— Що з ним таке?

— Він придурок, кажу ж тобі. Це у нього нервове.

— Можливо, це пов'язано зі смертю батька.

— А всі ці причандали на шиї?

— І ця постійна біганина до церкви.

— Але він ні в що не вірить, точно тобі кажу.

— Для віруючого він надто вже практичний.

— А вся ця збиранина різних дрібниць, а тепер ще й це все?

— Сам його запитай, ти ж тоді кинув йому кішку…

Ми намагалися розгадати Твою таємницю, але марно. Поки Ти не навчився плавати, Ти був ніким, час від часу Тебе викликали до дошки, переважно Ти відповідав правильно і називався Йоахім Мальке. Але, мені здається, десь у шостому класі ми сиділи з Тобою за однією партою, у кожному разі це було ще до Твоїх перших плавальних проб, хоча, можливо, Ти сидів за мною або у середньому ряду на одному зі мною рівні, а я в цей час сидів із Шиллінґом біля вікна. Згодом з'ясувалося, що Ти до п'ятого класу включно носив окуляри, але я цього не помітив. І навіть Твої черевики я зауважив аж тоді, коли Ти почав пірнати, а один зі шнурків од черевиків чіпляв собі на шию. Тоді у світі діялися важливі речі, але відлік часу за Мальке був іншим: до пірнання, після пірнання. Бо коли всюди, не всюди відразу, а поволі, то тут, то там, починалася війна, — спершу на Вестерплятте, потім по радіо, ще пізніше — в газетах, то з ним, гімназистом, який не вмів ні плавати, ні кататися на велосипеді, ще не відбувалося нічого суттєвого. А от колишній трал-міношукач класу «Чайка», який згодом надасть Мальке такі чудові нагоди для виступів, уже зіграв, хоча і не надовго, а лише на кілька тижнів, свою важливу роль у бухті Путціґ, у затоці і в рибальській гавані Гела.

Польський флот був невеликим, але затятим. Ми знали напам'ять усі його військові кораблі, виготовлені переважно в Англії або у Франції, і могли не затинаючись, як молитву, розповісти все, що стосувалося їхнього озброєння, тоннажу, швидкості у вузлах, так само, як назви усіх легких італійських крейсерів, старомодних бразильських броненосців і моніторів.

Згодом Мальке став першим і в цьому знанні, тарабанив напам'ять назви всіх японських військових суден, від найновіших, тридцять восьмого року випуску класу «Касумі», і аж до значно повільніших, модернізованих у двадцять треть'ому, класу «Асаґао», він вимовляв не затинаючись:

— «Гумідукі», «Сатукі», «Юдукі», «Гоказе», «Надаказе», «Ойте».

Перерахування польських суден давалося йому ще легше: тут варто було назвати обидва міноносці «Блискавіца» і «Ґром», тоннажем дванадцять тисяч і швидкістю тридцять дев'ять вузлів, але за два дні до оголошення війни вони раптом знялися з якоря, зайшли в англійські порти і були прийняті до складу англійського флоту. «Блискавіца» існує ще й сьогодні. її перетворили на плавучий військово-морський музей біля Ґдінґена, і туди часто водять на екскурсії школярів.

Міноносець «Бужа» теж взяв курс на Англію, його тоннажність тисяча п'ятсот, швидкість тридцять три вузли. З п'яти польських підводних човнів втеча до Англії вдалася тільки двом — «Вілк» і «Ожел», останній, тоннажністю тисяча сто, здійснив повну пригод і позбавлену карт та капітана подорож. «Рись», «Жбік» і «Семп» були інтерновані до шведських портів.

На самому початку війни у гаванях Ґдінґена, Путціґа, Гайстернеста і Гели залишився тільки один застарілий колишній французький крейсер, який давно вже був навчальним судном, а заодно і житлом для портових працівників, так само як і мінний загороджувач «Ґриф», потужно озброєний, виготовлений на корабельні «Норман», у Гаврі, тоннажністю дві тисячі двісті, на якому поміщалося триста мін. Ще зберігся єдиний міноносець «Віхер», кілька колишніх німецьких торпедних катерів з імператорського флоту і шість тралів класу «Чайка», які мали швидкість до вісімнадцяти вузлів, носові гармати калібру 7,5 і по чотири кулемети на турелях; згідно з офіційними даними, ці трали поміщали на борту до двадцяти мін, могли ставити і тралити міни.

І один із цих тралів тоннажністю сто вісімдесят п'ять побудували спеціально для Мальке.

