То яка ж тут можлива передмова, до цих віршів — у 2004-му, в розпалі нашого повального культурного здичавіння?

Адже те, що робив Калинець — і в «Пробудженій музі», і в «Невольничій» також, хоч і на іншому рівні, — то, властиво, розчищання пожарища, вигрібання з грубої верстви попелу клаптів обгорілого пергаменту й придатних до відчитання сторінок (зрештою, він сам про це сказав найточніше: «я так пекельно / виборював / первозданне / роками поспіль / проступав образ / міліметр за міліметром / із-під фальшивого / золотого / покрову / так відновлюють / ікони / моя кохана»). «Шістдесятницька дитина», я щокрок упізнаю розкидані в цих текстах світляні знаки «культурної топографії» часів мого дитинства — нормативний «духовний пайок» тодішнього вкраїнського інтеліґента: фото Мишуги в партії Йонтека, «Не отвержи мене во врем'я старости» Березовського. концерт О. Криси в Київській філармонії («немає зайвого квиточка?»), ранній І.Марчук (той, що з маками! — ще не з Лісом, у якому «Сама Темрява — про-/креслена просвітленими воло-/концями»), і новорічний гурт студентів-колядників зі звіздою, і ніжно-щемне «коло Мареноньки ходили дівоньки», М. Приймаченко і Г. Собачко-Шостак, пряшівський (передніший од київського!) том Антонича з сонцем і юнаком на білому супері, стишеними голосами повторюване ім'я «Ян Палах» (що для восьмилітньої звучало як «спалах» — як і для сорокалітнього поета!), і — найголовніше що для дітей, що для ув'язнених поетів, — неймовірна, просто-таки запаморочлива, як космос, кількість казок і легенд: куди вони всі потім поділися, в яку чорну діру провалились, щоб вигулькнути ото єдино лиш у Калинцевих уральських снах, у страшні й безкінечні «ночі без ніжности» в засипаному снігом бараці, — Іван Побиван, і царівна Місяцівна, і Морозенко, і козак Голота, і Анна Пристоянна, — вдень зі свічкою не знайти тепер слідів?.. (Коли сю весну моя чеська перекладачка Ріта Кіндлерова, впорядковуючи збірник українських народних казок, заклопоталась була перекладом слова «Пристоянна» й звернулась до мене за поміччю, то відшук у Києві фахового  ф і л о л о г а  (!), що знав би цю казку й тямив семантику героїниного імені, забрав мені понад два тижні; ну а вже про те, що, презентуючи свою «Казку про калинову сопілку», я в кожній аудиторії, від Львівського університету починаючи, мусила  р о з п о в і д а т и  публіці автентичну народну «Калинову сопілку», бо її ніхто з молодших од сороківки слихом не слихав, тоскно й згадувати, — і як же тут накажете щось передмовити про «Невольничу музу», де хіба ж такі сопілки озиваються з підземель культурної пам'яти не стилізованою —  п р я м о ю  мовою: голосом древньої коляди, напису на старовинному куманцеві, погребового голосіння, поганського закляття?..)

Тоді, в 1960—1970-х, оповивати-обсновувати кожен «реабілітований» із погару розпізнавчий знак національно-культурного коду «по-калинцевому» ненастанним, сливе сновидним віршованим бурмотінням (замовлянням, заговорюванням, заповнянням випалених пустот своїми словами…) було ще нормальною, природною «реабілітаційною» (в сенсі вже не юридичному, а медичному!) реакцією з боку тяжкопораненої культури — своєрідним прискореним самозагоюванням, інтенсивним поділом клітин і нарощуванням на ранах живої словесної тканини. Можна сказати, що Калинцева муза працювала медсестрою, — про що й сам він, припускаю, здогадувався, якщо не знав умислом, то інстинктом поета прекрасно розумів свою місію здорового органа в травмованому тілі: «а воно калина / моя батьківщина / а я її калинець» — самовизначення-бо куди тонше, значущіше, аніж просто ефектна гра словами… Зрештою, поет же й є насамперед органом мови, артикуляційним апаратом своєї культури. Але коли божевільний хірург вирізає з недужного тіла акурат оті здорові органи, а потім — поки у «великій зоні» триває великий шухер і табірні стукачі поспішно займають місця адміністрації, — ласкаво дозволяє «вшити» їх назад, то така «насадка», щоб бути успішною, має здійснюватися принаймні так само на живу тканину. Калинця було нашвидкуруч «підшито», сказати б, «з вивороту» — на біографію шістдесятника-дисидента, політв'язня 35-тої зони на Північному Уралі: міф шістдесятництва був в українському поспільстві кінця 1980-х — початку 1990-х іще і живий, і соціально запотребований. Одначе для відновлення перерваного кровообігу культурних символів Калинцевої поезії, для продуктивного перепомпування їх із шістдесятих у дев'яності самого тільки «ідеологічного» міфу було рішуче замало. Характерно, що дотепер у нас так і не з'явилося друком жодної більш-менш пристойної «калинцевознавчої» студії — а це прецінь найпевніший знак утрати культурного коду, загублених ключів… Щоб бути відчитаною, поезії Калинця сьогодні конче потрібен драгоман-тлумач: із української первозданної — на українську «постмодерну» (точніше, «пост-без-модерну»: з європейським перешумілим аналогом тільки й спільного, що втрата больової чутливости, але в нас це не від «перегодованости» культурою, а, навпаки, від її браку: від зяяння пустот там, де мав би надійно розташуватися весь міфологічний пантеон Калинцевих персонажів).

