Однак сьогодні батько чомусь не помічав чи не хотів помічати її настрою. І сам був якийсь розтріпаний: очі — великі, обличчя — сіре. Ліля навіть подумала, чи не випив він- А взагалі останні дні вони з матір'ю обоє мов осінні мухи.

— Їсти не хочу. Тільки каву, — взяла рушника, пішла до ванної кімнати. Ліля приймала ванну майже кожного дня. Знала — тіло в неї красиве, гнучке, ніжне. І плекала його, доглядала. Вона не замикалася. Хто до неї зайде? Хіба що Костик. Але його нема вдома.

Проте тільки — но почала роздягатись, як позаду скрипнули двері. Швидко, тривожно. Батько переступив поріг, але не відпускав ручку, немов боявся, щоб двері не відчинили з того боку. Ліля не поверталася — вже скинула блузку, — пружними пальцями розстібала гачечки спіднички. Не вельми соромилась батька, та й він вийде, перш ніж вона ступить у ванну. Не відпускаючи ручки, Олександр Кіндратович відгвинтив кран умивальника. Ліля пригадала, вона десь читала: отак роблять конспіратори, коли бояться, щоб їх не почули. Смішно. Батько й справді скидається на конспіратора. В нього навіть голос тремтить.

— Ліля… Все, що я скажу… щоб не знала мама. — Він дихав важко, немов бігун на останній прямій дистанції. — Ти мусиш піти… Ти підеш…

— Куди? Чого? — Вона запалила в колонці газ, і тепер Олександрові Кіндратовичу довелося майже кричати.

— До Мазура. Попросиш у нього сироватки.

— Я, тату, до Мазура не піду.

— Ліля! Це — для мами. Для мами! Ти розумієш?

— Для мами?

Ліля розмірковувала. Значить, з мамою… Аж страшно. Але піти до Євгена — поламати укладений тонкий план. Вона поманила Євгена напочатку, відтак втекла до схованки. Нехай походить, нехай пошукає. Бо осмілився заперечувати їй, чинити, як хотілося самому. Зараз він ходить, немов пес, котрий прошпетився перед господарем. А мусить ходити, мов тінь.

Якщо вона піде і попросить що — небудь у нього, пес відчує, що без нього не можуть обійтись. Ні. Нізащо. Ліки, мабуть, вже можна дістати в лікарні, адже Євгенові дають можливість практикувати.

— Я не піду. — Рішуче звільнила бретельки, голуба шовкова сорочка впала до ніг. — Не проси!

Олександр Кіндратович стояв, немов уражений громом. В голові — якась думка, якась асоціація… Ага, про ласку? Чому цє? Красиву, гнучку, хижу ласку. Невже вона… його дочка? Гострі слова потрощеним костомашшям застряли Біланові в горлі, перепинили мову. Він зітхнув глибоко, з похлипом, спітнілою долонею схопився за комір.

— Чом… Чом ти тоді… У першій своїй ванні…

— Ти завжди, батьку, був невдатним актором.

— Ух, зміюка! — простогнав він і вийшов у коридор. Білан боявся зайти до кімнати. Стояв у коридорчику, гамував шалене биття серця. Сам собі видався звіром, котрий а обох боків вчував небезпеку. Вперед? Назад? Вбік, з кручі?

Рвонувся з кручі. Його пальто — в кімнаті, в шафі, щоб не заходити до кімнати, вдягнув старого макінтоша, закутав шарфом шию. «Нехай Тоня думає — пішов до сусідів». На вулиці вітер.

Він пронизував макінтоша наскрізь. Летів назустріч з холодним свистом, видлубував по закутках сухе листя і, реготнувши в ринву, жбурляв йому в обличчя. Перемішаний з сльотою дощ бурхав хвилями. Поки Олександр Кіндратович обійшов будинок, він був мокрий і тремтів, мов у лихоманці.

Двері відчинив Тимофій Шах, здивовано відступив до стіни, пропускаючи перемоклого гостя. А той навіть забув скинути макінтоша та капелюха. Нерівне мережачи сліди, повів їх просто до маленької кімнатки. Вступив до неї, зачинив двері, підпер плечима. Здавалося, перетинав собі шлях до відступу, боявся, що втече.

Євген теж не сподівався на такого гостя. Сидів на ліжку, підібгавши по — турецькому ноги, краяв ножицями на рівні квадратики чисті аркуші паперу. В його голові буйним вихром крутнулися думки: «Ліля. Койки в клініці. Нова погроза…» — і всі враз осіли на дно душі.

