Ми все ще притримували руками наші тремтячі коліна, перемелювали зубами послід чайок на піну, відчували захоплення, втому і цікавість, рахували військові катери у складі ескадри, не зводили очей із димарів госпітального судна, які все ще випускали в небо прямовисні цівки диму, час від часу переглядалися, — щось довго його немає, — довкола нас літали чайки, пінилася вода біля носової частини баржі і розбивалася об залишки її захисної обшивки, плюскотіла за мостиком, де поміж витяжками міняла напрямок руху і вперто облизувала одні і ті ж заклепки, вапно під нігтями, свербіння пересохлої шкіри, мерехтіння води, стук мотора, принесений вітром, збудження, легка набряклість у пахвині, сімнадцять тополь поміж Брьозеном і Ґлетткау — і ось нарешті він з'явився: довкола підборіддя синьо-червоний, пожовтілі вилиці, витіснив воду з люка головою із проділом посередині, хитаючись, по коліна у воді, схопився за поручні, вибалушив очі, нам довелося втягнути його на місток. Але поки вода все ще витікала у нього з носа і з рота, він уже показував нам свій новий здобуток, викрутку, зроблену з суцільного шматка сталі. Англійське виробництво. Із написом: «Шеффілд». Жодної іржавої плямки, жодної зазубрини, ще з масним фірмовим покриттям, з якого дрібними краплями скочувалася вода.

Цю важку, назвемо її вічною, викрутку Йоахім Мальке носив із собою більше року, навіть коли ми вже майже не плавали до баржі, або лише зрідка, він щодня одягав на шию шнурок із викруткою, і це перетворилося у нього майже на культ, попри те, або й саме тому, що він був католиком, наприклад, перед гімнастикою він довіряв викрутку на зберігання тільки особисто вчителеві Маллєнбрандту, бо боявся, щоб її не вкрали, брав її з собою навіть на службу Божу до Марийського костелу, куди ходив не лише у неділю, а й день у день, вранці перед школою; костел стояв на Маріневеґ, у робітничому поселенні Нойшотланд. їм з англійською викруткою недалеко було до Марийського костелу: треба було вийти із Остерцайлє і спуститися по Беренвеґ. Багато двоповерхових будиночків, серед них вілли із двосхилими дахами, колони і живопліт. А потім дві вулиці поселення із нетинькованими будинками або зі стінами, з яких тиньк пооблітав і проступила волога. Трамвай повертав праворуч, а слідом за ним і дроти, протягнуті під вічно похмурим небом. Ліворуч розташувалися бідненькі піщані городики залізничників: дачні будиночки і клітки для кролів із чорно-червоного дерева списаних товарних вагонів. Ззаду — семафори на колії, що веде до відкритої гавані. Силосні башти, крани, які рухаються або застигли. І раптом — несподівано яскраві палубні конструкції вантажних суден. А поряд два сірі лінійні кораблі зі старомодними баштами, плавучий док, хлібозавод «Германія», а трохи вище кілька прив'язаних аеростатів зі сріблястими надутими животами. Праворуч, біля колишньої школи імені Гелени Ланґе, потім імені Ґудрун, яка майже затулила залізний хаос корабелень, видно тільки велетенський кран, доглянуті криті спортмайданчики, свіжопофарбовані ворота, на вистриженому газоні футбольного поля білі лінії штрафмайданчиків: у неділю синьо-жовті грають проти «Шеллмюль-98» — ніяких трибун, зате надсучасний спортзал із великими вікнами, світлими стінами, на новенькому червоному даху якого чомусь опинився просмолений дерев'яний хрест, який виглядав тут досить дивно. Так трапилося через те, що Марийський костел змушені були спорудити у колишньому гімнастичному залі спортивного товариства «Нойшотланд», бо церква Серця Христового була розташована занадто далеко від Нойшотланд, Шеллмюль та поселень поміж Остерцайлє і Вестерцайлє, де жили переважно працівники корабельні, пошти та залізниці; вони багато років поспіль надсилали клопотання до Оліви, де була садиба єпископа, поки там, ще за часів вільного міста, не вирішили купити спортзал, перебудувати його і посвятити.

