Звідки береться безмежна зарозумілість? Немає, мабуть, жодної російської людини, яка б не вважала Росію першою країною.

«Це неможливо» — формула Європи. Від французів: «Се n’est pas possible» до поляків: «То nemozliwe». У них там лицарство самообмеження. І навіть українець потягнувся за лицарством:

— Я теж лицар. І наш Гоголь — лицар. Він помстився за вашу окупацію страшною помстою і мертвими душами.

Новина. Українець став біля краю Європи, а не з нашого краю.

У росіян «це неможливо» має інший зміст. «Неможливо» означає «не виходить зробити те, що хочеться». Для Заходу «неможливо» означає перехід межі самоідентифікації. Самознищення. Для Сірого все можливо.

Розпад зовнішніх заборон відбувся дуже швидко і непомітно. Щодо швидкості рятування від табу, то тут Росія за останні десять років пройшла дистанцію в кілька сторіч. Були непомітно скасовані не тільки радянські, але традиційно російські заборони.

«Бандит» — ласкаве ім’я.

Захід опинився в оборонній позиції. Сила Заходу — у нестандартних рішеннях. Росіянин по суті дотримується ломового розвитку. Я щось не пригадаю, щоб росіянин останнім часом придумав щось корисне для людей. Наприклад, зручнішу форму друшляка або новий тип велосипеда. У нього не придумується.

Європа акробатично гнучка.

Настав час підбити попередні підсумки. Цикл існування інтелігенції закінчився. Вона виконала свої завдання настільки блискуче, що самоліквідувалася через непотрібність.

Колись «Віхи» її осмикнули. Тільки один раз її по-справжньому й осмикнули. Вийшло кілька видань цього обсмикування. Ніщо не змінилося. Хіба що трохи ренегатів відпало.

Інтелігенція залишилася вірною собі. Метою її діяльності була турбота про щастя народу. Тепер, коли вже зрозуміло, що це щастя ніколи не настане, діяльність інтелігенції можна визнати шляхетною, але недалекоглядною.

Російська духовність іде в небеса. До архіву здаються рулони світлих помислів. Згортаються в трубу мільйони віршів, прогресивних рецензій, статей із напрямом. Розірвалося серце поезії, відмовляється працювати печінка прози. Зупинилися мільйони годин кухонних бесід. Над усім безстроковий промінь надії. Пронизливі прожектори віри. Кахляні стіни дружби. Трупи великих письменників. Спіть спокійно. Глибоке замороження. Некрасов. Бєлінський. Добролюбов. Найчистіші.

Самі світильники. Лампочки перегорілі. Прозекторська. Ще довго вивчатимуть нутрощі наставників. Длубатимуться в пристрої. Російська культура — п’ятизірковий морг. Не соромно показати. Влаштувати екскурсію. Є чим пишатися. Вічна пам’ять!

— Є країни, — замислився Сірий, — де люди балдіють від сильних рослин. Містика Росії — в іншому.

— Містика? — засумнівався я.

— Ти заходиш до міліції, тебе зустрічають із квітами. Приїхав забрати дружину з пологового будинку з дитиною — тебе зустрічають з гумовими палицями. Бандит дарує тобі шоколадку, а першокласник відрізує тобі тупим ножем яйця.

— Навіщо? — запитав я.

— Не став у Росії це запитання, — сказав Сірий. — Якщо ти коли-небудь отримаєш на нього відповідь, цієї країни не стане.

— Пароль: некволість? — запитав я.

Сірий скривився.

— Росіянин — нескінченне явище. Він, як товарний потяг, якого чекаєш на переїзді, поки він увесь не пройде.

Ховали Сірого троє. Дядько Миша, ще хтось і я.

— У труну кладуть не тебе, а твою смерть, — сказав мені якось на дозвіллі Сірий.

Навесні, коли сніг у Москві перетворюється на соковитий бруд і блідолиця молодь у модних ганчірках виходить на вулицю побешкетувати в сутінках, я знову чую дивний російський звук, досі ніким ще не описаний. Він виникає пронизливою нотою у весняному повітрі такий захмарно високий, що йому не знайти аналогу у звуковій культурі.

Коли російських дівок лоскочеш, обливаєш крижаною водою, підглядаєш за ними, доганяєш, зриваєш із них ковдру або просто лякаєш по-доброму, коли вони хочуть тобі сподобатися, — вони верещать, як верещали і в давнину, тремтячи всім своїм єством, здригаючись у конвульсіях, верещать у нестямі з відлетілою у канаву притомністю. Верещати не навчишся, це з народження, вереск не опанувати, він — від неволодіння собою. Верески вириваються зовсім мимоволі, з нечуваною силою, яку можна порівняти хіба що з фонтаном кита. Вони вражають мене своєю екстремістською архаїкою. Вереск — хтонічне утворення.

Маленькі дівчатка верещать, бачачи дохлу мишу. З маленькими дівчатками все зрозуміло — їхній вереск одномірний. Але що далі, то більше двозначності в прискореному серцебитті. Дівчата вереском озиваються на любовне застосування сили. Заміжні жінки не верещать — їм уже однаково.