«Нехай… Я розмовляти не буду. Вкажу на двері…» Відіклав убік папери і в ту ж мить побачив, що через дірку в шкарпетці виглядає голий палець. Він сховав ногу назад. Збоку, мабуть, це було. смішно: але саме дірка в шкарпетці, голий палець похитнули його певність. Євген засоромився і сам нестямився, як сказав Біланові:

— Проходьте.

Хоч проходити було нікуди.

— Євгене… Я знаю. Ви маєте право. Ви, мабуть, і скористаєтесь ним. Але коли б ви знали. Повірте… Я не можу… Все — потім. Я прийшов до вас попросити ліків.

Голос його тремтів, немов надміру натягнена струна. І сам він мав вигляд жалюгідний. Нашмагане дощем, збрезкле, попелясто — сіре обличчя, капелюх з обвислими крисами, старомодні, з язиками, калоші, старезний макінтош.

Пружно стиснена Євгенова правиця несамохіть розпросталася, сховалася за спину. Якби ви знали, як це страшно. Разом прожите житя.

— Ви ж… Не вірите…

Білан дивився йому просто в очі, він не чув тих слів… — Хочете, я стану на коліна. Хочете… Я стаю… Євген стрибнув з ліжка, встиг підхопити професора під рршь.

— Не треба. Не треба, — повторював одні й ті ж, немов — був усі інші, слова. — Сядьте сюди… Я зараз… Зараз…

— Костику, ти чого втікаєш? Не впізнав? Засмаглий хлопчина дивився на Прокопа Гордійовича спідлоба, намагався звільнити руку.

— Впізнав, — колупнув пальцем вільної руки в носі.

— Ти прийдеш до мене у гості?

— А що у вас є?

— О, багато чого. Корабель з вітрилами. Млинок дво — пропелерний. Приходь. Скажи, Костику, мама вдома?

— Вдома. Вона казала, сьогодні коня купить, — зблиснув оченятами Костик. — Справдешнього. З хвостом і гривою. Отакого, як у селі.

Прокіп Гордійович зайшов до себе в квартиру, зняв трубку.

«А що, коли відповість Олександр? — в котрий раз зринула думка. — Забув запитати Костика, чи вдома він… Вдома? Ну то й що. Хіба зараз… Ет».

Він рішуче покрутив диск. Трубку взяла Аитоніна Михайлівна. Чув її дихання, шерех пальців по трубці і чомусь. довго не міг сказати перших слів.

— Тонко! — не дав розгорітися тривозі. — Я знаю — ти мужня. Відкинь всілякі упередження. Я хотів би поговорити з тобою. Хотів би побачити…

— В мене немає упереджень…

— Я теж лікар. Може, я не збагнув у медицині великих таємниць, але я теж розуміюся на дечому. Я чорнороб, я мав у практиці сотні подібних випадків. Хочеш, приїзди до клініки, хочеш, я прийду до вас, чи прийди до мене ти? Чуєш? Ти чуєш мене?

— Не знаю… Не треба. Прокопе…

— Я йду до вас.

Щось клацнуло в трубці, мабуть, Антоніна Михайлівна впустила її.

— Я… сама. Зараз.

Прокіп Гордійович лікар. Обоє знають і розуміють це. Холод навмисне накинув на плечі халата, одягнув окуляри. Він не часто одягає їх. Мабуть, тому видавався Анто — ніні Михайлівні чужим, строгим. І все ж вона довго зволікала, не хотіла розстібати кофтину. Куточки її припухлих вуст тремтіли якось по — дитячому, а великі голубі очі дивилися злякано, прохально.

Холод розпитував її про Костика, про роботу. Кількома словами — в кого вже були. їй знову боліло, але вона знову мовчала. Огляд здався їй страшенно довгим. Врешті Прокіп Гордійович посунув їй стільця, сів. сам. Халата перекинув через бильце.

її покладені на коліна руки дрібно тремтіли. Не знати чому, але вона чекала Холодових слів, мов присуду. Може, тому, що вірила в нього більше, ніж в будь — кого. А віра в людину вже сама по собі вбирає і віру в її фах, в її покликання.

Він дивився їй у очі. Він говорив, ніби викладав їй на долоні зафіксовані докази.

— В наш вік кожна друга людина перехворіла на рак. На думо — думо — рак. Великий або малий. Мозоль, жировик, укус жучка… В нас у лікарні нещодавно прийняли за кісту вагітність на п'ятому місяці. Рак і бомба покалічили людство. Ти теж хвора на такий рак. Я не бог, не ясновидець. Я не можу дати стопроцентової гарантії. Та й що всі гарантії. Але я переконаний, що в тебе мастопатія. Нарив. Тому й кров. І краї не промацуються. На мастопатію хворіє чимало жінок. В тебе один з таких випадків. Тільки значно гостріший.