Попри велику кількість ікон та пишних прикрас, зібраних для Марийського костелу в підвалах усіх довколишніх церков, а також із приватних збірок, приміщення продовжувало зберігати свій спортивний характер, і навіть запах ладану та воскових свічок часто не міг перебити сконденсований тут за роки сморід крейди, шкіри, поту гімнастів та гандболістів, що додавало якоїсь протестантської аскетичності та фанатичної тверезості молільного дому.

У новоготичній церкві Серця Христового, побудованій у кінці дев'ятнадцятого століття з червоної цегли трохи осторонь від поселень поблизу приміського вокзалу, блискуча викрутка Йоахіма Мальке здавалася б чимось дивним, безглуздим і потворним. Але до Марийського костелу він спокійно міг ходити з цим англійським інструментом: на чисто виметеному лінолеумі, поміж квадратними матовими шибами вікон під самим дахом, із надійними кріпленнями у підлозі, які колись були опорами для турніка, із залізними, хоча і пофарбованими балками під обшитою грубими дошками бетонною стелею, на цих балках колись були кріплення для кілець, трапеції і півдюжини канатів. І хоча в кожному куті тепер стояли позолочені розмальовані гіпсові статуї, це не змінювало модерного і холодно-практичного характеру церкви, тому блискуча, сталева, нічим не прикрита викрутка, яка теліпалася на шиї у гімназиста, поки той молився і причащався, і яку він вважав доречною у такому місці, не заважала і не впадала в очі ні нечисленним парафіянам, які з'явилися на заутреню, ні пастору Ґузевскі, ані його заспаному служці, яким досить часто був я.

Дурниці! Я точно повинен був зауважити таку деталь. Щоразу, коли я слугував при вівтарі, з різних причин намагався не випускати Тебе з поля зору, навіть на самому початку, під час молитви священика зі служками на сходах вівтаря, але Ти не звертав на це уваги, викрутка висіла на шнурку у Тебе під сорочкою, і на тканині проступали не лише нечіткі контури інструмента, а й плями від мастила. Мальке ставав на коліна у другому ряду зліва, якщо дивитися від вівтаря, і скеровував свою молитву в широко розплющених, здається світло-сірих, переважно злегка запалених від пірнання очах, до Діви Марії.

…і от одного разу, вже не пригадую, коли саме це було, під час тих перших великих канікул на баржі, відразу ж після французьких подій, чи наступного літа, котрогось спекотного дня, коли у сімейних купальнях було повно народу, прапорці обвисли, тіла виснажилися від спеки, а кіоски із прохолодними напоями зробили непогану виручку, підошви пекло від розпеченого піску навіть на половинках від кокосових горіхів, перед зачиненими пляжними кабінками, з яких чулося хихотіння, посеред пустотливих дітей, які вічно валялися в піску і вимащувалися з голови до ніг, — котресь обов'язково мало порізати собі ногу, серед племені сьогоднішніх двадцятитрирічних, поміж дорослих, які стурбовано схилялися над дітьми, якийсь трирічний шибеник без перестанку монотонно гамселив по дитячому бляшаному барабані, від чого вся атмосфера того пообіддя ставала схожою на кузню диявола. І тут ми зникли, попливли до своєї баржі, з пляжу в морський бінокль тренера могло бути видно хіба що шість голів, які постійно зменшувалися, а один плив попереду всіх і першим досягав мети.

Ми опустилися на охолоджену вітром, але попри те все одно досить гарячу іржу, вкриту послідом чайок, і знерухоміли, а Мальке за цей час двічі побував під водою. Він піднявся догори, тримаючи в лівій руці свою здобич — у матроському кубрику, посеред напівзогнилих лежаків, які або слабо похитувалися, або все ще міцно трималися на своїх місцях, посеред косяків миготливих колючок, поміж водоростями і рухливими міногами він довго шукав і нарешті знайшов речовий мішок матроса Вітольда Душинського або Лішинського, а в ньому бронзову пластинку завбільшки з долоню, на одному боці якої під невеличким вигравійованим гордим польським орлом були записані ім'я власника і дата вручення відзнаки, а на іншому боці — рельєфне зображення вусатого генерала. Ми добре протерли пластинку піском та розтертим у порошок послідом чайок і з'ясували, що Мальке витягнув на світ божий портрет маршала Пілсудського.