— Битися не треба, треба відвести їх куди-небудь.

— Куди?

— Верст за десять звідси — козацьке сторожове поселення, там їх зазвичай буває чоловік двадцять — двадцять п’ять… Якщо переконати татар, що хуторяни пішли туди…

— Молодець, Мефодію! — Андрій зрозумів задум упиря. — Так і зробимо.

— Що значить — «переконати»? — тривожно перепитала Гапка, підійшовши до хлопців.

— Це значить, — втрутився дід Явтух, — що один з нас повинен залишитися тут і зустріти татар.

— Саме так, — пристав до ради й дід Свирид.

— Я залишуся, — сказав дід Явтух.

— А фігу тобі! — вигукнув дід Свирид і скрутив під носом Явтуха здоровенну дулю. Великий палець цієї нехитрої конструкції через постійне куріння люльки, з яким не розлучалися ні той, ні другий, був чорним, як вугілля. — Я залишуся!

— А може, я… — почав було мельник, але обидва діди гаркнули в один голос:

— Цить, мірошнику! Це справа козацька!

— Так, — діловито сказав Андрій, — Будемо жереб тягти.

— Оце діло! — вигукнув Никодим, який досі мовчав. — Я — за!

— А я проти, — заперечив Мефодій. — Тобі, Андрію, зараз не можна тут залишатися, водяник брехати складно не вміє, з мельником вони швидко розправляться, а ви, Явтуше й Свириде, свого вже сьорбнули, досить з вас…

— Хто ж тоді залишиться? — Гапка прямо подивилася на упиря.

— Я залишуся, — твердо сказав той. — Я ризикую менше за всіх. Ну, не додумаються ж вони вбити мені в груди осиковий кіл!

Ніхто не засміявся. Усі знали, що татари, так само, як і козаки, швидкі на розправу і знають безліч способів, щоб змусити людину заговорити.

— Оскільки кінь у нас один, ти, Андрію, поїдеш до козаків… Поїдеш негайно, часу в нас обмаль…

Андрій кивнув Івасеві, той хутко осідлав і підвів коня. Мить — і козак уже сидів на ньому верхи.

— Тримайся, Мефодію, на тебе вся надія! — сказав він і пришпорив коня.

Мефодій стурбовано потер долонею чоло.

— Давай, Гапко, забирай усіх — і в землянку…

Гапка підійшла і поцілувала упиря в щоку.

— З Богом, Мефодію… Я буду молитися за тебе…

Усі пішли, а Мефодій відразу ж узявся за досить-таки дивну справу: він пішов у сарай, узяв величезний мішок, затим зайшов у хату і накидав у той мішок усякого начиння. Потім сів на порозі й закурив люльку. Чекати довелося недовго. Дико гигочучи, в хутір увірвалися татари й відразу ж розсипалися по хатах. Мефодій, удаючи розгубленість, зробив наївну спробу втекти. Але в повітрі свиснув аркан, і упир звалився, задерши ноги. Його відразу оточили татари.

— Він, здається, тут один, — по-татарськи сказав худий нукер, який упіймав Мефодія, маленькому товстому татарину, котрий трохи згодом під’їхав і, мабуть, був за верховоду.

— Точно, один, хутір порожній, — підтвердив інший.

— Що там? — товстий татарин вказав на мішок.

Один з вершників спішився і вивернув мішок, з нього висипалося хатнє начиння.

— Злодій, — коротко сказав товстун, — повісити.

Мефодій весь цей час тільки злякано дивився то на одного бусурмана, то на іншого, а коли зрозумів, що з ним хочуть зробити, впав на коліна і завив по-татарськи:

— Вельможні пани татари! Не вішайте мене, я вам пригоджуся.

Товстий татарин здивовано звів брову.

— Говориш по-нашому? Хто такий?

— Чумак я, не раз у Перекопі бував, багатьох татарських лицарів знаю, — злякано затараторив Мефодій, — пощадіть, прислужуся я вам!

Свиснув нагай. На спині упиря лопнула сорочка. Мефодій скрикнув. Нагай ще раз свиснув, і ще раз…

— І як же ти, сину суки й осла, нам прислужишся?

Мефодій хапав повітря ротом, як викинута на берег риба. Сорочка на спині перетворилася на криваве шмаття.

— Гляньте-но, що я знайшов, — крикнув молодий татарин, виходячи з однієї хати, — їхнє пійло!

Худий нукер, той, що заарканив Мефодія, огидно заіржав, вишкіривши жовті зуби.

— Ану, дай-но мені!

