На правому березі, просто коло річки, у густому затінку яблунь і вишень стояв накритий довгий стіл, за яким сиділо не більш як півтора десятка людей, переважно жінки та діти. Це, власне, й були всі жителі цього хутірця з невибагливою назвою Дніпровий. З дорослих чоловіків на хуторі було тільки троє — дід Свирид і дід Явтух, старі й бувалі козаки, та мельник Степан.

Зазвичай дід Свирид і дід Явтух сідали по обидва кінці стола, але зараз сиділи на одному кінці і слухали історії, що їх розповідали троє гостей, прибулих на хутір вчорашнього вечора. А гостями були, як ви вже здогадуєтеся, характерник Андрій, обчикрижений наголо водяник Никодим (якого знали на хуторі як заядлого пияка, і який, як запевняв характерник Андрій, вже нібито зав’язав), а також упир Мефодій, лікар і помічник Гапки, знахарки, що жила на хуторі.

Гості сиділи саме між дідом Свиридом і дідом Явтухом. Навпроти сиділа Гапка. Вона була вродливою білявою молодицею років тридцяти п’яти, з м’якими, приємними рисами обличчя і добрими сірими очима. Погляд її завжди був якийсь стурбований, так наче вона бачить те, що не дано бачити іншим, і від того в очах її постійно світилася тиха печаль.

Праворуч від Гапки сиділа худорлява дівчинка років семи, чорнява й кароока. Усі називали її Пташкою, бо вона зовсім не розмовляла, а тільки щебетала, наслідуючи голос якого-небудь птаха. Гапка й Мефодій знайшли її торік у степу, голодну й обірвану. Швидше за все, вона якимсь дивом урятувалася від татар, що гнали ясир на Крим. Мефодій виходив дівчинку, і та любила його, як рідного батька.

Далі за столом сиділи мельник Степан, той самий, що колись пропонував водяникові бути його помічником, струнка чорнява жінка на ім’я Солоха з десятилітнім сином Тимком, восьмирічні сироти-двійнята Остап і Соломія, мати яких померла одразу по пологах, а батько з горя втопився, а також тринадцятирічний хлопчик Івась, матір якого три роки тому забрали татари, а батько козакував десь на Січі, і баба Галя — дуже огрядна й дуже весела жіночка.

Обід був бучним і веселим. Усіх дуже розвеселила розповідь Никодима про те, як він покинув пити. Один тільки мельник Степан не сміявся — сидів, роззявивши рота, і з подиву очима лупав.

— То ти, Никодиме, водяник? А я-то думаю, як це ти з колесом так хутко впорався! — сказав він, коли водяник закінчив розповідь.

Никодим гордо задер голу, як бубон, голову.

— Це я можу… То як, візьмеш мене помічником?

Степан нарешті посміхнувся.

— Помічником? Водяника? Ще питаєш! Який же мельник не хтів би водяника в помічники!

— Тю на твою лису голову, поганцю! А якщо знову зап’єш? — розсміялася баба Галя.

— Не бійтесь, не зап’ю.

— Ану, Гапко, — гучним басом мовив дід Явтух, — хлюпни нам з гостями ще по чарчині.

— Та не жалій! — підморгнув дід Свирид.

Мефодій спритно підсунув свою чарку Гапці, що потягнулася за бутлем, а Андрій, навпаки, прикрив свою рукою.

— Мені досить, спасибі. Я краще прогуляюся, здається, переїв трохи…

— То й добре, — сказав водяник і поплескав себе по гладкому череві. — Ах, як я знудьгувався за домашніми харчами!..

— Дивись не лусни, — підмахнув Никодима Мефодій, який, на відміну від водяника, що ковтав галушки, як з переляку, лише закушував горілку.

— Ну, я піду, — Андрій встав і направився до містка.

— Я з тобою! — крикнув Івась і схопився був бігти за Андрієм, але Солоха смикнула його за руку і гримнула:

— Ні, ти спершу доїси борщ, а вже потім підеш!

Івась з-під лоба глянув на Солоху, але все-таки сів на місце, взявся за ложку і, невдоволено сопучи, став доїдати борщ. Тим часом Андрій зник у заростях бузини на іншому березі річечки.

— Немає правди на світі, — буркнув Івась, доївши борщ і відклавши ложку, — баби козаком керують!

Усі дружно розсміялися, а Солоха сердито сказала:

— По-перше, не баби, а жінки, а по-друге, який же з тебе козак вийде, коли хирлявим виростеш? Ти ж і двома руками шаблі не вдержиш!.. Ну ось, тепер можеш іти шукати Андрія.

Івась мовчки встав з-за столу і побіг. Перейшовши місток, на мить зупинився.

— Баби — вони і є баби… Де ж мені його тепер шукати? Він же характерник! — невдоволено буркнув, шмигнув носом і пірнув у густі зарості бузини.

Пообідавши, чоловіки сіли під вишнями і смачно закурили, а жінки, прибравши зі столу, взялися вишивати. Діти в саду грали в козаків і татар. Остап і Тимко палко сперечалися, кому цього разу бути татарином, а кому козаком, Соломії ж, як завжди, дісталася роль татарської бранки, яку потрібно було визволяти. Тільки Пташка не брала участі в грі, — вона щиро горнулася до Мефодія і гралася золотавими шнурками його кисета.

У саду лунав дитячий регіт. Остап і Тимко зійшлися на тому, щоб тягти жереб. Татарином випало бути Остапу, і тепер Тимко й Соломія сміялися з нього, коли він вдягнув облямовану хутром татарську шапочку і взяв у руки батіг. Білявий і синьоокий, Остап ніяк не скидався на бусурмана і, розуміючи це, сам лунко сміявся.

Гапка трохи повишивала, а потім, розпорядившись стосовно вечері, пішла шукати Андрія.

Гапка знала, де він може бути, — за горою, на березі Дніпра, — і одразу пішла тути. Андрій сидів на широкому пні, що стояв коло самої води, і задумливо дивився на хвилі, що одна за одною, ледь чутно хлюпочучи, накочувалися на піщаний берег.

— Я люблю тебе, Гапко…

— Я знаю, — вона присіла поруч і схилила голову йому на плече.

— Пообіцяй мені, що коли все обійдеться, ти надалі будеш обережнішою, — Андрій повернувся і пильно подивився їй в очі, але Гапка відсторонилася і фиркнула:

— Ще чого! Нічого такого я тобі обіцяти не буду. Приймай, яка вже є… Ти б мене, приміром, слухав? Нізащо, робив би все по-своєму.

— Може, й так, — зітхнув Андрій. — До Купала залишилося три дні.

Вгорі над ними пронизливо ячали чайки. Вдалині, над протилежним берегом Дніпра, збиралися важкі свинцеві хмари. І хоча на небі ще світило сонце, але вода в Дніпрі вже була темною. Повітря, навіть тут, на березі ріки, було важким і задушливим.

— Ходімо, Андрію. Скоро гроза почнеться.

— Гроза? — Андрій встав і потягнувся. — Ой, Гапко, це буде справжня буря, а не гроза! Але в нас є ще трохи часу…

Гапка обняла Андрія і поклала голову йому на груди.

— Я так скучила, — прошепотіла вона.

— Я теж…

У цей момент за спиною Андрія затріщали кущі. Андрій різко обернувся: з кущів визирнула голова Івася, а через мить вже й він сам стояв біля них. Обличчя хлопчика було блідим і наляканим. Він тремтів.

— Татари! — ледве видихнув Івась. — За дві версти звідси! Чоловік сорок, рухаються сюди…

Гапка підійшла і взяла хлопчину за плечі.

— Ти впевнений, що це татари?

Івась намагався опанувати себе і вгамувати дріж, що так і колотив ним.

— Впевнений. Точно татари.

— Швидко на хутір! — крикнув Андрій і побіг по звивистій стежці. Гапка й Івась побігли за ним.

Звістка про татар уразила всіх гірше грому. Вже три роки ці іродові діти не навідувалися на Дніпровий, і ось на тобі…

— Не панікуйте, — заспокоював жінок і дітей Мефодій, — у нас же під горою землянка вирита, вона добре прихована, вкрита дерном, перечекаємо там.

— Аякже! Перечекаємо! — кричала баба Галя. — Та ж ці нехристи спалять тут усе!

— Зате ми живі залишимося, — осадив бабу Галю дід Свирид.

Пташка злякано притиснулася до Мефодія.

— Гапко, забери її до інших дітей.

Гапка підійшла й обережно взяла дівчинку за руку.

— Ходімо, не бійся. Мефодій нікуди не дінеться. Правда ж, Мефодію?

Дівчинка підняла своє заплакане личко і благально подивилася на упиря.

— Правда, Пташко, правда, — лагідно запевнив той.

Дівчинка слухняно пішла слідом за Гапкою.

— Андрію, — сказав упир, підійшовши до козака, — вони будуть нас шукати.

— Знаю. А що робити? Битися не зможемо, їх надто багато.

Упир кивнув.