Гадаю, саме тут слід шукати ключ до її подиву гідної особистісної цільности, — мене, завдяки аналогічному «культурному генотипові», ставало рівно настільки, щоб це в ній розуміти, але не настільки, щоб тримати таку саму етичну висоту. Я не розуміла, наприклад, пощо вступати в дискусії з банальними хамами, якими в нашій літературі кишить, як у переповненому трамваї. Коли один селюкуватий літератор («Село в українській літературі!» — це була одна з Солиних улюблених глузливих примовок-діагнозів: запевняла, що так справді називалася чиясь докторська дисертація) був спересердя бовкнув у пресі, що, мовляв, увесь той фемінізм, який проповідує Соломія Павличко, то просто від нестачі в баби порядного хлопа, бо не може ж така крута інтелектуалка всерйоз перейматися «свободою, рівноправ'ям та іншими нісенітницями» (sic!), Соля зараз же із запалом засіла писати йому відповідь. Я її відмовляла — кинь, не варт шкурка за виправку, — але її натхненно «несло»: написала статтю на одному подихові, тут-таки скинула мені на факс і ще зо дві години «розвивала тему» по телефону (аж доки, хихикнувши, сповістила, що «прийшов Богдан і показує мені кулака»: од наших телефонних розмов Богдан звичайно починав нервувати десь на третій годині…). Щойно згодом, коли стаття вийшла друком і отримала розголос, я оцінила її зусилля: Соломія боронила аж ніяк не себе і навіть не так те, в що вірила і що для цинічного й безплідного ума завжди буде «нісенітницями», — а, насамперед, чистоту інтелектуальної атмосфери в суспільстві, певну норму публічного життя, нижче за яку опускатися не можна, бо «каналізація» таки візьме гору і країна врешті-решт зануриться в безпробудне варварство. (Із тих самих міркувань наперед «точила зуби» на фізично неіснуючу докторську дисертацію, захист якої планувався в її інституті в обхід усіх норм — «за авторефератом»: не могла допустити такої відвертої наруги над базовими засадами академічного життя й готувалася «дати бій»). Просто вона повсякчас стояла на варті культури — не здаючи ні п'яді, не гребуючи, коли треба, жодними — ні «виховними», ні «санітарно-гігієнічними» — заходами.

Після її смерти ця вакансія вартового залишилася порожньою — і заповнити її вже нема кому.

Чітко пам'ятаю момент, коли і я вперше отримала від неї свій моральний урок. У моєму випадку йшлося вже не про «село в українській літературі» (Боже мій, скільки ж довкола неї було того «села», і як терпляче вона його «умивала», відзвичаюючи від «малоросійських» колоніальних стандартів — не лише професійних, інтелектуальних, а не раз і елементарно поведінкових!), — ішлося про речі субтильнішого, світоглядового характеру. Це було на початку дев'яностих, під ту пору, коли приватні теми посідали в наших розмовах чи не переважне місце, — барометр Солиного особистого життя з появою в ньому Богдана встановлювався на «перемінній хмарності без опадів», мене натомість довгий час жбурляло від екстремуму до екстремуму, від «безхмарного сонця» до гроз і штормів, і на гребені одного з таких «штормів» я так ото, між іншим, поділилася з нею своїм «любовним кредом»: кохання має бути таким, щоб варт було про нього написати, інакше який сенс і закохуватися?.. Солина відповідь вразила мене так, що досі звучить в ушу її тодішній голос — із ледь насмішкуватою ноткою остуди:

— Ну, це дуже цинічно — закохуватися, щоб написати про це!

Я завмерла із роззявленим ротом. Від кого як від кого, а від неї, заприсяглої естетки до шпіку кісток, із ким ми, бувало, годинами перемивали кісточки всім літераторкам XX століття в пошуках усе тих-таки «рольових моделей», котрих нам не могла постачити дрібноміщанська й наскрізь лицемірна українська дійсність (Сартр і Симона де Бовуар, Вірджинія й Томас Вулфи, Айрис Мердок і Еліас Канетті, і Марґерит Дюра з усіма її молодими коханцями мусили, сердешні, перевертатися в домовинах, як курчата на рожні!), я ніяк не сподівалася почути цієї вбивчої характеристики — «цинічно». У моєму лексиконі це слово взагалі мало інше значення: «цинічно» — це коли задля власної вигоди, «для слави і грошей», а все, що служить мистецтву (особливо пережиті драми «з надривом»!), — то святе, які можуть бути сумніви?.. Мабуть, про такі моменти й говорять потім — «вона змінила моє життя». Як від повороту ключа в замку, я раптом угледіла її в зовсім іншому світлі. Точніше — розгледіла справжній масштаб її особистости, неспівмірний ні з чиїм іншим у нашому оточенні: «цинічним» для неї було все, що не тримало в фокусі уваги живу людину, «ось цю», єдину й неповторну. Виходило, що з-поміж нас двох не вона, а я насправді підпадала під лейбл «дівчинки-мажорки» — розпещеного дівчиська, для якого не існує межі між свободою і свавіллям. І Соля не читала мені моралі, не нагадувала про К'єркеґора і його славетну ієрархічну різницю між «естетичною» й «етичною» особистістю, — вона просто мені ту різницю  п о к а з а л а,  увіч і наживо — одним застережним словом виправивши пріоритети. Чи пак — перетворивши мене на гомо сапієнса самим звуком голосу.

