— Що? — кинувся до нього Зульфікар.
— Все зроблено, але… — не зміг упоратись із задишкою старий воїн.
— Але? — прошепотів король. Ти — мені кажеш — але?
— …Але, — іґноруючи погано приховану погрозу, вів далі адмірал. — Дві години тому, єдиний за останню добу, знявся з рейду і пішов курсом на південний схід кліпер «Морська ворона» під ядранським прапором.
— Я наздожену його, — підхопився принц.
— Хай його наздоженуть Гирей та Да Карро, — заперечив король.
— «Лазурову лілею» кренґують у дальніх доках, — повідомив Устін Блек.
— Я дожену його і вб’ю, дозволь мені, батьку! — з порушенням протоколу звернувся до короля Зульфікар. Доар вагався, і принц виклав останній козир:
— Цей меч може носити тільки Гадруз, і тепер — моя черга.
Мить — і король наважився:
— Візьми ґвардійську півроту і пливи, хай береже тебе Небо!
Блискавично гайнув у двері Зульфікар, а за ним — не відстаючи — молодий каптурник. Адмірал вистрілив поглядом у єпископа — той смиренно потупив очі.
Принц піднявся на «Світанкову зорю», й одразу перед ним виріс Гирей:
— Ваша високосте…
Принц перебив його:
— Не треба. Який боєзапас на борту?
— Повний.
— Харчів?
— На чотири місяці. — Гирей поглянув на причал, де вишикувалася братова піврота, і додав. — Якщо тих вояків беремо, то — менше…
Небесний принц дав Брайтові сиґнал піднятись на борт і повернувся до капітана:
— І на місяць не треба. Ми мусимо наздогнати кліпер «Морська ворона», який три години тому вирушив у напрямку Ядрану.
— Бачив я у трубу той кліпер на рейді, — пригадав Гирей. — Судячи з обводів, у нього повинний бути непоганий хід.
— Що ти хочеш цим сказати? — звузив очі у щілинки принц.
— Що в нашого корабля хід кращий, — вклонився принцові Гирей і рішуче пішов на місток.
За годину принц зрозумів, що ніколи не бачив корабля з таким чудовим ходом: вітрила випиналися, мов сорочка на грудях у молодої красуні, вантами снували вимуштрувані матроси, Гирей на містку, схрестивши руки на грудях, владно керував судном. Поряд, спершися на меч, стояв Зульфікар та байдуже дивився, як, уражений морською хворобою, страждав на півбаку каптурник, періодично перехиляючись через фальшборт.
— Не випав би, — сказав про монаха Гирей.
— Його на борт не кликали, сам прибіг, — скривився принц. — Хоча, хай хтось пригляне…
Гирей рукою указав боцманові на Зенона, і того одразу майже силою повели до каюти. Ґвардійці переносили море легше: люди бувалі та загартовані.
Брайт так і не підійшов до брата: той стояв на містку з принцом, до якого без наказу сержант не смів наблизитися, хоча чудово його знав, і навіть колись навчив основ фехтування.
Гирей витяг із-за широкого пояса далекоглядну трубу і почав оглядати горизонт: порожньо. Він знав, що ще зарано: три години відриву за годину не надолужити, але все одно вдивлявся старанно.
— Дай і мені глянути, — сказав принц.
Гирей простяг юнакові трубу, і той жадібно припав до неї оком: спереду і з боків — лише чистий прозорий небокрай, а позаду, де ще чітко виднілася Мала Черепаха, пливли в небі хмари, білі й пухнасті, мов шматки хасилойської вовни. Принц цмокнув язиком, похитав головою та повернув трубу капітанові:
— Куди б ти пішов, якби був капітаном на тому ядранському кліпері?
— То не ядранський кліпер, — спокійно повідомив Гирей.
— Як то — не ядранський? — кинув косий погляд на капітана принц. — Ти що маєш на увазі? Адмірал казав — під ядранським прапором.
— Це правда, — погодився моряк. — І прапор ядранський, і вітрила розфарбовані по-ядранському, і шлюпка відходила від нього — ядранська. Але, все одно, залишилося враження, що все це — несправжнє.
— Чому? — свердлив Гирея поглядом принц.
— Дивись, — почав капітан. — Обводи у судна, форма вітрил, рангоут — усе не ядранське, і взагалі — ядранці кліперів майже не будують.
Принц стояв ошелешений.
