Ми обоє засоромилися від цієї зустрічі. А крім того, факт, що ми наштовхнулися одне на одного на цій алеї, без жодного бічного виходу, на якій навіть небо було закрите гілками і мохом, цей факт викликав якесь урочисте і водночас гнітюче відчуття: нас зіштовхнула доля, або ж садово-архітектурна фантазія в стилі рококо; я досі побоююся садів при замках, замкнутих з усіх боків у дусі старого доброго Ле Нотра.
Ясна річ, ми зупинилися для розмови, але я не зміг відвести очей від його фуражки трудового фронту, яка не лише на Мальке, а й на кожному, хто її носив, виглядала як вершина потворності: високо і непропорційно вона здіймалася над козирком, мала колір засохлих екскрементів, і хоча посередині прогиналася, як капелюх, але ця складка була такою вузькою і короткою, що більше нагадувала зморшку, через це фуражка дістала назву «задниця з кокардою». На голові Мальке ця фуражка виглядала особливо потворно, хоча насправді вона лише у багатократному збільшенні повторювала його проділ, від якого Мальке, до речі, на трудовому фронті довелося відмовитися. І так ми стояли один проти одного, посеред усіх цих шипів і колючок, зі своєю тонкою шкірою, а потім підбіг і малюк зі своїм барабаном, який цього разу вже не мовчав, оббіг нас магічним півколом і зник разом зі своїм галасом у звуженні алеї.
Мальке неохоче і скупо відповів на мої питання про партизанський рух в районі Тухлєр Гайде, про постачання продуктами і про те, чи поблизу них стоять «трудові діви», а потім ми похапцем попрощалися. Мені було цікаво, що він робить в Оліві і чи відвідав він отця Ґузевскі. Довідався я лише те, що постачання продовольством нормальне, а «трудових дів» поблизу немає. Чутки про партизанський рух Мальке вважав перебільшеними, хоча і не зовсім вигаданими. До Оліви його послав обер-фельдмайстер по якісь там запчастини, це було відрядження на два дні.
— Із отцем Ґузевскі я сьогодні розмовляв після заутрені, — а потім знервований жест долоні, — він ніколи не міняється, що б не трапилося!
І відстань між нами збільшилася, бо кожен відступив на крок.
Ні, я не озирався за ним. Неправдоподібно? Зате речення на зразок: «Мальке не озирнувся за мною» не викликає жодного сумніву. Я змушений був постійно озиратися, бо ніхто, навіть малюк зі своєю галасливою іграшкою, не трапився мені дорогою і не допоміг мені.
Потім я Тебе не бачив, якщо порахувати точно, то понад рік. Але не бачити Тебе не означало, як і досі не означає, можливості забути Тебе і Твою напружену симетрію. А крім того, залишилися сліди: щойно я бачив перед собою кота, не має значення, якого саме — сірого, чорного чи смугастого, як перед моїми очима відразу ж з'являлася миша, але я і далі перебував у сумнівах і не міг вирішити, що саме мені зробити — захистити мишу чи підштовхнути кота до нападу.
До самого літа ми розташувалися у бараках навчальної і бойової батареї, без кінця грали у гандбол, а по неділях, коли дозволені були відвідини, вовтузилися більш чи менш уміло з дівчатами, щоразу тими самими, та їхніми сестрами у заростях прибережної осоки за дюнами, тільки я залишався одинаком, і досі зберігаю іронічне ставлення до цієї своєї слабкості. Що ще відбувалося? Роздавали м'ятні цукерки, читали лекції про венеричні захворювання, вранці Ґете — «Герман і Доротея», а після обіду кулемет 98К, пошта, мармелад із чотирьох сортів фруктів, співочі конкурси — у вільні від служби години ми часом плавали до нашої баржі, там постійно зустрічали нову порцію подорослішалих восьмикласників, дратувалися, а дорогою назад не могли збагнути, чим саме приваблювала нас аж три літа підряд ця обісрана чайками розвалюха. Згодом нас перевели до батареї в Пелонкен, а ще пізніше — до Ціґанкенберґ. Три чи чотири рази було оголошено тривогу, і наша батарея разом з іншими збила чотиримоторний бомбардувальник ворога. Кілька тижнів усі сварилися між собою, чи було це поцілення випадковим, а поміж сварками — знову м'ятні цукерки, «Герман і Доротея», віддавання честі офіцерам на вулиці.
