Лише надвечір, коли допитливість господарів потроху почала вгамовуватися, Гед нарешті зміг запитати у них про те, що цікавило його самого. Вони бесідували, вмостившись навколо вогнища посеред хатини, задушливої від смороду кізяків та хмизу — більше на острові палити було нічим. Гед, ніби між іншим, спитав:
— А що знаходиться на схід від Аставелю?
Остров'яни принишкли: одні — вибачливо посміхаючись, інші — ховаючи очі.
— Море, — відповів сивочолий старійшина.
— Невже далі нема жодного острова?
— Тут — край землі. Далі немає нічого, крім пустельної води, що тягнеться аж до краю світу.
— Батьку, це мудрі люди, — промовив хтось із присутніх. — Вони бували у бувальцях, багато бачили... Можливо, їм доводилося чути про країни, яких ми не знаємо?
— А я, однак, від свого не відступлюся: на схід від Аставелю землі немає! — ще раз уперто повторив старий, спідлоба стежачи за Гедом, але той не сказав більше нічого...
Мандрівники провели ніч у задушливій хижі. А вдосвіта Ветча розбудив шепіт друга:
— Естаріоле, прокидайся! Нам пора вирушати в дорогу...
— Куди ти так квапишся? — запитав сонний Ветч.
— Не кваплюся, а боюся запізнитись. Досі я йшов надто повільно. Потвора встигла втекти, і тепер мені доведеться довго переслідувати її. Отож, щоби не втратити останньої надії на звільнення, я мушу знайти Тінь. Загубивши її, я загублю власну душу...
— Зрозуміло... І куди ж нам тепер?
— На схід... Вставай, друже! Я вже набрав у міхи води...
Коли вони покинули хатину, на острові всі ще спали — лише чиєсь немовля заплакало серед нічної тиші, але за мить навколо знову стало тихо. При тьмяному світлі зірок хлопці зійшли вниз до гирла річки і, відв'язавши човен від причалу, рушили на схід від Аставелю, просто у Відкрите море.
Небо над ними було ясним і безхмарним. Щоби здолати спротив зустрічного північно-східного вітру, Гед напнув вітрило, скориставшись магією — вперше відтоді, як залишив позаду острови Західного та Східного Ручищ. Тепер мандрівники прямували на схід. Піняві, осяяні сонцем буруни бились об днище човна, але "Світозор" твердо тримався визначеного курсу, йшов рівно та впевнено, як і обіцяв старий рибалка, у якого Гед колись придбав це чудове суденце.
Того ранку хлопці більше не прохопилися й словом — хіба що Гед коротким закляттям поновив силу чарівного леготу і зміцнив вітрило. А Ветч, хоч і неспокійно, але ще трохи поспав, умостившись на дні човна. Опівдні вони мовчки пообідали, розділивши порівну в'ялену рибу та сухарі. Обом було зрозуміло, що саме їх чекає, але говорити про це чомусь не хотілося. Гед порушив мовчанку лише раз:
— Як ти гадаєш, хто має рацію: ті, хто вважає, що за Закрайніми широтами — океанська пустеля, чи ті, хто вірить, що у світі є чимало невідомих земель, які ще належить відкрити?
— Поки що, — спробував пожартувати Ветч, — я погоджуюся з тими, хто думає, що поверхня землі — пласка, як дошка, і той, хто запливає занадто далеко, неодмінно гепнеться вниз, перечепившись об поріг світу.
Але Гед навіть не посміхнувся — у його душі вже давно не було радості...
Отак вони і пливли, невідступно прямуючи на схід на крилах чарівного вітру. Гед стернував цілу ніч, пильно вдивляючись у темряву. Він відчував, що сила, яка вела його за собою, у пітьмі ставала дедалі могутнішою. І це непевне відчуття ще більше виснажувало Геда — вранці його смагляве обличчя було аж сірим від утоми. Хапаючи дрижаки від холоду, хлопець передав стерно Ветчеві, а сам ліг подрімати.
— Пильнуй, щоб вітер був західним, Естаріоле, — нагадав Гед перед тим, як заснути.
Протягом дня сонце так і не вийшло з-за хмар. Море залишалося доволі спокійним, проте перед полуднем почався дошкульний зимовий дощ. Невдовзі обоє мандрівників змокли до нитки, а Гед уві сні дрібно тремтів і цокотів зубами. Ветч спробував угамувати північний вітер, який приніс із собою дощові хмари. Однак тут, посеред Відкритого моря, магія чомусь не мала влади над вітрами та бурями. У душі Ветча промайнув страх: йому раптом здалося, що незабаром у них із Гедом зовсім не залишиться магічної сили — вона вивітрюватиметься в міру того, як їхній човен віддалятиметься від землі...
