На горизонті й досі було порожньо. Вкрай виснажений Гед намагався хоч щось розгледіти у цій холодній порожнечі.
— Ну ж бо, давай, потворо, — пробурмотів він, — нападай, чого ти чекаєш?
Відповіді не було, серед темного мороку нічого навіть не ворухнулося. Проте хлопець чітко усвідомлював, що потвора десь поряд і намагається навпомацки натрапити на його холодний слід. І тоді він, раптом втративши самовладання, закричав:
— Я тут! Я — Гед-Яструб, викликаю тебе на двобій!
Засичали хвилі. Рипнув човен і тихо забриніло пружне білосніжне вітрило. Летіли миттєвості. Гед чекав, спершись рукою на тисову щоглу човна і вдивляючись у крижану мряку, що з півночі повільно насувалася на море. Минуло ще декілька хвилин, і крізь пелену дощу Гед побачив, що понад морем до нього наближається Тінь.
Тепер, переслідуючи його серед овіяних шаленими вітрами морських просторів, вона відкинула подобу оскільського весляра Скіорха, не була ані перевертнем, ані страхітливим звіром, у личині якого вперше зчепилася з Гедом на роукському пагорбі. Тінь нарешті вже мала певну форму й тілесну оболонку, які можна було побачити навіть удень. Невідступно переслідуючи Геда, тінь висотала з нього багато сили, живлячись нею і його страхом. Тож, можливо, що тепер саме завдяки цій силі Тінь з'явилась на поклик Геда серед білого дня, не чекаючи сутінків. Тепер потвора вельми нагадувала людину, але її постать, будучи за своєю сутністю породженням темряви, тіні не відкидала. Тьмяна бестія з драглистими обрисами скрадалася над морськими хвилями, прямуючи від островів Ґирлищ у напрямку Ґонту. Їй було нелегко долати хвилі та боротися зі шквальним вітром. Холодний дощ наскрізь пронизував її нестійку оболонку.
Викликавши Тінь серед білого дня, Гед отримав перевагу над нею: світло засліплювало потвору, і вона не помітила хлопця. Він першим побачив її. Але вони одразу впізнали одне одного.
Посеред безмежної пустелі зимового моря Гед побачив істоту, яка наводила на нього такий жах. Вітер відносив човна трохи убік від неї і Гед не міг її добре розгледіти. Але Тінь поступово наближалася до нього, хоча Гед і не міг сказати, рухалася вона чи ні. Нарешті потвора побачила його. Хлопець із невимовним жахом згадував крижаний дотик її імлистого тіла і нестерпний біль від невидимих зубів, а проте продовжував чекати, не рухаючись з місця. Відтак коротким закляттям викликав чарівний вітер і, дужим потоком напинаючи вітрила, погнав човен назустріч потворі, що тьмяно мріла над сірими хвилями.
Натомість Тінь раптом захвилювалася, немов од вітру, і, не зронивши й звуку, повернулася та кинулася навтьоки. Вона мчала на північ, долаючи спротив свіжого вітру. Гед не відставав од неї. Вітер і хвилі били йому в обличчя, та він на те не зважав: надимаючи вітрила чарівним вітром, хлопець продовжував переслідувати втікачку, немов мисливець, що нацькував хортів на оточеного вовка. Вітрило його човна аж дзвеніло від вітру — звичайна парусина вже би давно подерлася. Човен, переслідуючи Тінь, летів по морю, немов легке шумовиння, яке під час шквалу наздоганяє хвилі, що біжать попереду.
Несподівано Тінь, рухаючись широким півколом, стала дещо тьмянішою і прозорішою, ніж попервах. Тепер вона менше нагадувала людину, а радше скидалася на дим або темну хмару. За мить, підхоплена буревієм, вона помчала у бік Ґонту. Гед притьмом розвернув човна, який, стрибаючи, наче дельфін, рушив навздогін Тіні, що розпливалася просто перед очима. Дощ зі снігом періщив Гедові в спину, застилаючи шлях непроникною пеленою. За сотню кроків вже нічого не було видно. Шторм зробився сильнішим і Тінь загубилася вдалині. Але, незважаючи на те, що потвора летіла над морем, Гед упевнено йшов по її сліду, немов бачив відбитки кігтів на снігу. Човен стрімко розбивав хвилі, піна навсібіч розліталася з-під його днища.
