— Знайшлися такі, хто об’їхав затоку і розповів про твої походеньки.

— Я хотів побратися з тією жінкою, — спробував виправдатись я.

— Я не дозволяю тобі одружуватися з Лоттою, — відрубав він.

— Я кохаю її.

— Ти що, не знаєш, — заревів король, — що в метисів не буває потомства? Твоя Лотта — метиска, напівядранка, ти що, хочеш припинити род Блеків?

— У ядранців жовті зіниці…

— А в метисів — ні! Єдине, як можна вирізнити метиса — це за повіками: зворотна сторона повіка у них не рожева, як у нас, а блякло-бузкова. Та я перевірив: вона — метиска! Я забороняю тобі навіть думати про одруження з нею! Бери меч, капітане Блек, та йди на місток!

Він вийшов із каюти і пішов на місток, за ним почовгала моя варта. Я причепив клинок і вийшов на палубу: «Морський носоріг» за попутного вітру жваво обходив конвой наших вантажних та бойових ґалер; гори Фатії ледь виднілися на обрії…

…Адмірал зітхнув:

— Очі в неї були карі, а я справді нічого не знав про повіки, то й не придивлявся. Пранги ніколи не одружувалися з ядранками, і метисок я ніколи не бачив. Та і яке мені було діло до її походження!

— А ти ж так і не одружився?

— Ні.

— І дітей у тебе так і нема?

— Таких, щоб я знав про них, нема. Може, — припустив адмірал, — і є в якомусь порту…

— Отже, дід просто зробив тебе нещасливим? — підбив підсумок принц.

— Не знаю, — сказав адмірал і відвернувся.

— Коли-небудь я поверну чорний колір морському мундирові, — просто в широку адміралову спину сказав Зульфікар.

Вже півроку Ханна живе у Гирея. Дивно: вагався, чи вести її до себе, а тепер не уявляє, як жив він без неї.

Після нічної бійки він наступного дня у знайомого капітана з купецького вітрильника купив дві низки перлів: майванські, кращі та дорожчі, ніж ті, що в неї були, та місцеві, теж таки непогані. А ще — контрабандні, сильбертальської роботи, срібні сережки з дивними білими камінчиками, що спалахували всередині всіма кольорами веселки.

Вже півроку минуло від тієї пам’ятної сутички у Жаб’ячому провулку. Хоч як намагався Гирей щось з’ясувати про тих нападників, хоч як допомагав йому кузен — дарма.

— Ні за цапову душу старався, — підбив підсумок пошукам командир портових жандармів. — Де їх знайдеш? Ти ж навіть не знаєш, з якого вони корабля: може, він тієї ж ночі вийшов із порту? І де мрець? Ти його що, не на смерть зарубав?

— Та ні, вбив. Он і Бон дивився, і до стічної канави тіло відтягав…

— Ну, не знаю: тіла нема, то й справи нема, — по-поліційному зняв питання Едвард. — Якщо побачиш когось, схожого на тих хлопців, — скажеш.

Півроку минуло, і ніхто не зустрівся. А тиждень тому адмірал з’явився на «Лазуровій лілеї» та наказав Гиреєві відвести її в док для ремонту та кренґування, прийняти новий фреґат і перевести на нього команду.

Хоч як любив Гирей «Лазурову лілею», але коли ступив на борт нового двопалубного красеня, відчув: то його корабель. Неквапливо обійшов його, прискіпливо оглядаючи та обмацуючи линви, блоки, щогли та вітрила.

Звернув увагу на гармати: на «Лазуровій лілеї» вони були фатійські, а «Світанкову зорю» спорядили своїми, на позір нічим не гіршими.

Команда заходилася обживати корабель, доводячи його до бойового стану. Людей не вистачало: «Лазурова лілея» — бриґ, він значно менший від фреґата. «Треба добрати людей», — вирішив Гирей. Він провів випробування у відкритому морі і зрозумів, що ніколи не бачив корабля з таким чудовим ходом.

Увесь тиждень Гирей зранку до ночі був на кораблі, — капітанові турбот вистачає, — і Ханна почала навіть трішечки ревнувати.

Принц Зульфікар вже півроку старанно вивчав мову інґлішів та бойове мистецтво; яке ж було здивування, коли він побачив свого вчителя: старого і, здавалося, неповороткого адмірала.

Нарешті, і мову опанував, і адмірал вирішив: «До діда, звісно, ще далеко, але — цілком задовільно».

