На схилі горба карґи збилися докупи, а примари й надалі не давали їм спокою. Несподівано з'являючись за спиною, вони кололи ворогів списом чи ножем і знову наче розчинялися. Тепер у серцях карґів запанував жах, і в цьому зловісному тумані вони вже шукали не селян, а один одного, а потім мовчки кинулися втікати. Чужинці бігли швидко, спотикаючись та падаючи, доки не вибралися із сірої непроникної запони і не побачили перед собою залиті яскравим вранішнім сонцем річку та балку за селом, без жодного натяку на туман. Тоді вони зупинилися й озирнулись. Позаду маячіла щільна стіна виткого, сірого мерехтіння, що перетинала стежку, приховуючи все, що знаходилося за нею. Незабаром звідти вигулькнуло ще декілька воїнів. Вони бігли, і так само спотикались, і списи гойдалися в них за плечима. І тоді всією ордою карґи поспішили вниз, подалі від зачарованого місця.

Проте коли вони добралися до Північної Долини, то досхочу втамували свою жагу бою, оскільки розкидані між Оварком і узбережжям міста Східного Лісу вирядили своїх мужчин проти завойовників Ґонту. Загін за загоном ґонтійці спускалися з гір — і через два дні відкинули карґів аж до Східного порту. Там чужинці побачили лише згарища, що залишилися від їхніх кораблів. Притиснуті до моря, вони мусили битися, доки не загинули всі, а приплив у гирлі Ари відмив від крові довколишні піски.

Того самого ранку в селищі Десять Вільх і на Високому Урвищі вогкий сивий туман певний час ще тримався, але згодом несподівано розтанув, розсіявся і зник. Люди здивовано озиралися навкруги, вдихаючи ранкову свіжість. Ось лежить убитий карґ із жовтавим, розпатланим і закривавленим волоссям. Ось — тіло мертвого сільського кожум'яки, вбитого в бою — смерть, гідна короля.

У нижній околиці селища ще догоряла підпалена карґами хатина. Селяни відразу ж кинулися гасити полум'я. На вулиці, біля величезного тиса, вони побачили самотнього Д'юні, ковалевого сина.

Хлопець був цілий і неушкоджений, але мав ошелешений вигляд і не промовив жодного слова. Люди зрозуміли, яку ціну заплатив він заради них. Вони привели Д'юні додому і пішли шукати знахарку, щоб вона покинула печеру, спустилась у село і зцілила хлопця, котрий врятував їм життя та майно — всіх і все, якщо не брати до уваги чотирьох односельців, убитих карґами, й одного згорілого будинку.

Д'юні не мав на тілі жодних ран, але не міг ні говорити, ні їсти, ні спати. Здавалося, що він не чує, коли до нього звертаються, та не бачить, коли до нього підходять. І не було в тих краях чаклуна, який спромігся би зняти з нього чари.

— Він витратив усю свою силу, — пояснила знахарка, безсила зцілити хлопця.

Поки він лежав отак, сліпий і німий, новина про хлопця, котрий накликав туман і за допомогою чарів відвадив карґських воїнів, прокотилася по всій Північній Долині, досягла Східного Лісу та через найдальші гірські селища докотилася до великого ґонтського порту. І сталося так, що на п'ятий день після бойовиська в гирлі Ари до Десяти Вільх завітав мандрівець. То був чоловік не молодий і не старий, загорнений у плащ та з непокритою головою. Його рука легко тримала важкого і довгого дубового ціпка. Він не прийшов за течією Ари, як більшість прибульців, а спустився з лісів, що росли на схилах гір побіля селища. Сільські пліткарки відразу ж розгледіли в ньому чародія, а коли він сказав їм, що знається на травах і вміє лікувати, то відразу ж повели його у хатину коваля. Виставивши за двері всіх, крім хлопця, його батька та тітки, незнайомець схилився над ліжком Д'юні. Гість тільки те й зробив, що поклав руку на хлопцеве чоло і торкнувся його губ.

Д'юні поволі сів, роззираючись навкруги. Через деякий час він заговорив, сила та голод враз повернулися до нього. Хлопцеві дали трохи попити й попоїсти, і він знову ліг, ні на мить не відводячи від чужинця зацікавлених чорних очей.

— Ти, мабуть, не простий чоловік, — сказав незнайомцю коваль.

