Литмир - Электронная Библиотека
A
A

IX

Середня школа Горста Весселя називалася до війни реальним училищем кронпринца Вільгельма, і там так само сильно пахло пилюкою, як і в нашій школі. Приміщення цієї школи було збудоване у 1912 році і лише зовні виглядало трохи привітніше, ніж наша цегляна коробка, воно було розташоване у південній частині передмістя, біля Єшкентальського лісу, тому тепер, коли восени знову почалося навчання, наші з Мальке дороги до школи не перетиналися взагалі.

Але і під час літніх канікул ми з ним майже не бачилися, це було літо без Мальке, бо він записався до табору військової підготовки, де можна було здобути кваліфікацію радиста. Його попеченої на сонці шкіри тепер не видно було ні у Брьозені, ні у купальні Ґлетткау. І оскільки шукати його у Маріїнській церкві тепер теж було марно, то отець Ґузевскі на час літніх канікул позбувся одного з найстаранніших своїх служок. Служка Пілєнц сказав собі: жодної служби Божої без Мальке.

Ми, залишившись без Мальке, час від часу ліниво запливали на баржу, але вже без особливого завзяття. Готтен Зоннтаґ зробив марну спробу знайти доступ до колишньої радіорубки. Чутки про обладнану всім необхідним потаємну каюту на колишньому тралі ходили і серед восьмикласників. Один із них з посадженими близько одне від одного очима, ця дрібнота поштиво називала його Штьортебекером, пірнав найактивніше. Кузен Тулли Покріфке, досить худенький пацанчик, побував на баржі раз чи два, але ніколи не пірнав. Чи то подумки, чи то насправді я спробував почати з ним розмову про Туллу, мені на ній залежало. Вона приваблювала не лише мене, але і його, свого родича, хоча і не можу сказати, чим саме, — поношеним старим купальником, незнищенним запахом столярного клею.

— Гівно тебе це обходить! — сказав мені кузен, чи міг би сказати.

Тулли бракувало на баржі, вона залишалася на пляжі, хоча і не зустрічалася більше із Готтеном Зоннтаґом. Я двічі був із нею в кіно, але це нічого не означало: в кіно вона ходила з ким завгодно. Схоже, вона закохалася у цього Штьортебекера, причому закохалася без взаємності, бо він був закоханий у нашу баржу і невтомно шукав дорогу до кабіни Мальке. Наприкінці канікул про його нібито успішні запливи ходили численні чутки. Але доказів не було: він не виніс на поверхню ані зіпсованої платівки, ані зогнилої снігової сови. Але чутки продовжували кружляти, і коли через два з половиною роки було викрито напівмістичну юнацьку банду, керівником якої вважали Штьортебекера, то під час процесу неодноразово згадувалася наша баржа і схованка на ній. Але тоді я вже служив і отримував лише поодинокі повідомлення про це від отця Ґузевскі, який увесь час, поки ще працювала пошта, писав мені дружні листи і турбувався про спасіння моєї душі. І в одному з останніх листів, датованому січнем сорок п'ятого, коли російські війська вже прорвалися до Ельбінґа, було щось про напад юнацької банди на церкву Серця Христового, якою і далі опікувався отець Вінке. Штьортебекер у листі виступав під справжнім прізвищем, здається, там згадувалося ще про якусь трирічну дитину, яку банда тримала в себе і опікувалася нею як талісманом. Часом я не певен, чи писав Ґузевскі у своєму останньому, а може і передостанньому, листі, — я загубив пачку з листами разом зі щоденником і речовим мішком десь під Коттбусом, — чи писав він про нашу баржу, яка перед початком канікул літа сорок другого року досягнула апогею своєї історії, але потім відразу ж втратила увесь свій блиск, бо це літо і сьогодні має для мене прісний смак, Мальке не було з нами, а що за літо без Мальке!

Не те, щоб ми впали в розпач без нього. Особливо я був радий, що позбувся його і не мушу тепер ходити за ним слідом, але тоді не дуже зрозуміло, чому відразу ж після початку навчального року я попросився до отця Ґузевскі знову виконувати обов'язки церковного служки. Отець радісно усміхнувся всіма своїми тисячами зморщок за скельцями окулярів, але відразу ж посерйознішав, коли я, чистячи щіткою його сутану, ненароком запитав про Мальке. Він відповів спокійно, притримуючи окуляри долонею:

— Звичайно, він і надалі є одним із найбільш ревних наших парафіян, не пропускає жодної недільної служби, хоча останнім часом провів чотири тижні у так званому таборі військової підготовки, але я не хотів би думати, Пілєнц, що ви тільки заради Мальке хочете прислужувати біля вівтаря. Прошу вас не приховувати від мене правди.

