А сьогодні він просто побоявся своєї темноти, невченості. Лихо ж — стільки люду.

А він би сказав. Бо хто ж знає ліпше за нього…

А що сказав би?

Сказав би…

Шах несміливо підійшов до трибуни, прокашлявся. Долонею зігнав з кутиків губ смагу, розгладив чуприну. Порепаними, покурбаченими пальцями взявся, як оті оратори, за краї трибуни… прокашлявся знову. Поглянув у зал, несамохіть сховав руки. Йому здалося, ніби в залі після його покашлювання заблищали скельця окулярів, заскрипіли стільці. Сполохали оте перше слово.

Шах ще хвилину постояв, відтак скрадливо відступив назад, повернув вмикача. Зал провалився в пітьму. В просторій тиші було чути, як прогупотіли кроки, як скрипнула трибуна. Слова запальної промови упали в порожній зал, загуляли луною під стелею.

— Товариші доктори, прохвесори, доценти і всі лікарі, — говорив Шах. — Згляньтесь на мою темноту і не карайте споєю вченістю. Простіть її, якщо можете. Я знаю, які ви великі. Ви іноді вже з мертвої плоті кроїте чоловіка і знову віддаєте йому життя. Як пашпорт чи буханець в магазині. Ви знаєтесь на всіх хворобах, ви тямитесь на людських болячках, як я на мітлі і лопаті. Одначе й ви не всесущі. Ви можете побачити мікроб хвороби й не розгледіти, що діється в людській душі. Бо з`являється вона перед очі тільки й найбільшій біді. З нас усіх я один бачив її. Душу Прокопа Гордіновича. Чи знаєте ви, яка це душа? Чи знаєте, товаришу міністр, який це чоловік? Погляньте на мої груди. Бачите шрам? Він зашивав мою рану в німецькім полоні. Голкою — циганкою, суровою ниткою. І не в тому сила… що зашив. А що зняв мене, покаліченого, з колючого дроту. Один він на весь табір не побоявся підлізти і зняти. А скільки таких солдатських ран зашив, скільки душ зцілив? Зцілив душ! В цьому сила. Він міг піти, міг покинути нас. У таборі під Черніговом передали йому а волі фіктивні справки… А він тої ночі копав з барака хід на волю. Копав для інших, лишався сам, хоч знав, що й це впишуть йому в біографію. Чи знаєте ви…

— Знаємо. Все знаємо… Включіть світло.

Той голос ударив Шахові, мов гарматний постріл. Старий відчув себе, неначе спійманим на величезнім криміналі. Хто це? От, якщо розповість… Сміятимуться всі.

Пітьма. Порожній зал… і він на трибуні.

Може, втекти. Але — куди?

— Включіть, нарешті, світло.

Шах зійшов з трибуни, дерев'яними пальцями повернув вмикача.

— Я десь тут забув окуляри… — в дверях близькозоро мружився Полив'яний. — Кличу, кличу, але хіба перекричиш таку ораторію!

Гаряча хвиля сорому повільно відплинула Шахові від серця. «Нехай. Я сказав… Те, що треба…»

— Ви все чули? — повільно спустився з сцени до залу.

— Не знаю, чи все. Щось про полон, про лікаря, — Полив'яний з подивом і острахом розглядав Шаха. Він і далі стояв у дверях, не наважуючись ступити вперед. — Я думав — студент монолог розучує… Аж… Хто ви?

— Я? Двірник. З професором Холодом разом полон відбував. Хотів на зборах… І оце.

— А — а… — Полив'яний сміявся смачно і довго. — А я думав… — Потер рукою важке підборіддя, захихотів знову.

— Це все — правда.

— Ти теж у полон здався?

Невидима пружина натяглася в Шахових грудях, і йому довелося зібрати волю, щоб вона не зіскочила.

— Я… не розпочинав війни. І не зазнав там щастя. Я хотів просити…

— Ти, діду, не бачив окулярів?

Він називав його дідом, хоч мали майже однаково весеy.

Володимир Володимирович умисне відповідав грубо. Він чув усе. І все зрозумів.

Оцей дід…

Чого він вартий?..

І все ж… Своєю промовою двірник пробудив у душі міністра щось шкарубке, дратівливе, болюче. І він подумав… Подумав невесело… От трапся з ним… Хто б за нього отак?.. Ніхто. Той же Білан — відхреститься й відпаюється. А за цього… Холода… Й сьогодні виступало скільки. І є там такі, що ще напсують йому крові. Що може…

Він злякався того «може». Він відчув його силу.

— Де окуляри? — скоромовкою, немов утікав від чогось, запитав Полив'яний.

— Вони лежали на столі. Я їх переклав на вікно. Он… Я хотів просити вас за професора Холода. Шах облизав пересохлі губи.

— Ти? Що ти там тямиш. Знай своє діло. Пружина зіскочила поза його волею.

— Я своє знаю. От коли б знали своє ви.

— Що? Та ти… — Обличчя Полив'яному збуряковіло, короткі пальці правої руки склалися в кулак. — Та ти… Та я тебе!..

— Біля сміття, біля гною я. Куди вже мене нижче. Може, хочете посісти моє місце? Так он за дверима струмент.

Брови Полив'яного округлилися двома надломаними бубликами. Але й він збагнув, що залякати Шаха нічим. Мовчки вхопив на вікні окуляри, пішов до виходу. Але, дійшовши до дверей, не витримав, оглянувся. Хотів запам'ятати. І в ту ж мить спіткнувся, мало не впав. Сердито копнувши ногою, побіг вниз по сходах. Поперед нього гримкотіло, торохтіло порожнє відро.

Телефон гудів голосно і настирливо. Прокіп Гордіиович збагнув — дзвонять по міжміській лінії. Справді, телефоністка, впевнившись, що трубку взяли, сказала, що з ним хочуть говорити з міста…

Та назву міста розчахнуло сухе поклацування вмикача, і Прокіп Гордіиович ще довго нервово похукував у трубку. Але там — тільки стогін дротів з далекого поля та коротке потріскування. Він вже майже відгадав назву міста. Чекав цього голосу. І все ж здригнувся, щільно — щільно притиснув трубку.

— Тату — ти?

В оцьому грубому, хлопчачому «тату — ти» Прокіп Гордійосич вловив не звідану раніше ніжшсть. Серце його забилося часто, і трубка враз спітніла в руці.

— Я, сину, я…

— Тату, ти прощаєш мені? Тату, я прошу тебе, прошу… Олег заговорив швидко, мабуть, боявся, що збіжить час.

— Навіть якщо не прощаєш. Ти — лікар. Ти сам мене вчив… У нас нещастя. Майстер… Коли б ти знав, яка це людина! Він для мене… Його лікусалп… А тепер… Ніхто вже не береться робити операції. Тату, я знаю. Одіти ти… Ти все можеш…

— Сину, говори повільніше. Яка хвороба? — І вже далі, по — лікарськи вимогливо, забувши навіть, з ким говорить: — Коли це сталося? Його стан зараз?

— …Вони хочуть виписати його додому. Безнадійного… Тату, коли б ти знав, який він… Ти не хочеш? Із‑за мене?

— Зовсім… Я думаю, Олежку. Думаю…

Він вже думав про інше… Адже післязавтра — засідання колегії. Вирішальне. Прийдуть хлоппі… Прийде Варвара Іванівна. Вона говорила, буцім це через неї…

— Гаразд, я вилечу завтра. Тобто ще сьогодні.

Голосно гуділа трубка. Холодними шпильками поколювало підошви, плечі струшував дрож, а він все ще стояв біля телефону.

«Ти знайшов її, Олежку, людину!»

І знову думка про власні турботи. А може?.. Він вперше приготувався до паперової битви. Він би виграв її. Це напевне. А ще завтра — перша проба кардіоскопа… Ех, коли б… Якби він міг просвітити того бригадира… Йому треба буде заїхати до клініки взяти колінчаті трубки… І платинову голку.

Він вже збирав себе думкою в дорогу. Пригадував операції, подібні до тієї, яку мав зробити, гортав історії хвороб.

М'які тіні стелилися їм під ноги. Прокіп Гордійович стомлено ступав по них, поглядав збоку на сина. Він все не міг звикнути до Олега, до отакого, нового. Олег ніби аж підріс, зчорнів, огрубів. Зникла метушливість, нервозність. В кутиках очей залягли тіні спокою і певності.

— Ми так і не поговорили з тобою, — сказав Холод, перекидаючи з руки в руку невеличкого чемоданчика. — Ти на цей рік збираєшся поступати до інституту?

— Я? Тобто… — Питання застало його зненацька. Олег оглянувся, збився з кроку.

— Мені здається… Твій вибір хороший. Я тепер вірю:

з тебе буде лікар.

— Не знаю… Я, мабуть, поступатиму за рік. І не до медичного інституту.

Прокіп Гордійович не став заперечувати. Він тепер вірив, — Олег напне в житті своє власне вітрило. Може, воно не буде широким, але буде міцним. «От ти, сину, й розв'язав того вузла, якого ми тримали вдвох, — подумав. — Ти, але не я. Наймудріший вчитель — праця. Твій вузлик зовсім маленький в плетиві інших, їх зав язує саме життя. А ми… Ми хочемо добра вам. Бо ми — ваші батьки».