Шалена гонитва тривала вже дуже довго. Нарешті почало смеркати. Гед знав, що за ці кілька годин вони залишили далеко позаду острів Ґонт і зараз перебували десь на півдні, біля островів Співі й Торхевена. Втім, хтозна, може, і їх вони вже проминули, опинившись у Відкритих широтах... Гед не міг цього визначити, та, зрештою, йому було байдуже. Він полював, він ішов по сліду, а попереду нього летів його страх.
І раптом Гед знову побачив Тінь. Вітер на морі вщухав, а дощ і шторм відступали перед ним густим туманом. Крізь непроникну імлу Гед помітив потвору, що зачаїлася праворуч від нього. Чаклун вимовив закляття, переклав румпель[6] і кинувся навздогін. Він плив майже наосліп, тому що туман дедалі густішав, мовби закипаючи в тому місці, де його сірі пасма спліталися із чарівним вітром. Морок огортав човен блідою, сірою запоною. Проте щойно Гед промовив перші слова закляття, яке розганяє туман, як знову побачив Тінь. Вона й досі трималася праворуч від човна. Її безликі непевні обриси все ще нагадували людську голову, яку перекроював і пронизував сірий туман. Гед повернув човен, намагаючись наздогнати знесиленого ворога. І в ту ж мить Тінь зникла, розчинившись у повітрі. А човен на повній швидкості налетів на мілину і розбився на друзки, вдарившись об підводну скелю. Гед мало не вилетів за борт, але встиг схопитися за чарівну щоглу-патерицю до того, як його накрила велетенська хвиля. Оскаженіле море заввиграшки підхопило невеликого човника і жбурнуло його на прибережні скелі — так само робить людина, намагаючись розбити тверду, вкриту водоростями мушлю.
Міцною і справді чарівною виявилася палиця, подарована Оґіоном. Вона не зламалася і тримала Геда на поверхні води, наче суха колода. Не випускаючи патериці з рук, хлопець пірнув під воду, коли хвиля відкотилася назад від берега, а відтак опинився у морі, не розбившись об скелясте узбережжя. Солона морська вода заходила йому в очі та ніздрі, але він, однак, намагався чинити опір стихії, борючись із могутніми хвилями. За скелями виднілася піщана улоговина. Гед зауважив її, коли вчетверте злетів угору на гребені штормової хвилі. Що було сили допомагаючи собі чарівною патерицею, він прагнув дістатися берега. Та хвилі не давали Гедові взяти гору над ними, море кидало ним, як тріскою, намагаючись погасити тепло його тіла у своїх крижаних обіймах. Він так знесилів, що не міг уже рухати руками і не бачив перед собою ні берега, ні скель, ні рятівної піщаної смуги. Хлопця оточував тільки хаос води, який осліплював його, душив і тягнув на дно.
І коли Гед уже майже втратив надію на порятунок, із густого туману виникла величезна хвиля, яка легко підхопила його і щосили жбурнула на піщану обмілину. Гед лежав, міцно стискаючи в руці тисову патерицю. Хвилі вряди-годи ще докочувалися до нього, намагаючись затягнути у море, але дарма. Над берегом висів густий, наче молоко, туман. Трохи згодом засіялася снігова мжичка.
Минуло багато часу, поки Гед зміг поворушитися. Ледве дихаючи, він важко відповз по піску подалі від моря. Настала непроникна ніч. Хлопець щось прошепотів, і на кінці тисової патериці спалахнув чарівний вогник. Отак освітлюючи собі дорогу, Гед помалу повз на вершечок піщаної гори. Він був настільки виснажений, що ледве пересувався по мокрому, холодному піску. Раз чи два йому навіть примарилося, що він опинився потойбіч усього світу: ревіння моря вщухло, а пісок, по якому він повз, перетворився на попіл і тьмяно мерехтів під застиглими зорями царства пітьми. Але Гедові було ніколи дослухатися до своїх марень, — він продовжував повзти по мокрому піску. І через деякий час знову почув і своє засапане дихання, і хиже завивання вітру, і крижані цівки дощу, що пронизував його до кісток.
Урешті-решт, невтомно рухаючись, Гед трохи зігрівся, а коли заповз між дюни, де вітер уже не мав такої сили, як на відкритій місцевості, то зміг навіть звестися на ноги. Він вимовив закляття, і сяйво на кінці патериці стало яскравішим. Чорна пітьма розсіялася, і хлопець, спираючись на палицю, спотикаючись і падаючи, рушив углиб острова. Через деякий час, піднявшись на вершину пагорба, Гед знову почув шепіт моря попереду і зрозумів, що дійшов до протилежного берега. Він потрапив не на острів, а на маленький клапоть пустельної суші, піщану обмілину посеред бурхливого океану, яку обминають люди і кораблі.