— Цей хлопець також буде не простим чоловіком, — відповів той. — Переказ про його подвиг з туманом дійшов до моєї оселі в Ре-Альбі. Я прийшов сюди, щоби дати йому ім'я, якщо є правдою те, що він не переступив ще порогу зрілості.

— Брате, — зашепотіла знахарка ковалеві на вухо, — присягаюся, це, мабуть, Маг Ре-Альбійський, Оґіон Мовчазний, той самий, котрий зупинив землетрус...

— Добродію, — сказав коваль, якого важко було збити з пантелику гучними іменами, — цього місяця моєму синові виповниться тринадцять літ, але ми хочемо відкласти його Посвячення до зими, до свята Сонцестояння.

— Хлопцеві чимшвидше потрібно дати ім'я, — заперечив маг, — бо воно йому необхідне. Зараз на мене чекають справи, але я повернуся сюди тоді, коли ви скажете, і з вашої згоди заберу його з собою. Якщо він виправдає сподівання, я залишу його підмайстром, або ж подбаю, щоби він здобув освіту, гідну його здібностей: тримати у пітьмі розум природженого мага — справа небезпечна.

Оґіон говорив спокійно і впевнено, говорив так, що навіть не вельми метикуватий коваль зрозумів усе до останнього слова.

У день, коли хлопцеві виповнилося тринадцять років, а він припав на початок осені, Оґіон після мандрів ґонтськими горами повернувся у селище, і Д'юні пройшов церемонію Посвячення. На березі холодної гірської річки, у міжгір'ї, поміж жовтизни та багрецю дерев, хлопець голим увійшов у крижані води Ари. Тієї самої миті хмари заступили сонце, і плетиво тіней замиготіло навколо нього. Здригаючись від холоду, Д'юні повільно попрямував крижаною стрімкою водою до протилежного берега. Коли він сягнув землі, Оґіон подав йому руку і, стиснувши долоню, прошептав йому його Істинне ім'я: Гед.

Так Д'юні отримав справжнє ім'я від дуже великого і мудрого мага.

Свято було в розпалі. Селяни веселилися, вгощаючись розмаїтими наїдками та пивом, а трубадур, котрого запросили з Долини, наспівував балади із "Подвигів Повелителя драконів".

Врешті Оґіон тихо промовив:

— Ходімо, хлопче. Попрощайся із односельцями, і хай вони собі святкують.

Гед зібрав свої пожитки, що складалися з бронзового ножа, викутого батьком, шкіряної куртки, яку вдова кожум'яки підігнала під його зріст, і вільхового ціпка, якого йому заворожила тітка. І це було все, якщо не брати до уваги сорочки та штанів. Він попрощався з людьми, крім яких нікого у світі не знав, — своїми односельцями. Обвів поглядом селище — жменьку хат, розкидану і зусібіч оточену гірськими вершинами та жвавими потічками, і рушив із новим наставником угору по стрімкій стежці, крізь яскраві барви і тіні осені.

Гед сподівався, що, ставши учнем чародія, відразу ж візьметься за опанування таємниць і мистецтва магії, почне розуміти мову звірів та перешіптування листя в лісі, навчиться приборкувати вітри та пере-

творюватися за допомогою заклять у що тільки душа забажає. Гед навіть уявляв, як він зі своїм учителем біжать разом, перетворившись в оленів, чи линуть на орлиних крилах понад гірськими вершинами до Ре-Альбі.

Але все виявилося зовсім не так. Вони йшли пішки, спочатку вниз, у Долину, потім, обходячи гору, повернули на південний захід. Ночували в невеличких сільцях, а то й просто неба, як мандрівні фокусники, лудильники чи волоцюги. Ніяких чарівних місць вони не бачили. Вони не проникли в царину таїн. Усе йшло своїм звичаєм. Дубовий ціпок чаклуна, на який Гед спочатку поглядав із благоговійним жахом, виявився нічим іншим, як міцним кийком для мандрів. Збігло три дні дороги, потім промайнуло ще чотири, та Гед не почув від Оґіона жодного закляття, чародій не навчив його жодного слова, жодної руни.

Оґіон був дуже тихий, сумирний і миролюбний чоловік, і невдовзі Гед втратив усе своє благоговіння перед ним, а ще через день чи два вже осмілів настільки, що зважився запитати свого наставника:

— Коли розпочнеться моє навчання, шановний?

— Воно вже розпочалося, — відповів Оґіон.

Запанувала тиша. Гед ледве стримувався від того, щоб не бовкнути щось зайве. Проте не показати свого здивування він не зміг: