Стоять каноніри біля гармат, завмерла почесна варта. На містку принц Азиз сльози по щоках розмазує. Король Зульфікар оперся на меч Гадрузів — на мертвого Доара дивиться. Лице його постаріле — суворе і скорботне; кістляві пальці переплетені. Грається сивим волоссям вітер.

Співають погребальні гімни монахи, повільно йде найшвидший корабель у світі — фреґат «Світанкова зоря», тримаючи курс на острів із дивною назвою — Каракудук. Острів, де нема жодного міста, — кілька сіл на березі. Острів — усипальниця. Всі знатні пранги закінчили свій шлях тут — на горі П’ять Димів. Пранги зазвичай просто спалюють своїх мерців, висіваючи попіл у смугу прибою. І тільки Гадрузи та найвищі бояри везуть своїх мертвих на Каракудук, щоби підняти на П’ять Димів. Величезний вулкан із п’ятьма жерлами ніколи не спить: зітхає, булькає, димить у його кратерах червона, тьмяно-гаряча лава. Тонка стежка в’ється горою вище й вище. Дивні люди: і тут вигадали титули й чини. Цей кратер для бояр, а цей — для військовиків. Той — найбільший — для Гадрузів. А всього тих кратерів — п’ять, звідси й назва гори.

Підняв очі Зульфікар — все ближче сумний невелелюдний острів, все чорнішим здається дим, з яким піде ув небо його батько, Доар IV Гадруз. Проревуть гармати на всіх кораблях, заведуть ченці тужливу заупокійну пісню. Кине знать у кратер по монетці, ланцюжком зійде процесія з гори до бухти, і понесуться кораблі до Квінізорайї — три дні пиячитимуть пранги, згадуючи великі діяння свого короля.

А головним його діянням були десятиліття миру.

Нічого не сказала Ханна нікому, але нічого й не забула рудій Маррі. Металася по-своєму, як уміла: то дохлого щура підкине і слухає, як верещить Марра, аж поки не прибіжить рудий Раух і не винесе його на заступі з таверни; то вилає Марру за погане, нібито, прибирання. Потім тихенько запустила живого таргана у глечик з вином, і слухала, що казав Маррі чоловік, не соромлячись простих матроських слів.

А вчора Ханна, наївно дивлячись на Рауха, спитала: «Ви з жінкою обидва руденькі, в кого ж ваш синок чорнявим удався?»

Раух нічого не сказав — тільки засопів, і Ханна зрозуміла, що влучила в больову точку: це питання корчмар собі задавав уже десять років.

Марра не була в чомусь винна: її прадід був чорним, наче крук, але що тільки не вигадає чоловік, коли його жеруть ревнощі…

Три дні тому Гиреїв фреґат з’явився у порту, Гирей обійняв її, поцілував та пішов з військом до собору, потім — ходив із королем Зульфікаром на Каракудук ховати королевого батька. А тепер він у короля в палаці. Добре хоч, що Ханна знає — де.

Жінка підійшла до вікна: біля «Західного континенту» поважний Бон і знайомий уже продавець овочів розігрували свою щоденну виставу. Це здалося їй нецікавим, вона відійшла від вікна, сіла в улюблене Гиреєве крісло і не бачила, як з вулиці Морських Мольфарів до Жаб’ячого провулку завернула ціла процесія: великі губернаторські ноші, за ними — ще одні, менші, поряд — пішки — кілька офіцерів у чорних мундирах зі срібними галунами. Хоча є серед них ґвардійський мундир та поліційний.

З Блекових нош вистрибнув молодий король, обернувся до адмірала, що виходив неквапливо:

— Я вирішив завести собі муфлонів і їздити на них верхи та запрягати у візки.

— А що робитимуть носильники його величности? — поцікавився старий.

— Доглядатимуть муфлонів і керуватимуть візками, — знав, що відповісти, Зульфікар.

З меншого візка спритно виліз Зенон зі своєю патерицею:

— Сюди? — показав він на «Західний континент».

— Сюди — потім, — посміхнувся король, впізнавши заклад. Із Зенонових нош з’явився розгублений Гирей.

— Веди вже, капітане, — наказав Устін Блек. Гирей повернув до Вергерового «Домашнього затишку».

Рудий корчмар хапав ротом повітря, вилупивши сірі водянисті баньки на Гирея, який зайшов до таверни з самим королем! А за ним — губернатор, командир королівської ґвардії, начальник портової жандармерії, капітани Небесної ескадри, і — віднедавна відомий на всю Квінізорайю каптурник Зенон. Затісно й шумно стало одразу в просторій залі. Який там затишок: зброя брязкає, король з адміралом розмовляють голосно, а офіцери регочуть — посуд у шафі бренькотить.