Це вже завтра — початок обряду посвячення, і принц не знав, куди себе подіти.

Це вже завтра…

Гудуть барабани, верещать пронизливі флейти, бубонять гелікони. Почет монахів у білих — заради свята — клобуках вишикувався живим коридором через площу — від собору до палацу Небесного принца. За ними — королівська ґвардія, і аж тоді — натовп.

Поміж цих живих стін ледь рухається до собору — процесія. Попереду хорунжі несуть особисті штандарти: короля — золоте сонце на білому тлі; принца Мезумського — золоте на синьому; Небесного принца — золоте на срібному.

За ними — ченці, балахони зірками розшиті, видзвонюють у дрібненькі дзвіночки.

Король Доар, що приїхав учора з Майвани, виступає, поряд з ним — але трішечки все ж позаду, — єпископ і принц Азиз Мезумський, за ними — духовенство вище та знать. Крокує впевнений у собі, немолодий вже губернатор острова Мала Черепаха адмірал Устін Блек; на ньому парадний мундир, піхви меча оздоблено коштовним камінням і написом: «Найхоробрішому від Доара IІІ». Посміхається адмірал — блищать молоді зуби.

Офіцери гвардії — окраса нації: чорняві, темноокі, смагляві — як брати; йдуть на шанобливій відстані, обладунком брязкають.

Несуть принца Зульфікара на відкритих ношах у простому одязі, а за ним крокують морські офіцери — надія держави. Однострої — сині, золотом шиті. А ці троє — у чорних зі срібними галунами — командири кораблів ескадри Небесного принца: якийсь молодик із нашивками лейтенанта зі щойно приєднаної до ескадри шхуни «Акула», капітан Да Карро (нещодавно був старшим помічником) з бриґа «Лазурова лілея» та капітан Кер Гирей з флаґманського фреґата «Світанкова зоря». Цей Гирей і на пранга не дуже то схожий, радше, на фатійця чи сильбертальця: і шкіра в нього біліша, і очі світлі, і волосся не чорне — жовте.

Тільки тиждень тому принц і адмірал сформували цю ескадру і впровадили нові однострої; всі вирішили, що непогані, а старі моряки визначили — безперечно, кращі.

За моряками — оркестр королівських музик, привезений зі столиці, причандаллям виблискує.

Далі — знать. Чиновна — з Майвани; старовинна, родовита — з Мезуми, з ледь прихованою зневажливою заздрістю дивиться на майванську. А місцеву шляхту (що поробиш, вона теж тут) — ані ті, ані ці не помічають. Та ні, все ж таки, мабуть, тільки удають: презирливо кривляться на костюми — провінційні та надто строкаті, стороняться, носи вернуть.

Гербами відблищала біла кість, а тут — третій стан. Ці — чітко за цехами. Прапори несуть, хоругви якісь… Дари Небесному принцеві. І не надимають щічок один перед одним. Поки ремісники на площу вийшли — голова процесії вже заховалася в соборі. Принц Зульфікар ледве дочекався, поки ноші опустять, — аж кортіло скочити вниз, — але ні, пам’ятає настанови ченців: зійшов повільно й церемонно.

Гудуть барабани, верещать пронизливо флейти, заливаються сопілки.

Поважно — крок за кроком — виступає принц нескінченною білою килимовою доріжкою з хасилойської вовни. Тільки для однієї людини робиться такий килим: для того, хто сьогодні стане Небесним принцом. Це для нього старалися найкращі ткачі королівства. І тільки він пройде цією доріжкою, бо її сьогодні ж поріжуть на килими, які подарують почесним гостям, і ті зберігатимуть їх як дорогоцінну реліквію, принаймні, до коронації наступного Небесного принца.

Довгими сходами дійшов Зульфікар до дверей, зупинився, вклонився і — до собору.

Вміли будувати пращури: гігантське приміщення майже все ховається в сутінках, там горять сотні свічок, а посередині — стовп світла, яскраве коло від того світла, а в ньому — Небесний камінь на постаменті: величезний, завбільшки з гарматне ядро кристал променями грається — малесенькими райдугами на гранях вибухає.

Зульфікар пройшов собором, ступив у світле коло, і одразу музика стихла. Він не бачив гостей у темряві попід стінами.

Старенький сухорлявий чоловічок із рідкою борідкою вийшов назустріч принцеві та звів руки — широкі рукави поповзли донизу. Німа тиша одразу лягла у соборі.