І що йому робити тепер?

А може… Може, майстер лише затявся? Може, це ненадовго?

Але ж, мабуть, ні. Он як йому тяжко. Мабуть, порушились всередині старі рубці. Що буде, що буде?

Кузьму Сидоровича забрали до травматологічної лікарні.

Другого дня три зміни бригади зібралися на лікарняному подвір'ї. Олег прийшов одним з перших, разом з Андрієм. Ще тільки поминув хвірточку, побачив Любу. Вона сиділа на кам'яній приступці ганку, підібгавши коліна, маленька, сіренька, мов покалічена пташка. Жаль гострими кігтями увіп'явся Олегові в серце. Йому хотілося підійти, заспокоїти Любу, але не зважився. Та й що він скаже, чим розрадить?

До Кузьми Сидоровича не пустили нікого, не взяли й передачі.

Розходились шахтарі в скорботнім мовчанні. Несли в серцях тривогу, відчуття власного безсилля. Олегові воно ще й ніби якимсь докором. Яким, сказати не міг, але думка бігла туди, до колишнього життя, до батька, до його праці. Батько — він не відчуває безсилля. Ніколи й ні в чому. От коли б батько був тут. Він би, напевно, щось порадив.

Безсилля гнітило найбільше. Вони знали, що нічим допомогти Кузьмі Сидоровичу не можуть… Нічим…

Хоч…

Ця думка проклюнулась Олегові зненацька. Спочатку неясно. Йому просто хотілося щось зробити для Кузьми Сидоровича… Нехай навіть крапля спокою… Вона теж щось значить. Бо хіба вони не знають свого бригадира? Він і там думатиме про бригаду. Про них усіх.

…Другого дня бригада перевиконала норму проходки в півтора разу. А третього, четвертого, і в усі наступні в наряднім листі начальник дільниці попереду стандартних, тиснених фарбою процентів виписував цифру «200». Лист наряду вони прикладали до записки, яку передавала Кузьмі Сидоровичу сестра, і вже по тому несли до бухгалтерії. Кузьма Сидорович підкреслював цифри олівцем, щоб хлопці знали, що він прочитав їх.

Перехідний прапор і далі залишився в них.

Рана загоїться, а зле слово — ніколи. Хіба не злі слова вкинув йому в душу Холод? Розбив спокій, вбив мрію. А сам, либонь, вилежується на дивані з шпигунським ро — манчиком у руках або клепає оту свою потвору — машину. йому, Олександрові, робота падає з рук. Він лише вдає, буцім працює. Зачинився в кабінеті і другу годину пускає по паперу півнів і коршаків. Півні втікають від коршаків. Підійшов до вікна, але на вулиці брудна темінь, однотонне, присипляюче шелестіння дощу. Нудьга і холод. Давно вже горобці склювали сонце, склювали всі сонця — веселі сонця — соняшники під балконом, і тепер йому чути, як шелестять вони — шорстко й моторошно.

Нудьга. Він не звик колисати її сам. Він взагалі не любить самотності. Раніше, коли траплялося, надходив отакий вечір, ішов до Прокопа Гордійовича. Новину, думки про прочитану книжку, просто смуток — під його веселу стелю. Можна піти кудись деінде. Хіба мало людей прийняли б з радістю його відвідини?

За свій вік Олександр Кіндратович підводив до свого серця багато людей. Підводив і відводив. Він завше відчував нещирість, лукавство, нездатність підтримати плечем в круту хвилину. Обмилки душ. Ну кого можна вибрати в подорожні в далеку дорогу? І серце його тужить по людській цілості, незрадливості. Може, тому, що самому не стачає Їх? Адже найчастіше ми поважаємо людину за ті якості, яких не маємо самі. Колись, коли він ще вибирав собі друга, часто плелася йому химера: от трапилось з ним лихо. Хто допоможе? І одразу ж з темряви випливала відповідь: один, тільки один чоловік.

Тепер ця думка Біланові наче зубний біль. Бо той чоловік… Болить зуб, власний зуб, і ти ладен вирвати його, розтрощити, розтоптати.

Він розумів, чого лютиться на Прокопа. І чого нудьгує по ньому. Холод для нього ніби віха, котру весь час переносять і ставлять попереду. Ніби монумент, на який рівняють свій крок. І водночас — живий, веселий, цікавий. Не солоденький, як деякі інші. Які вміють залізти в душу, вивести співбесідника розмовою до пивниці, вкласти в постіль до чужої жінки. Цією темою вони тільки легко кпи — нили один над одним.

За думками Олександр Кіндратович не почув, як зайшла до кабінету дружина. Він аж стенувся від її тихого голосу.