Взявши з рук свого товариша бутель, він відкоркував його і обдав горілкою спину Мефодія. Упир несамовито закричав, очі його закотилися, здавалося, він от-от знепритомніє.

— Досить, досить, — прохрипів він, — я скажу, куди пішли хуторяни… Ваш ясир буде… Багато жінок молодих і красивих є… Діти є…

Товстий татарин презирливо скривився.

— І що ти за це хочеш?

— Життя… — прохрипів Мефодій.

— Ну, говори.

— Верст за десять звідси, догори яром, схованка… — Упир ковтнув слину. — Одні жінки й діти… Пощадіть… Даруйте життя!

— Життя? — зловісно розсміявся товстий татарин. — Навіщо воно тобі? Ні, ми дамо тобі більше: ми возвеличимо тебе, вознесемо! Ану, — звернувся він до своїх нукерів, — вознесіть-но його над цією місциною!

Уся зграя дико розреготалася.

Гриміло вже зовсім близько. Буря насувалася з заходу. Низькі, важкі хмари у спалахах блискавиць відбивали жовтизною димового варива.

Гапка чула, як прискакали татари, чула лемент Мефодія, але вийти і допомогти йому не могла. Вийти — означало ризикнути життями інших. Вона чула, як тріщать, палаючи, хати, як шумить вітер…

Нарешті Гапка не витримала і відкрила двері землянки. Зовні було темно, хоча сонце ще не сіло. Над хутором вітер розносив хмари іскор: це догоряли хати і дерева. «Освітлення» було воістину пекельне, а посеред двору…

Гапка не помітила, як Пташка вислизнула в неї з-під руки, лише почула, як її тоненький пронизливий крик раптом прорізав непроглядний морок відчаєм і болем.

Серед двору стояла вбита в землю гостра паля, а зверху на неї був насаджений Мефодій. Кривава піна застигла на губах упиря, паля простромила майже половину його тіла, вітер розвівав його чуприну, а застиглі вирячені очі відбивали криваві відблиски пожежі.

— Мефодію!!! — зненацька несамовито закричала дівчинка і вп’ялася тоненькими пальчиками в палю. — Що вони зробили з тобою?!

Картина була жахливою. Мельник схопився руками за голову і впав долілиць на землю. Никодим, дико завивши, вихопив топір, що був у нього за поясом, і в чотири удари повалив палю на землю. Дід Явтух і дід Свирид підхопили упиря під руки і рвонули, що було сил.

— Ще раз! Ще разок! Давай, Свириде! — запекло кричав Явтух.

Пролунав жахний звук, схожий на чвакання: упиря стягли з палі. Гапка кинулася до Мефодія, по її щоках струмками текли сльози.

— Він відійде, він не людина, — запевняла вона саму себе.

І раптом хвиля розпачу й безсилля накотилася на неї: паля була осикова… Але Мефодій був ще живий. Упир то дрібно тремтів, то час від часу конвульсивно здригався, то зовсім затихав. Явтух безнадійно зітхнув:

— Ех, якби тільки до заходу дотягнув…

Пташка знову заговорила:

— Він дотягне… сонечко майже сіло… Не кидай мене, Мефодію!

Її личко було всуціль вимазане сажею, що носилася по хутору чорними роями. Дівчинка розмазувала її по щоках, по губах, раз у раз витираючи очка брудним кулачками.

Раптом вітер на якусь мить ущух, і до хуторян долинув стукіт копит. Усі прислухалися. Але цієї ж миті небо розітнула сліпуча блискавка і грянув оглушливий грім. Крізь невеличкий розрив у суцільному вариві хмар призахідне сонце кинуло на землю кілька прощальних променів, і тієї ж миті з неба хлинуло, як з відра.

Мефодій раптом стих. Тіло його обважніло, обличчя зробилося блаженним…

— Не дотягнув… — прошепотіла Гапка, і губи її здригнулися.

Никодим, що стояв навколішках поруч, раптом рвучко схопився на ноги і круто розвернувся.

— Повернулися, гади! — скрикнув він так несамовито, що всі сахнулися від нього вбік.

Схопивши топір, Никодим закрутив ним над головою.

— Підходьте! — кричав він. — Усіх порішу!

— Заспокійся, Никодиме, це ми! Це я, Андрій!

У долину вступив загін козаків на чолі якого вигарцьовували двоє. Одним із них і справді був Андрій, а другий — стрункий широкоплечий козак на вороному огирі.

Водяник дико витріщив очі.

— Андрій? — він якось механічно опустив топір. — Андрій, Дорош…