Дівочі верески народжуються від переляку, який переходить у насолоду, і від насолоди, яка переходить у переляк, — споконвічна амбівалентність російського бажання. Вересками закликають, вересками відлякують. Це бурхливе пояснення радше не в почуттях — в інстинктах. Вереск — докультурна модель «оборонки», первісний перерозподіл пристрастей. Верески — холодна зброя російських дівок. Вони паралізують агресора, як укус африканської ящірки. Верески — роздрукована пристрасть російських дівок. Коли дівчина верещить, на ній немає лиця, все лице переходить у вереск і стає вереском. Верески прокочуються по країні, як ланцюгова реакція, гормональний вибух, сув’язь російської історії, естафета дівочих поколінь, переклик сторіч. У Росії верески сильніші за рок-н-рол.

Тонкий лід російської побутової культури. По ньому краще не ходити, і ступати на нього не треба; ним краще милуватися, читаючи книжки на березі. Вереск пробиває ізолятори виховання, пристойного тону, шляхетних манер, уроків музики, танців, тенісу, іноземних мов. Навіть у найкращих родинах верески виганяють, але не виживають. Університетські дівчата, філологині й журналістки, у надрах своїх гуманітарних душ зберігають вірність вереску. Верески — це принципова неможливість контролю над собою як поверхово окультуреною тілесною масою, торжество психоделічної розбещеності над збанкрутілою освітою.

Вереск — тільки видима частина айсберга, симптом загального стану душі, охопленої вічною панікою. По суті, це тваринна ознака соціальної незахищеності, очікування переслідування, готовність до граничного опору й одночасно цілковита безпорадність. Під водою залишаються морські чудовиська й ворушіння водоростей. Вереск — волевиявлення нічного кошмару, який вихлюпнувся наяву, небезпека, що накочується хвилями. Вереск — визнання вичерпаності словникового запасу, нормативного й навіть зовсім не нормативного.

Коли думаєш про Росію, чуються верески. От чого немає за кордоном, то це вересків. Тиша. Давно відверещали французькі дівки. Не чути більше на Британських островах вереску англійських дівок. Ось уже й італійки перестали верещати. Навіть у найвіддаленіших сицилійських селах італійські дівки перейшли на крики і дикий регіт. Те ж саме можна сказати й про польських дівок. Але це — Європа. Там дисципліна. Там самообмеження. Але якщо поїхати в африканське, мексиканське або непальське село — там теж кепсько з вересками. Не верещать. Як же так? Начебто повинні ж верещати, а не верещать. Я ходив, спеціально прислухався — не верещать. Бідно живуть в африканській глухомані, палять примус, — а дівки не верещать. Чи, може, колоніалізм по їхніх вересках танком пройшовся?

Так ось у чому наша планетарна самобутність — у вереску. Російські дівки верещать, як недорізані. Але їх і справді ріжуть. Вони верещать, коли їх ріжуть. їх мучать, пухкеньких, бліденьких, з косою, бровастих, щокатих і панкоподібних, їх ріжуть, ріжуть, припікають залізом, їх ріжуть, їм заливають розпечене олово в дірки, ртуть заливають, їх шмагають, маленьких дівок, школярок-відмінниць, двієчниць ріжуть, комсомолок ріжуть, вона підмахує — її ще більше ріжуть, до кісток ріжуть, ноги ріжуть, вона не дала — її знов ріжуть, живіт ріжуть, груди зрізують, сухожилля й горло перерізують, щоки ріжуть, високих дівок ріжуть, ставних дівок, космонавток ріжуть, кухонними ножами, естафету дівочих поколінь ріжуть, кинджалами ріжуть, бритвами, фінками, сибірських дівок ріжуть, політичних дівок ріжуть, кулеметниць і піаністок ріжуть, сивих дівок ріжуть, юних грішниць ріжуть, владивостоцьких дівок ріжуть, з маленькими і великими цицьками ріжуть, роззутих ріжуть, хто ноги погано голить — тих ріжуть, і хто не голить — також ріжуть, хто зуби не чистить — ріжуть, і хто добре ноги голить — тих особливо сильно ріжуть, у ямах ріжуть, на скотарнях, у крематорії ріжуть, у шваґра на іменинах ріжуть, а шваґер стоїть, руками розводить, а дівок ріжуть, верещить наречена із зубами, верещить і б’ється, а її, суку, ріжуть, сестер, племінниць, своячок ріжуть, дворянської крові дівок ріжуть, русявих дівок і розумних дівок, у трусиках і без трусиків, у хусточках у зелений горошок — ріжуть, у шортиках і в норках багатих дівок ріжуть, усіх ріжуть і ріжуть, Ярославну в Путивлі ріжуть, наречену Пушкіна ріжуть, дочок інтелігенції ріжуть, мою наречену із зубами ріжуть, вони верещать, на холоді верещать, на свіжому повітрі російського села, на молодик верещать, на страшні кущі верещать, на гарних пацанів верещать, через багаття стрибають і верещать, наввипередки біжать і верещать, на голих мужиків з вилами верещать, а їх усе більше ріжуть, їх зовсім уже ріжуть. Навіщо дівок ріжуть? Кому, питається, яке діло, що їх ріжуть? Раз вони верещать — їх ріжуть, а також, виходить, навпаки. Верески — домінанта сільських істеричних пристрастей, але Москва недарма «велике село», і її позачасова суть проступає в дівочих вересках на тлі «Макдональдсів» та електронних табло. У Пітері, Смоленську, біля казахського кордону — по всій країні верещать різані дівки.