Взагалі, як усі душевно цнотливі люди, інстинктивно уникала моралізаторської дидактики, загальних приписів «на всі випадки життя», — обмежувалася тим, що виносила конкретні присуди «по факту справи», безкомпромісні, мов розчерки червоним чорнилом. Тому чи не єдиний раз, коли мені запам'яталося в її вустах щось подібне до виголошеного «креда», теж пов'язаний із конкретною житейською історією, в якій наш спільний знайомий (доволі брутальний еґоїст!) звинувачував свою забиту-замотеличену жінку, що та, мовляв, не вміє «будувати сім'ю».

— Угу, «стройкі народного хозяйства»! — саркастично прокоментувала Соля (за довгі роки у нас із нею, як то водиться, виробився спільний сленґ), — а відтак, змінивши тон на добросердий, і навіть мало не з ноткою жалю до когось, хто може не розуміти таких простих речей, зрезюмувала — як припечатала:

— Людиною треба бути!

Справді — так, здавалось би, просто. Тільки щоб навчитися цього найвищого з мистецтв — бути людиною, — не раз замало буває й цілого життя.

А от їй це виходило без жодних зусиль.

Довкола неї завжди виром вирувало од людей, планів і проектів, — таки достоту як на «стройках народного хозяйства», тільки в міжнародному масштабі. Її майбутнім біографам (повинен же коли-небудь і в Україні розвинутися жанр повноцінних великоформатних біографій!) можна наперед поспівчувати: не уявляю, скільки часу знадобиться, щоб документально, день по дню, відновити несамовиту подієву щільність, повсякчасну гіпернасиченість її життя безугавним, кипучим культуротворенням (що для мене особисто залишається геть незбагненним — це, як вона примудрилася за ці останні роки, в свій зрілий період — після «Дискурсу модернізму», — ще й працювати по київських і московських архівах над монографією про Агатангела Кримського: коли восени 1999-го я почула від неї, що книжка майже готова і що роботи над нею залишається ще «десь на місяць», то першої хвилини не повірила, — так, ніби вона на моїх очах витягла з капелюха живого кролика…). При її завжди підтягнутому наставленні й органічному невмінні скаржитися це викликало тільки захоплення — що от, мовляв, Соломія завжди «все встигає», а десь «у перерві» між лекціями в Могилянці, феміністичним семінаром, консультаціями в адвоката щодо перереєстрування «Основ», засіданням у Будапештській Освітній Раді Фонду Сороса, добуванням міжнародного ґранту для Львівського університету, статтею для «Сучасности» про новий роман Аскольда Мельничука («Скільки він зробив для української літератури, а в нас його й не знають!»), візитом до Даниної вчительки й клопотанням луснутою у ванні трубою («вода текла до сусідів, і неможливо було знайти, де дірка… розбили стіну, підлогу, etc.»[125]) потрапляє ще й змотатися — так собі, між іншим, — на деньок-другий через Атлантику прочитати лекцію в Єйлському університеті («Я себе питаю, навіщо я це роблю?» — казала з меланхолією, яка мала б уже тоді насторожити, — і зараз же віджартовувалась: «Все то „алчность проклятая“!», — уже потім, після катастрофи, я почула від одного з її Єйлських слухачів — аж по серцю пороснуло: «Вона була тоді така замучена, просто страшна, видно було, що їй треба елементарно виспатись…»). Хто зумів би розгледіти, що «залізна леді» насправді зовсім не «залізна» — а хрупка дівчинка-дюймовочка, яку треба носити на руках?.. (та вона б і випручалась! — не терпіла «телячих ніжностей», усіх тих обіймань-цьомкань, що їх інфантильніші жінки, за дівчачою підлітковою звичкою, вправляють наліво й направо, — ніби невидимий застережний знак на собі носила: «По голові не гладити!»). Тому-таки Й. Бродському належать жорстокі й слушні слова: «Только пепел знает, что значит сгореть дотла». Це, далебі, правда, і нема безпліднішого заняття, аніж намагатися заднім числом, у плюсквамперфекті, вирахувати, чи міг би рано згорілий небіжчик уберегтися, якби жив «ощадніше» й більше вважав на себе-коханого, а не на те, скільки його жде з усіх сторін незробленої роботи… Але я про інше — про те, що зветься вже не індивідуальним, а історичним фатумом.