Йому ще треба цідити й цідити свій препарат крізь безсонні ночі і розглядати в промінні дня. Але «альфа-1», як назвав він його, діє. Євген упевнився на хворих, їх до нього йде щодень більше. Щоправда, Білан наказав не пускати хворих до клініки. Мовляв, з застережною метою. Але нехай професор застерігає свою заздрість і своє безсилля. Є й інші злорадці. Та Євгенові тривожно не від того… Адже Ліля… А що, коли вона розгнівається за батька? Коли йому доведеться вибирати? Ні, про що він думає? Який вибір? Серце вже вибрало само.

— Ліля, — притримав дівчину за руку, легенько приневолив сісти на лавочку. — Я мушу порадитись з тобою. Твій батько… Розумієш, ми можемо розсваритися з ним назавжди. — Євген підвів голову, — чи слухає Ліля. В очах у дівчини горіла пильна цікавість. — А я й сам не знаю… Може… Хоч… Адже ми разом працювали.

Ліля не тільки слухала, а й розуміла все з півслова.

— А ти певен, що докінчиш самотужки? Ти певен, що зійшов на гору, а не на горбок? — в котрий раз перепитала дівчина. — Вже скільки людей обманювалось відкриттями.

— Ніхто, ніхто ще не відкривав, — гарячкував Євген. В його вузьких татарських очах горіла віра. — І хворі видужують. Я… Ну, як би тобі… Я знаю все, що винайдено в світі з цієї хвороби. Є американський тіо — теф. Є А-23. Я, признатися тобі, й починав від тіо — фета. Але з іншого кінця. Всі вони йдуть по царині. А я вирішив переорати її.

— Для чого ж тоді тобі ділити цю… як ти кажеш, царину, коли сам можеш володіти нею? Ти стоятимеш на ній. А поруч я. — І притислася міцно — міцно. — На ній ми поставимо свій будинок. Квітів насіємо… В нас, Женю, буде найкраще на весь Київ обставлена квартира.

З Євгенової душі скресла крига страху. Але вона понесла з собою й місток. Власне, навіть не місток, а вузьку кладку, її чомусь було шкода.

Проте крижини швидко сховали її під собою.

— Я знаю, що моя Лілея… — залоскотав губами за вухом. — До речі, квартиру я міг би одержати й зараз. В нас закінчують будівництво, мене ввели до списку. Але я відмовився. Хлопці сміються… Кажуть — дурний, бери, буде чи не буде щось з твого альфа, а бету матимеш.

— А справді, чому ти… Нехай би поки що така…

— От, саме тому. Я їм доведу… Не за нікчемної житлоплощі…

— Й даремно. Ти тільки доведеш свою… — Ліля затну — лася, підбираючи потрібне слово. — Непрактичність. А ще… Що тобі байдуже, близько чи далеко від тебе буде твоя Лілея…

— Ліля… Як можна? Хіба ти не розумієш!..

— От… Ти вже й вибухнув. Везувій!

— Етна. Я розумію, не розумієш ти…

…Вони посварилися. Хоч і не дуже, але Євген поніс додому відчуття невдоволення, а водночас немовби й провини. Щоправда, він весь час почував себе біля Лілі ніби трохи винуватим. Але то було інше…

З цим відчуттям і прокинувся другого дня.

Ранок приніс на своїх плечах хмари, туман, нудотний дощ. Туман котився під ноги, Євгенові здавалося, ніби він переступає через велетенські сувої полотна. Замислений, мало не перечепився в тумані біля входу до клініки на якихось ящиках. Хотів обминути, та враз… Якась невідома сила шарпонула його за плечі, прихилила вниз.

Сидів навпочіпки, повними сліз очима дивився на грато — вані віконця ящиків. Там, зібгані холодом і сльотою в волохаті клубочки, кролики. Вони вже не реагували на паличку, яку він просовував крізь дротики, лупали очима, мов лялькові. Мабуть, їх винесли ще ввечері. Знесилених в боротьбі з прищепленою хворобою, їх доконала ніч, вдихнула в їхні легені свій простудний вогонь.

Злість опалила Євгенові горло. Він розпалював її в собі, щоб кинути нею в обличчя винуватця. Мазур уже почав здогадуватись… На мить перед очима мелькнуло обличчя Лілі, але й воно розтануло в червоній хвилі гніву. Євген міцно стиснув кулаки, побіг по сходах нагору.