Яка ж тут, на ласку Божу, передмова?!

Так і скажу видавцеві, от зараз візьму, зателефоную й скажу: передмова — ні, неможливо. Impossible. Unmöglich.

Що-небудь пояснити у власному відчуванні цієї поезії я могла би тільки методом аналогій (чи все-таки — алогій?..). Починати тут слід із визначення, що є поезія. Найточнішу формулу я почула якось із живих уст — просто неба, на вщерть захаращеному колоніальним кічем Андріївському узвозі, неподалік од схованого за будинками наймагічнішого місця на світі, незарослого тім'ячка Землі Киянської — Замкової Гори (яку нині плем'я нових варварів спішно законопачує своїми ондулінововерхими особняками!): я купувала керамічні дзвіночки в літньої майстрині — і застрягла коло неї на добрих дві години, розпачливо шкодуючи, що не маю при собі диктофона. От послухайте, — казала та дивачка, — торкніть оцього дзвіночка — чуєте голубий тон? А в оцього-о — фіолетовий… Я справді починала щось таке чути — ніби наново відкривався колись, у дитинстві, ще самозрозумілий зв'язок межи звуком і кольором, — а та провадила далі: глина має двісті шістдесят три кольорових відтінки звуку, а професіонал чує й більше… Вона сама явно була таким професіоналом — мисткинею з шістдесятників, що якимсь дивом зберегла ненарушальним світ своєї молодости, — я збагнула це, коли від глини вона перейшла на писанки: справжня писанка, пояснювала, може бути тільки керамічною або дерев'яною, але не «виссаною», бо «виссана» — то «вбите життя»; можна розписати живе яйце, щоби потім з'їсти, але не «пустушку», що ними ото торгують… Я притерпла: з її мови, як із забутого сну, виринуло казкове Яйце-райце — те, що його герой був необачно розбив, а з нього хмарою посунула худоба: на малюнку в моїй дитячій книжці тут була величезна розколота писанка… В міру того, як жінка говорила — плавко й спокійно, як тече вода, як снується прядивляна нитка, — поступово проступав і оголювався  п е р в о з д а н н и й  смисл речей — звичайна кераміка ставала шлюбом стихій: земля-вода-вогонь-повітря, — і століття відвалювалися мені з-перед очей, як від замазаної фрески відпадає грубо нанесене валькування. Те, що круг нас матюкалися з хижим азартом торговці армійськими бляхами, по-воронячи хрипло перекаркувалися перекупки з лотками пластмасових заколок і «бранзолєтів» («Ір-ка! В тібя сігарєти єсть?»), а над фасадами притульних кожум'яцьких флігельків, описаних Нечуєм і Старицьким, загрозливо розгойдувалися потворні баштові крани, якось не те щоб відсунулося в інший вимір, а просто — втратило вагу, перестало гнітити своєю присутністю: то була чергова «пустушка», вульгарна підробка, позбавлена живляного зародка. Жива справжність була в словах майстрині, в її мелодійних дзвіночках — сьогодні так само, як і тисячу років тому, на цьому самому місці, на Боричевім узвозі під горбом Десятинної. Ніщо за ці віки не змінилось — ніщо з того, що є важливим.