Увечері Гед змінив друга біля стерна, а відтак знову цілу ніч стежив за тим, щоби не збитися з курсу. Наступного ранку пронизливий північний вітер трохи вщух і навіть визирнуло сонце.
Коли почало смеркатися, Ветч, ніяковіючи, звернувся до Геда:
— Друже мій, — тихо промовив він, — ти не сумніваєшся в тому, що ми неодмінно досягнемо землі. Я не знаю, що саме дає тобі таку певність, але хтозна, можливо, зло знову заманює нас у пастку, щоб отримати перевагу, вступивши у двобій там, де не живуть люди і де не діє навіть наймогутніша магія. Хіба ми зможемо дати собі раду посеред безмежного океану? Адже, по суті, ми є простими смертними, а Тінь, на відміну від нас, не втомлюється, не мерзне, не відчуває голоду і навіть не боїться потонути...
Хлопці сиділи поряд на вузькій дерев'яній лаві, проте Гед дивився на Ветча так, ніби й не бачив його. Виглядав хоч і стомленим, але зосередженим. Зрештою, ніби завершуючи уявну суперечку із самим собою, Гед промовив:
— Естаріоле, ми наближаємося до мети...
Ветч нараз гостро відчув, що Гед каже правду. На якусь мить йому навіть стало страшно. Але, опанувавши себе, чаклун поклав руку на Гедове плече і сказав:
— Що ж, тоді все добре, друже! Дуже добре...
Тієї ночі Гед знову не стулив очей — він просто не міг спати у темряві. Вони й далі легко мчали на схід серед безмежних морських просторів. Ветч із мовчазним захопленням стежив за Гедом, дивуючись, звідки той бере сили, щоб упродовж кількох діб підтримувати дужий чарівний вітер і боротися з підступними штормами та буревіями. Нічого не вдієш — все-таки Ветч був сухопутною людиною, відтак у морі він завжди почувався слабким і безпорадним. До того ж, їхня подорож тривала так довго, що Ветчеві навіть почало здаватися, що вони вже залишили позаду витоки моря і незабаром, невпинно прямуючи на схід, опиняться за брамою дня...
Натомість Гед бачив океан зовсім іншими очима. Не зводячи погляду з обрію, він стежив за тим, як попереду їхнього суденця поступово виростала невиразна тьмяна пелена. Вона заступала собою все — і море, і небо, стаючи дедалі густішою та темнішою.
Зазирнувши у спохмурніле обличчя друга, Ветч раптом також зауважив той непроглядний морок, що стелився перед Гедовими очима. Але це тривало тільки єдину мить! Відтак, незважаючи на те, що, сидячи в одному човні, вони з Гедом продовжували плисти на схід, Ветчеві здалося, ніби він залишився сам-один серед безмежних просторів океану, а його друг уже подався туди, де немає ні сходу, ні заходу, ні сонця, ні зірок, — у потойбіччя, де панують вічна пітьма і смертна тиша.
Нараз Гед рвучко підвівся з лави і щось голосно промовив. Чарівний вітер вщух і хвилі почали шарпати човен у різні боки. Брунатне вітрило на щоглі обвисло, немов ганчірка. Завмер і човен, гойдаючись серед хвиль, що повільно котилися у безвість...
— Згорни вітрило, — наказав Гед, і Ветч, не ремствуючи, послухався молодшого товариша.
Тимчасом Гед уже налягав на весла, відв'язавши їх від бортів і вставивши у кочети[8]. Ветч дивився на хвилі, які раз у раз здіймалися навколо "Світозора", не розуміючи, чому Гед узявся веслувати саме тепер. Однак невдовзі вщух і морський вітер, народжений у Північних широтах, а хвилі билися об борт дедалі легше та спокійніше, аж доки зовсім не затихли. Складалося враження, що човен опинився посеред тихого плеса затишної, закритої від усіх вітрів бухти. І хоча Ветч не міг побачити повністю те, що відкрилося очам Геда, проте навіть він помітив пітьму, що важко стелилася поміж хвилями, немов накочуючись на піщаний берег. А Гед уже досить виразно бачив посеред океану велетенський темний крутосхил і продовжував веслувати, прямуючи назустріч незнаній землі і нерухомим зорям, що не мають імен...