— А дай нам, господарю, сильбертальської горілки для сміливости, — наказав король. Наливає Раух у чаші — руки тремтять, серце аж у вуха стука!

— Ну, — підняв чашу король, — п’ємо за успіх!

Він раптом наблизив свою чашу до Гиреєвої, перелив трішечки рідини капітанові, хукнув, випив, видихнув — «гидота» і повчально сказав здивованому почту:

— Що, не знаєте? То давній звичай Небесних народів!

— Пий уже, та пішли, — сказав Гиреєві адмірал.

— А ну, проведи нас до цього моряка, — наказав Раухові Зульфікар, і той кинувся вперед по сходах — показати дорогу.

Гирей поставив повного келиха на шинквас та разом із Зеноном пішов слідом за королем і адміралом сходами вгору, куди біг попереду всіх спритний корчмар.

Не встигла Ханна сісти в Гиреєве крісло і розслабитись, як у двері грубо постукали.

— Хто? — незадоволено спитала жінка: єдиний, кого вона хотіла би бачити, мав ключ і не стукав би.

— До вас гості, пані Ханно, — несміливим голосом повідомив зі сходів зазвичай жвавий та меткий на язик шинкар.

Вона підвелася, відчинила двері та здригнулася: у дверному прорізі стояв губернатор, якого вона зустрічала вже на причалі, та молодий красень у розкішному одязі — чи не сам король. А за ними — Гирей та ще цілий натовп…

Ханна запросила гостей і вони увійшли, заповнивши всю передню кімнату.

— Його превосходительство адмірал Блек повідомив мене, що дещо тобі обіцяв, — почав, свердлячи очима Ханну, король.

Ханна пригадала їхню зустріч у порту.

— Так от що: веселитися тепер не час, а за рік ви з Гиреєм маєте запросити всіх, хто тут є, на весілля. До речі, за тиждень я переїду до Майвани, Небесна ескадра — теж, отже, збирайся, жінко!

Ханна трішечки заспокоїлася і придивилася до короля: лице бліде, очі підпухлі й червоні — чи то мало спав, чи то плакав. Найкраща танцівниця у Квінізорайї, вона схилилася з невимушеною ґрацією:

— Слухаюсь, ваша величносте!

— Пішли, панове, — звернувся король до офіцерів. — Капітанові з нареченою необхідно пакувати речі для переїзду.

Король іще не навчився і не звик приймати почесті, він вийшов, не подавши руки для поцілунку. За ним, підморгнувши Ханні, адмірал, потім — офіцери. Останнім — Зенон. Він зупинився на порозі:

— А я вас і зараз одружив би, — і вийшов, причинивши двері.

Ханна стояла і раптом — злетіла, підхоплена та закручена у повітрі Гиреєм.

А в провулку, сідаючи до нош, адмірал спитав у короля:

— Чи сподобалася вам Гиреєва Ханна?

— Що тут скажеш — дуже гарна.

— І я так думаю, — погодився Устін Блек. Він навмисне розповів повелителеві про свою обіцянку Ханні та затіяв ці оглядини, щоби розвіяти хоч трохи безмежну Зульфікарову тугу.

Раненько прокинулася щаслива Ханна, тихенько піднялася — аби не розбудити коханого — чи, пак, нареченого, — вдяглася та вийшла з квартири, тихенько причинивши двері та закривши замок на два оберти ключа.

Вона вбралася в нову сукню, яка коштувала чимало, та не впадала одразу у вічі, пов’язала нову хустку ядранського шовку, подаровану вчора Гиреєм, і прихопила чималого кошика — викапана багата городянка.

Поважна Ханна — це тобі не танцівниця в портовому балагані, де кожний тільки і мріє затягти тебе у постіль. Тьху — жінка аж розсердилася на ці спогади.

Скільки там іти до ринку — хвилин п’ятнадцять, — а там уже вона візьме качку, коріння, приправи, зелень і все інше… Вона згадала, як колись, іще в дитинстві, коли ще жива була мама, вони ходили на той портовий ринок, і продавці чемно віталися з ними, а батько, Арт Щелда, був найвідомішим шкіпером у Квінізорайї.

— Доброго ранку, поважна Ханно, — привітався Бон, коли жінка проходила повз «Західний континент».