Морські бої у Данціґській бухті тривали від першого вересня до другого жовтня і продемонстрували після капітуляції півострова Гела наступний, суто зовнішній результат: польські ескадри «Ґриф», «Віхер», «Балтик», три судна класу «Чайка» під назвами «Мева», «Яскулка» і «Чапля» згоріли та затонули у гаванях; німецький есмінець «Лєберехт Маас» був пошкоджений артилерією, трал М85 наскочив на міну північно-східніше Гайстернесту, потонув і втратив половину своєї команди.

Були захоплені тільки три злегка пошкоджені судна класу «Чайка». І якщо «Журав» і «Чайка» уже незабаром служили під новими назвами «Окстгьофт» і «Вестерплятте», то у третьому кораблі «Рибітва», після того як його відбуксирували із Гели в новий фарватер, знайшли течу, він осів на мілині і чекав на Йоахіма Мальке, бо саме Мальке наступного літа витягнув з-під води латунну табличку з написом «Рибітва». Згодом розповідали, що один польський офіцер і боцманмат, які змушені були керувати кораблем під німецькою охороною, вирішили повторити знаменитий приклад Скапа Флов і затопили судно.

З тих чи з інших причин корабель таки затонув трохи осторонь нового фарватера і причального буя, і його не підняли, хоча це було можливо завдяки численним піщаним мілинам, серед яких він лежав. І протягом усіх наступних воєнних років його палубні конструкції, рештки поручнів, зігнуті вентилятори і кріплення носової гармати стирчали з води; спершу це було трохи дивно, а потім стало чимось звичним, і це давало тобі, Йоахіме Мальке, мету, так само як бойовий корабель «Ґнайзенау», який був затоплений у лютому сорок п'ятого перед входом до гавані Ґдині, став метою для польських школярів, хоча і невідомо, чи серед польських хлопчаків, які пірнали під «Ґнайзенау», був хоча б один, який робив би це з такою ж затятістю, як Мальке.

Гарним він не був. Йому варто було б прооперувати свій борлак. Можливо, вся справа була саме в цьому хрящі.

Але ця штука відповідала загальним пропорціям. Навіть якщо далеко не все можна виправдати за допомогою пропорцій. А з його душею мене ніхто ніколи не знайомив. Я жодного разу не довідався, про що він думає. Врешті-решт залишається його шия і все інше, що створювало їй противагу. Наприклад, велетенські канапки, які він приносив із собою до школи і в басейн, а потім поїдав хліб із маргарином під час уроків або перед плаванням; це могло бути тільки черговим нагадуванням про мишу, бо миша їла разом із ним і була ненаситна.

Залишається ще молитва перед вівтарем Пречистої. Розіп'ятий Ісус не надто його цікавив. Упадало в очі те, що кадик його не заспокоювався, а продовжував рухатися туди-сюди, коли він складав кінчики пальців, але під час молитви йому вдавалося сповільнити ковтки і навіть відволікти увагу від постійного ліфта, який рухався над коміром його сорочки, над усіма штукенціями, причепленими у нього на шиї на шнурках, ланцюжках та шнурівках.

Переважно він не звертав уваги на дівчат. Чи була у нього сестра? Навіть мої кузини не могли йому допомогти. Його ставлення до Тулли Покріфке не рахується, це було щось зовсім особливе і навіть могло би вважатися специфічним цирковим номером, — він же збирався в майбутньому стати клоуном, бо Тулла, цей скелетик із двома тонесенькими ногами, могла б із тим же успіхом вважатися хлопчиком. У кожному разі це тендітне створіння, яке інколи, під настрій, плавало разом з нами до баржі під час другого нашого літа там, зовсім не соромилося, поки ми берегли свої плавки і засмагали на іржавому залізі голяка, не дуже знаючи, чим би зайнятися.

Обличчя Тулли можна було б зобразити по-дитячому — рисками, крапками, комами і півколами. Вона плавала з такою легкістю, ніби мала перетинки між пальцями. І від неї постійно заносило столярним клеєм, бо її дядько був столяром, а батько працював у його майстерні; цей запах не зникав навіть на баржі, де сильно смерділо водоростями, чайками та іржею. Вона складалася зі шкіри, кісток і цікавості. Спокійно, сперши підборіддя на кулак, сідала навпочіпки і спостерігала, як Вінтер чи Еш намагалися встигнути за іншими внести свою лепту в загальну справу. Вона примощувалася біля Вінтера, якому завжди потрібно було найбільше часу, щоб кінчити, навпочіпки, зігнувши спину, на якій чітко випиналися хребці, і казала: