— Солдати ненавчені, — сказав Сірий. — Мруть, як мухи.

— Ти — Спартак і ЦСКА, ти спускаєш сечу в попсу, ти вболівальник вітчизняних команд, ти — виття стадіону, судома трибун, ти насмоктався крові, ти — велетенська блощиця, ти — друг Христа, більшовик, автор російських казок, три богатирі в одній особі, троє братів, від старшого до дурня, сірий вовк та Іван-царевич, власник усіх джипів, молодик над сніжним полем, ти — всі російські таргани у ванні й на кухнях, ти — кривава неділя, сьоме листопада, великий почин, день перемоги, ти — герой Радянського Союзу, ти — пивниця, ти — моє роздвоєння, перебування між двох наречених, моя невпорядкованість, моя безглуздість — ось чому змивається російське знання, не йде вперед цивілізація, ти тримаєш Росію за пизду.

— Я — плакун-трава, — засоромився Сірий.

Стукіт у вікно.

— Хто там?

— Це ми! Силовики!

Я запалив світло.

— Ви ще живий? — невдоволено запитав Павло Павлович.

— Живий, — невдоволено відповів я.

— А чого пропали?

— Занедужали? — просунувся Сашко.

— Швидше видужав.

— Зустрічаєтеся з ним регулярно? — прискалив око Павло Павлович.

— Буває.

— Ваше враження? — запитав Сашко. — Противний?

— Нормальний, — відповів я.

— Буде з нами співпрацювати? — запитав Павло Павлович.

— Куди він подінеться! — розсміявся Сашко.

— А ви не смійтеся, референте, — насупився я. — Дайте мені ще час на обдумування.

— Ти не тягни, — захрипів Павло Павлович. — Країна дуріє.

— Зашморг ззаду — й капець Сірому, — шепнув довірливо референт. — Привітайте Павла Павловича, йому нову бляху дали.

— Та годі тобі! — вдавано зніяковів Павло Павлович.

— Дуги золоті, обруч, листки селери, — радів Сашко.

— Двох дельфінів, що сходяться хвостами, забув, — не втримавшись, просяяв Павло Павлович. — Пам’ятаєте, як я вас учив? Половину злочинів провокують самі потерпілі, — швидко заговорив він. — Треба ходити у ватянках, у в’язаних шапочках, дамам — теж у ватянках, на низьких каблуках, у темні провулки не заходити.

Силовики зникли.

Сірий запалив свічі, врубав Вівальді.

— Місяцехід, повний хід! — вишкірився Сірий, жбурляючи на килим тіло нареченої із зубами. На тілі нареченої дві кнопки пристрасті й один п’ятачок безуму. На тілі нареченої Сірий відтворив великий стиль радянських галантерей зразка 1970 року: волошковий пояс від панчіх із гумками, що метляються на великих білих ґудзиках. У ґудзиків здивований вираз обличчя. Сам Сірий вирядився у блакитні кальсони з поворозками. Наречена поповзла по килиму на ліктях і колінах. Він — давай фотографувати.

— Кульбаба ти моя еротична, — подобрішав Сірий, коли наречена вперлася в кут. — На підвіконня!

Вона видерлася.

— Покажи піську!

— На! — хтиво засоромилася вона, засунувши лице у волосся.

— У ліфт!

Вона помчала на сходи, трясучи гумками.

— У ванну!

Наречена попливла в іржавій посудині.

— А зніми мене, як я пісяю!

— Ну, давай, — знехотя сказав Сірий, який не любив жіночої ініціативи.

Наречена випустила жовтий струмінь у ванну.

— Які ви, все-таки, жінки бридкі, — сказав Сірий. — Коли сците, у вас сеча по волоссю тече.

— А зніми мене, як я какаю! — не вгамовувалася наречена.

— Ти дупу як підтираєш — знизу вгору чи зверху вниз?

— Поняття не маю, — знизала плечима наречена.

— Всім спасибі! — закінчив зйомку Сірий.

Коли Сірий надрукував фотографії, він засмутився.

— Кульбаба ти моя нефотогенічна, — замислено сказав він.

Наречена вирвала в нього з рук фотографії й побігла показувати мені.

— А це я, за секунду до кончини! — з гордістю заявила вона. — Скажи, класно!