Але Білана в клініці не було. Він подзвонив, що сьогодні не приїде зовсім. Завідуючий відділенням Євгенові на відповідь сказав, що їм потрібне приміщення, що ніхто не має права тримати приватних віваріїв у клініці, та ще й віваріїв з тваринами, зараженими небезпечними хворобами. Якщо Євген не погоджується, нехай іде скаржитись. Євген таки ходив. До директора лікарні. Той слухав,

(співчував. Але що міг зробити звичайний лікар професорові, котрий засідає на стільцях, до яких йому й рукою не дотягнутись. Біланові, який прочиняє двері міністерського кабінету, мов власного. До того ж казенна інструкційна палиця теж зараз в його руці. Добрий директор тільки пообіцяв знайти чуланчик десь в іншому місці.

Співчували Євгенові й хлопці, товариші по роботі. Несправедливість професора до їхнього товариша зачепила всіх. Хоч до цього майже всі вони не пропускали нагоди покепкувати над Мазуром. Обговорення в лабораторії саме по собі вилилося в групові комсомольські збори. Збори винесли резолюцію, котрою осуджували вчинок професора і просили партійну організацію втрутитися.

Це було незвичайно наївно і смішно. Начальник відділення просто таки не зміг приховати глузливої усмішки, коли прочитав постанову зборів. Посміхалися й інші.

Євген теж розумів, яка мало дійова їхня резолюція. Вона ніби дзижчання мухи над вухом слона. Але він не думав схилятись перед Біланом. Він запевняв себе, що знайде інший спосіб довести свою правоту.

Недарма кажуть: на сухе дерево вогонь пада. Палючою блискавицею впала на Євгена стаття в вечірній газеті. Стаття про шарлатанство асистента міської лікарні Мазура.

Страшно, коли пише про хворих людина необізнана і здорова. Страшно, коли на змагання виходить боєць, непідготовлений і лютий. Він може влучити в око, в сонячне сплетіння, може розтрощити череп.

Стаття била сліпо й жорстоко. Прочитавши її, Євген боявся вийти на вулицю. Йому здавалося, що коли б появився він де — небудь, весь Київ побіг би слідом за ним, всі одразу ж впізнали б його, вказували б пальцями: «Дурисвіт, дивіться, он пішов дурисвіт. Він хотів добути славу. Дурив, вбивав людей».

Маленька, переобладнана з комірчини кімнатка була тепер йому і фортецею, і схимом. Розпач, мов шашіль, точив Євгенові серце. Хлопець замкнув двері на ключ, але водночас благав, щоб у них постукали. Хотів побачити Лілю й боявся її. Ліля не йшла. Ліля… його строга інкська богиня. Він сидів, одгороджений розпукою і одчаєм од усього світу, віч — на — віч з своїм горем. Євген знав: тепер відсахнуться всі, всі, хто вірив і не вірив у його відкриття. На нього одягнуто приборкувальну сорочку пройдисвіта, котру розірвати несила. Вона в'ялила порив і не таких борців. Професорів, академіків. Людей, які мали за плечима десятки винаходів.

Тепер він свій «альфа-1» може вилити в Либідь. І «альфа-1», і ота річкова каламуть в людських очах — те ж саме. Те ж саме… Ні, не те саме. Ця думка прийшла десь аж під ранок, після безсонної ночі. Люди йому вірять. Та й як же… Ось він, його препарат. Ліки допомагають, діють. Євген не виллє їх в Либідь. Він змусить своїх лиходіїв зійти з його шляху. Змусить!

Євген ішов на роботу з таким виглядом, мовби кидав виклик всьому світові. На його змарнілому за ніч обличчі — нетвердий спокій, в зневажливо примружених очах — впертість. Дивно, всі поспішають кудись, нікому немає до нього діла. Так. Але там, на роботі…

Проте сталося зовсім інакше, ніж сподівався. І вже, певне, ніж сподівалися автори статті.

В житті, а надто в медицині часто трапляється таке, коли отрутою лікують тяжкі хвороби.

Сто тисяч читачів газети — лише в першу годину. А далі — чутка, вона мов грудка з снігової гори, що далі котиться, більше обростає снігом.

…То було тяжке видовисько. То була найстрашніша черга з — поміж відомих людям. Черга приречених, черга мерців, котрі йшли по своє воскресіння.

Але що міг вдіяти Євген? Він не мав ані койок, на котрі покласти хворих, ані засобу, щоб приготувати достатньо на таку кількість люду ліків.

Мазур так і казав їм. Вперше ясно побачив, вперше відчув потребу своєї роботи, відповідальність, яку на себе брав. Сотні благальних, повних віри очей! Це дужче за будь — який наказ, за мільйони статей і цифр. Ці люди снились йому ночами. Довга черга оповила все його життя.