Два тижні перед тим ми отримали звістку, що мій брат Клаус загинув у чині унтер-офіцера десь на Кубані. Я сказав, що причиною мого рішення знову стати церковним служкою є його смерть. Здається, отець Ґузевскі повірив мені чи принаймні зробив над собою зусилля повірити у мою відновлену побожність.

Я дуже слабо пам'ятаю окремі риси обличчя Готтена Зоннтаґа чи, скажімо, Вінтера, але волосся Ґузевскі було дуже густим, кучерявим, цупким і чорним, тільки окремі сиві пасма опускалися разом із лупою на плечі в сутані. Старанно виголена тонзура мала синюватий колір. А його запах складався із березової туалетної води і мила «Пальмолів». Зрідка він курив східні цигарки, які вставляв у складно оздоблений бурштиновий мундштук. Його вважали просунутим, і він навіть грав у настільний теніс у захристі зі служками або навіть дітьми після першого причастя. Усі стихарі і рясу він доручав пані Толкміт, щоб вона добряче їх накрохмалила, а коли старенька нездужала, то відповідальну місію брав на себе хтось зі спритніших служок, часто це був я. Кожну сутану, стихар чи ризу, як складені у шафах, так і розвішані на гачках, він власноручно перекладав лавандовими мішечками. Коли мені було років тринадцять, він одного разу провів мені своєю невеличкою безволосою рукою від потилиці попід сорочкою, аж до спідніх штанів, але потім різко забрав руку, бо штани були не на резинці, а затягувалися спереду шнурочком. Я ніяк не відреагував на цей доторк, бо дружня і підкреслено молодіжна манера отця Ґузевскі завжди викликала мою симпатію. Ще і сьогодні я згадую про нього з благодушною іронією; і тому більше ні слова про ці випадкові і невинні доторки, які загалом намагалися відшукати лише мою католицьку душу. Він був нічим не кращим і не гіршим пастором за сотні інших, опікувався старанно добраною бібліотекою, але його паства складалася в основному з робітників, які не дуже прагнули читати. Він не був надміру ревним у виконанні своїх обов'язків і вірив не фанатично, а з обмеженнями, наприклад, сумнівався у вознесенні Пресвятої Діви Марії, і вимовляв кожне своє слово з однаковою підкреслено єлейною інтонацією, незалежно від того, чи йшлося про Кров Христову, чи коли розмовляв у захристі про настільний теніс. Мені здавалося трохи нерозумним, коли він ще на початку сорокового написав заяву на зміну прізвища і вже через рік називався Ґузевінґ, отець Ґузевінґ, і всі почали так його називати. Хоча мода на германізацію прізвищ, які звучали по-польськи, із закінченнями на — кі, чи — ке, або — а, — як Формелла, — була тоді досить популярною: Левандовський ставав Ленґнішем, пан Ольчевські, наш м'ясник, перетворився на м'ясних справ майстера Ольвайна: батьки Юрґена Купки хотіли назватися на східнопрусський лад — Купкат, але їм з якихось невідомих причин не дозволили. Можливо, приклад, коли був Савел, а став Павел, надихнув такого собі Ґузевського, і той захотів перетворитися на Ґузевінґа, але на цьому папері отець Ґузевскі і далі називатиметься Ґузевскі. Бо ти, Йоахім Мальке, не змінював свого прізвища.

Коли я вперше після літніх канікул під час заутрені прислужував біля вівтаря, то знову побачив його, і він знову змінився. Вже на самому початку служби, коли Ґузевскі молився перед престолом, я побачив його у другому ряду перед вівтарем Діви Марії. Але уважніше я зміг роздивитися Тебе лише поміж читанням Апостола і «Алілуя», а вже аж під час читання Євангелія я мав час, щоб придивитися до його погляду. І навіть якщо його волосся і далі було розділене посередині на проділ і змащене цукровою водою, тепер воно виросло десь на довжину сірника. Глазуроване і застигле, воно опускалося над вухами двома дашками; він міг би грати на сцені роль Ісуса, склав руки до молитви приблизно на рівні чола, тобто лікті ні на що не спираються, а під дахом долонь — відкрита, оголена і нічим не захищена шия, яка все видавала. Комір його сорочки викладений на комір маринарки: ніякої краватки, китичок, ніяких амулетів чи викруток, ніяких штучок з його багатого арсеналу. Єдиною геральдичною твариною була його неспокійна миша, яку він ховав під шкірою, ця миша колись привабила кота, а мене спокусила кинути кота йому на шию. Окрім того, на шкірі поміж борлаком і підборіддям можна було роздивитися сліди від порізів під час гоління. Я так захопився, що мало не пропустив початок євхаристії.

20
{"b":"226467","o":1}