Лена — російська негритянка. Тепер вона веде нічну програму про секс, але були часи, коли вона в ньому зовсім не розбиралася, плутала чоловічу мастурбацію із сонним почухуванням у паху. Ми познайомились у Нью-Йорку. Мені потрібно було побачити Гарлем, і вона допомогла знайти потрібних людей. Ми їхали в таксі, і білий лисий таксист запитав:

— Якою мовою ви розмовляєте?

— Російською, — відповів я.

— Ви росіянин?

— Так.

— А чому вона говорить російською?

— Вона теж росіянка.

— Як?

Я підморгнув Лєні.

— Половина росіян — негри, — сказав я.

— Як?

— Так, — спокійно відповів я.

Шофер різко загальмував і вилаявся.

— А ще кажуть, що у нас вільна преса! — закричав він. — Вони навіть не можуть сказати, що половина росіян — негри!

Я спершу розповів цю історію як анекдот, але виявилося, що я не помилився.

— Я не смерті боюся, я ремонту боюся, — сказав Сірий, коли в п’яному стані вів жигулі по Ленінському проспекту. Він закривав одне око долонею, щоб краще бачити.

Країна вічного ремонту. Тут усе так підгнило, ще не встигнувши дозріти, що, де не візьмися, щоб зробити ремонт, треба починати спочатку, а найкраще й зовсім не починати.

Я дотримувався традиційної помилки: вірив в описовість Росії. Всяк, хто брався писати про неї, думав, що росіянин має хоча б оболонку нормальної людини. У нього, здавалося б, дві ноги й руки. Але це тільки ілюзія. Це чотириносий звір. Таке відображення сутності Сірого в російській людині, ким би росіянин не був. Звичайно, є якась група росіян, які мають ослаблену ілюзорність і тому змазані, як характер. Але залишмо осторонь випадкові явища. Поговоримо про головне. Російська людина безформна.

Поколіннєві вібрації залишають враження, що в Росії щось відбувається. Газети вихлюпують інформацію. Читачі видзьобують із життя казку й продовжують у ній жити. Усвідомивши небезпеку росіян, я спробував їх зупинити. Але, знайшовши Сірого, я захопився російськими конструкціями. Можливо, Хайдегер так само захопився нацизмом. Мені видався життєво необхідним цей радикалізм націй.

Молодь — тимчасове явище. Вони відірвалися й мають свої уявлення про життя. Ходять в «Піца-хат», трахаються, танцюють. У них безпросвітне майбутнє. У передчутті цього наречена із зубами розводить на кухні якщо не квіти, то тарганів.

Росіянин — це людина, яка слабкіша від обставин. Лаокоон — іграшкова забавка порівняно з російським життям. Але хильнеш чарку — змії із шипінням розповзаються. Небеса світлішають. Над Росією сходить сонце.

Нормальний стан росіянина — п’яний. Пияцтво йому пасує. Незграбність стає шиком. Недорікуватість — поемою. Пісні — гімнами. Обірваність — життєвим стилем. Досить росіянинові стати п’яним, як він набуває рис неземної елегантності. Якщо придивитися до фотографій п’яних жінок, які вивішуються на вітрині перед витверезником, дивуєшся силі почуттів, що відобразились у тілах і на обличчях. Закличний розпад плоті вартий роботи могильних хробаків. Це сильніше за Мікеланджело. Це очищене бачення Судного дня. Є ангели, під виглядом алкоголіків їх сюди засилає Бог перевірити, хто є хто. Перевірка горілкою — російський Страшний Суд. Втрата людського вигляду безцінна. Це цілковита оголеність, як після смерті, перед Богом: «Ось я такий і більше ніякий». Не пройшов випробування — живи вічною смертю.

Що було раніше: Росія чи горілка? Питання теологічно некоректне. Тому в Росії немає й не мусить бути культури пияцтва, що є метафізикою, яка нехтує латинське ставлення до вина, баварські пивні викрутаси, але цінує строгий набір ритуальних предметів: склянка, півлітра, огірок.

Росіянин випростується, розправляє плечі, якщо він православний, то хреститься і, ставши благовидним, як ніколи, випиває. Картини світу змінюються з кожною чаркою. Пиятика — не лінійний шлях, а зміна вимірів. Росіянин проходить і пізнає стани: від необґрунтованого пожвавлення, гучних веселощів, хтивості, щастя, війни, туги, журби до перебування в російській нірвані, що через свою незрівнянність не має словесного вираження.