Готтен Зоннтаґ і Еш потрапили на робітничий фронт раніше за мене, бо вони були записані добровольцями. Я, як завжди, пропустив момент запису, бо тягнув час і постійно вагався, які саме війська обрати. Таким чином, у лютому сорок четвертого я, разом із доброю половиною нашого класу, здавав випускні іспити у навчальному бараці, майже як у мирний час, потім відразу ж отримав повідомлення про зарахування на трудовий фронт і був звільнений із помічників зенітників. Щоб остаточно зарахувати собі зрілість, мені видавалося недостатнім отримати лише атестат, і оскільки у мене було ще чотирнадцять днів вільного часу, я вирішив спробувати, ясна річ, насамперед із Туллою Покріфке, якій на той момент було уже шістнадцять, а то й більше, вона пускала до себе всіх підряд, але й тут мені не пощастило, як і з сестрою Готтена Зоннтаґа. У такому нещасливому стані, який лише час від часу полегшувався листами від однієї з моїх кузин, яку разом із батьками евакуювали до Сілезії, бо увесь їхній квартал було вщент розбомблено, я відвідав отця Ґузевскі і пообіцяв йому, що під час першої ж фронтової відпустки кілька разів буду прислужувати йому в церкві. Від нього я отримав нове металеве розп'яття, такі спеціально виготовляли для новобранців-католиків, молитовник, а на зворотному шляху, на перехресті Беренвеґ і Остерцайлє, зустрів тітку Мальке, яка на вулиці ходила в окулярах із дуже товстими скельцями і пройти повз яку непоміченим було неможливо.
Ще до того, як ми привіталися, вона дуже швидко заговорила до мене сільським діалектом. А коли до нас наближався хтось із перехожих, хапала мене за плече і наближала моє вухо до своїх губ. З її вуст виривалися гарячі речення із вологим осадом на дні. Спершу розмова точилася ні про що. Про закупи:
— Нічого, що положено, по цих талонах не дають.
Так я довідався, що знову настав тотальний брак цибулі, але у Мацерата можна дістати жовтий цукор і ячмінну крупу, а м'ясник Ольвайн очікує поставок свинячих тушонок:
— Знову будуть самі кості.
І нарешті без нагадувань з мого боку вона перейшла до найважливішого:
— Нашенькому вже лучче, хоч він і не пише, що лучче. Та він і ніколи не жалівся, як і батько його покійний. Вони його в танкові. Може, і нічо, не то що в піхоті, на холоді.
Але потім її шепіт проник глибше у моє вухо, і я довідався про нові дивацтва Мальке, який тепер у кінці кожного листа, після підпису нашкрябував дитячі малюнки.
— Він раніше не малював. Хіба в школі, як вам що задали. А, ото глянь, посліднє написав, уже, правда, пом'яли. Всім же хочеться почитать.
І тітка Мальке показала мені його лист, відправлений польовою поштою.
— Ну, осьо, читайте.
Але я не читав. Просто тримав листа в руці без рукавиці. З площі Макса Гальба повіяв сухий вітер і нестримно закрутився довкола мене. Копнув моє серце і хотів відчинити двері. Семеро братів заговорили в мені, але жоден не писав мені листи разом із Мальке. І хоча сипонуло снігом, папір, на якому був написаний лист, продовжував біліти в моїх руках, хоча був грубим і сірим, дуже неякісним. Зараз я вже впевнено можу сказати те, що тоді відразу відчув і збагнув, щойно глянувши на листок паперу, мені не треба було роздивлятися його детальніше, бо ще до того, як я розгорнув папір і підніс ближче до очей, раптом збагнув, що черга дійшла і до Мальке — покручені кривулі під ретельно виведеними рядками, хоча і нерівними, бо папір був нелінованим. Вісім, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять неоднакових і нерівно набазґраних кіл, і на кожній із цих нирок — паросток, маленьке коло, формою схоже на бородавку, а від кожної з цих бородавок тяглася лінія до зовнішнього краю листка, виходила за межі перехиленої округлої ванни, з якої виростала. І всі ці танки, бо якими б не були ці малюнки безпорадними, але у кожному з них я без труднощів розпізнав російські Т-34, і кожен із них в одному місці, переважно поміж корпусом і баштою, мав знак поціленого снаряда, таку собі хрестоподібну бородавку. А оскільки реєстратор цих поцілень враховував деяку тупість людей, які розглядатимуть малюнки, то кожен із танків додатково був перекреслений великим синім хрестом, більшим за сам танк, усі чотирнадцять були перекреслені.