— Радше, це корабель сильбертальської побудови, — провадив капітан. — А робити йому слід таке: щонайменше добу йти на південний схід, щоб обминути Велику Черепаху за межами прямої видимости, — будьте певні, там тривогу вже оголосили! — потім повертати на південний захід ще на кілька діб, а потім — куди вже йому треба: якщо до Ядрану — знов міняти курс, якщо на Сильберталь, то так і йти, поки не відкриються береги Ізерлону, а тоді вже — обходити Ізерлон.
— І як ми знатимемо, куди він поверне? — мляво і розчаровано спитав Зульфікар.
— Нам не треба цього знати, — посміхнувся Гирей. — Ми побачимо його вітрила ще сьогодні вдень. У найгіршому разі — завтра на світанку.
— А як ти знаєш, що на Великій Черепасі — тривога?
— Бо, як ми з порту виходили — з башти Дальнього форту поштових голубів випускали.
— Тобто, маємо ще час пообідати, — виснував принц. — Лейтенанте Брайт, ідіть сюди!
«Він сержант», — зазначив про себе Гирей.
— Призначаю лейтенантом, пане Кер Брайт, — прорік Зульфікар і, вислухавши традиційне: «Служу Небу і королю!», між іншим пояснив: — Брайт у ґвардії на Малій Черепасі — найкращий сержант, але сержанти не мають права обідати в кают-кампанії, а офіцери — можуть. А Брайт давно гідний підвищення. Капітане, на кораблі знайдеться офіцерський галун?
— Срібний, — сказав Гирей.
— Хай буде поки що срібний.
У кают-кампанію Брайт з’явився з нашитим галуном установленого золотого кольору, який вже давно у Брайтовому ранці чекав свого часу.
Принц чудово, як справжній пранг, переносив морську хитавицю.
Він посміхався у бік каптурника, який нічого не їв і, з гримасою страждання, пив лише підкислену воду. Сам же Зульфікар пив вино, їв тушковане м ясо морських молюсків, морську капусту, мастив перепічки маслом і весь час голосно жалкував, що у капітана нема кайванської горілки. Згадка про цей пекельний напій наповнювала монаха жахом.
— А звідки ти знаєш, отче Зеноне, що кайванська горілка — сувора річ? — поцікавився принц. — Каптурникам же нічого, крім вина, та й то під час обряду, пити не можна?
Зморений морською хворобою монах не знайшовся, що відповісти.
— Він же не все життя був чорноризцем, — прийшов йому на допомогу Брайт. Зенон вдячно подивився на гвардійця. Принц згадав сповідь адмірала і вдав із себе поціновувача:
— А чи є у тебе, капітане, вино «Ночі Ель-Кайри»?
— Є, — кивнув стюардові Гирей. Той за мить з’явився з пляшкою.
— Вашій високості подобається це вино? — спитав капітан і згадав Ханну.
— Чесно кажучи, я його ще не куштував, — зізнався Зульфікар. — Чув від одного знавця…
Він узяв зі столу наповнений кубок, понюхав вино, покуштував, почекав, поки з’являться залишкові смакові відчуття, і вирішив:
— Подобається.
Новоспечений лейтенант Брайт тримався непогано, та все ж трішечки ніяковів у новій ролі, але коли офіцери за чаєм витягли дерев’яну поліровану дошку і почали грати в камінці, він ущент розгромив Гирея, потім — двічі — принца, делікатно програвши Зульфікарові третю партію, потім — обіграв іще кількох гравців…
— Панове офіцери, даю десять золотих тому, хто переможе лейтенанта, — оголосив спадкоємець престолу.
— Давайте я спробую, — запропонував свої послуги сивий командир бортової артилерії лейтенант Анвар.
Брайт одразу відчув досвідченого гравця і почав грати обережніше. Гра мала позиційний характер із незначною перевагою чорних. Мовчали глядачі, блищали складені у стовпчик монети.
— Я перепрошую, ваша високосте, — спитав раптом Брайт, — якщо я виграю, то зможу взяти монети собі?
Принц кивнув — Брайт зробив нестандартний, але дуже сильний хід. Суперник зрозумів загрозу і задумався.
До кают-кампанії зайшов вістовий і чітким голосом повідомив:
— Пана капітана просять піднятися на місток!
— Що там? — спитав захоплений грою капітан.
— Прямо по курсу на обрії — вітрило!
— Прошу на місток, — сказав принцові Гирей.
Зульфікар вихопив у першого помічника далекоглядну трубу і навів на вітрило. Він не знався на кораблях і не міг визначити, чи той це корабель, який їм потрібний. Гирей витяг свою трубу (до речі, значно сильнішу) і знайшов на обрії вітрило.