— Не стій біля кватирки, застудишся. Ти вже й так… Випий на ніч калини.

Вона зупинилася біля столу, по одній ставила на полицю витягнені ним, забуті на канапі книжки. Поралася тихо. Книжки мовби самі ставали одна побіля одної. Антоні—на Михайлівна робить отак все: швидко і непомітно. Не любить безпорядку, гомону і сварки. З нею тяжко посваритися. Навіть у картах уникає виграшу, намагається авести на нічию. «Вона все життя уникає виграшу», — чомусь подумав він. Поставила останній томик, поглянула на нього й пішла. На мить Олександру Кіндратовичу здалося, ніби по її обличчю майнула якась тінь, хотів навіть зупинити і не зупинив. «Мабуть, здалося…»

Прихід дружини викликав нові думки. Думки про неї, Тонго. Чи змогла б вона бути лікарем? Мабуть, не змогла б. Занадто сердобольна… Хоч він напочатку теж потерпав від нервозності. Власне, й його дитяча мрія зав'язалася на цвіті співчуттям. Сашкова мати довго і тяжко хворіла. йому страшенно було шкода матері. Доглядав за нею, втішав, як міг: «Зачекайте, матусю, виросту, вивчуся на лікаря. Я вже вас безпремінно вилікую». Химерний, присипаний порошею часу спомин… Гіркий і солодкий. Він вивчився… Вивчився не на простого лікаря… А тепер вже бачить, що й це не вершина мети, що він зумів би досягнути більшого.

Думка повертала на тяжку, вибоїсту колію. Майже силоміць взяв книжку — розповідь про далекі острови. Перекинув сторінку, другу, третю. Непомітно для себе зійшов на пустельний берег, побрів слідом за шукачами старовини. Похопився, коли старий зінгерівський годинник на стіні продеренчав північ.

Вимкнув світло, навпомацки, ступаючи на пальці, пішов до спальні.

…Він довго не міг зрозуміти, що пробудило його. Якийсь спів, внутрішній поштовх? Лежав у темряві, намагаючись не поворушитись, не скрипнути ліжком. От, знову… Тенькнуло щось під серцем, тонко, дзвінко, немов хруснула скалка молодого льоду. Воно вже вловило — що. Олександр Кіндратович звівся на лікті. Внизу, за вікном, цідив мертвотне світло люмінесцентний ліхтар, мережив химерним візерунком тюлевої завіски сусіднє ліжко. В тому плетиві, ніби в густій сіті, здригали плечі.

— Тоню!

Сіть затріпотіла дрібніше, ридання стало глухішим.

— Тонечко! Кицько! — переступив килимок, пірнув у її тепло. Пестив плечі, голову, втирав долонями сльози під очима. Вона клубочком притислася до нього, сховала голову під його рукою.

— Що з тобою, Тоню?

— Нічого. Наснилося погане. Але голос видав її.

— Неправда. Кажи, ну ж бо… мамко?

— Я… — вона не то схлипнула, не то ковтнула повітря… — я була вдень на лікарській перевірці. В мене давно боліло…

— Ну? — Щось холодне поповзло йому за плечима.

— Написали… Вони гадають, що я не знаю…

— Що написали?

— Саnсеr…

Це було ніби удар молота по голові, ніби падіння вві сні. Жах холодними пучками впився в горло, здавив міцно, щосили. Жах виповнив його всього. Йому завше здавалося: це може бути тільки в інших… його фах, його хірургічний ніж видавалися йому талісманом, через котрий хвороба не зважиться переступити в дім. І ось… Так несподівано, страшно і буденно. Страшно…

— А може… Зараз так часто помиляються…

— Вони направили мене в онкологічний диспансер… її голос неначе десь здалеку — здалеку. І якийсь чужий, незнайомий. Він обійняв її міцно — міцно, пестив губами, руками. Тоня була тепла й тремтлива. Його завжди хвилювало її тіло. Звичайно, з роками не так, як напочатку, проте вабливість почував завжди. Але зараз… Серце двоїться. І чуття, і думка… Його самого пройняв за плечі холодний дрож. І він заговорив. Перебирав у пам'яті і переповідав усі, які міг пригадати, випадки, коли помилялися найвидатніші хірурги, історії, коли після подібних операцій люди жили довго, до старості. Олександр Кіндратович говорив, він боявся, що заговорить дружина. Він не знав, слухає вона чи ні. Але плечі її вже більше не тремтіли. А може, заснула? І чомусь не насмілювався запитати, чи спить. Скоріше прикинулась, що спить. Вона й зараз така… Не хоче нервувати його.