Довженка мучило питання — на щó піде «небачена енергія», вивільнена з «розпадом селянства»? (Він вірив — чи, певніше, хотів вірити, — що індустріальне перетворення природи стане не руйнуванням її через людину, а новим симбіозом, і все своє творче життя сам собі намагався довести, ніби можна перенести традиційну вкраїнську аграрну утопію і в добу «нового жаху», в його версії — «облагородити комунізм садами».) Тепер, у ретроспективі, вже ясно, на щó та «вивільнена енергія» пішла: на збереження СРСР. Без неї він не протривав би аж до кінця 1980-х. То була  е н е р г і я  с т р а х у  — глибокого, смертельного, проникаючого до самих кісток і справді «небаченого» за своєю масовістю: енергія, яку Сталін, як істий «соціальний фізик», «добув» з України Голодомором і яка за своїм «позитивом» для тоталітарної імперії багатокротно переважувала всі демографічні, економічні й екологічні втрати, разом узяті. Тільки через Голодомор вдалося здійснити пацифікацію вкрай потрібної Сталіну України, яка, хоч і ставши в 1920-х «комуністичною», до початку 1930-х іще вважала себе «самостійною» (такий собі «червоний аналог» Веймарської республіки, згодом названий істориками «Розстріляним Відродженням») — і на кожну спробу політичного тиску з Кремля відповідала офіційними протестами та селянськими бунтами. Після 1933-го всякий масовий спротив на цих землях припинився — на півстоліття з гаком.

Парадоксальним чином Чорнобильська катастрофа спрацювала для українців на заражених територіях як своєрідний терапевтичний шок — як «закляття на одцурання», на «одроблення» «поробленого» два покоління тому. Це відбувалося неймовірно швидко, на моїх очах, у Києві з граничною для людської психіки інтенсивністю — впродовж того травня нашої «Меланхолії». Якби прокрутити в умі весь той місяць, як кіноплівку, зі швидкістю 24 кадри пам'яті на секунду, можна було б навіч угледіти, як стрімко осувався вколочений у підсвідомість трьох поколінь — тих, хто вижив у 1933-му, і їхніх нащадків, — фундамент радянської влади в Україні: страх перед її всемогутністю, зосередженою в Кремлі. 53 роки тому ця влада довела Києву, що вона дужча од законів природи, — і Київ скорився, скоцюрбився і закляк до стану провінції («третього за величиною міста СРСР»), визнавши за нею право деміурга «роздавати» своєю волею їжу, захист і тепло («Радянська влада вам все дала!» — під ці заклинання виросло моє покоління, не задаючись питанням: а де ж вона те «все» взяла?). І от, «всемогутність» виявилася фікцією, небо й земля вертались на свої місця, — і дикий, первісний, незнаний сучасному городянинові страх перед Таємничими Силами Космічної Ночі, що зненацька вдерлися в наші — ох які ж, бачся, крихкі! — бетонні коробочки незримо-смертоносною «таблицею Менделєєва», заповнив усе наше життя, витіснивши зі скільки-небудь значущих у ньому позицій тих жалюгідних людців у квадратноплечих костюмах, які, по двох тижнях переполоху вилізши врешті зі своїх кремлівських схронів під телекамери, щось там убоге лепетали й бадьорилися, стараючись «зберегти обличчя»: то це їх ми боялися?.. Пам'ятаю тодішні «обов'язкові політінформації», на яких зали — нечувана річ на пам'яті живих поколінь! — обуреним вереском зганяли з трибуни партійних пропаґандистів, післаних із наказу Горбачова «в народ» для «роз'яснювальної роботи»: вереск, що характерно, за тембром на перших порах жіночий, чоловіки «відтерпали» повільніше за нас, — але, Боже мій, яке ж то незрівнянне було відчуття, той перший, гіркий, радіоактивний подих свободи!.. Вихід із паралітичного «рольового кокона», пролом у бетонному саркофазі, смерть у повітрі, смерть на коханих губах, смерть у грудному молоці, яким не смієш годувати своє дитя, смерть у траві, в листі, в квітах, у прибережному піску, здохнем, усі здохнем, тільки щурі й таргани по нас залишаться, суки, сволочі, що ж вони накоїли, що вони зробили з нами всіма?!.. Пливла й рушилася вся соціальна тектоніка — в умах, так, як це завжди відбувається в історії: спершу — в умах. Захід, нічогісінько не розуміючи, продовжував бити Горбачову овації за «соціалізм із людським обличчям» та виспівувати «Міхаїл, Міхаїл», — а з «Міхаїла» тим часом витікав, крізь дірку в саркофазі, півстолітній український страх, — як із дитячої ґумової пищалки. Ми чули цей писк. І в нашій свідомості він дедалі наростав — перекриваючи всі дозиметри світу.

(Мине двадцять років — і критики назвуть усіх нас, письменників, які дебютували наприкінці 1980-х — на початку 1990-х і нині складають мейнстрім нової української літератури, «чорнобильським поколінням»[82]. То байдуже, що ніхто з нас нічого путнього не написав про Чорнобиль. У літературу ми справді ввійшли крізь той пролом у саркофазі — зразу в простір відкритої мови, з повними легенями зараженого повітря і глибоким, ейфоричним — буває такий «ефект сп'яніння» при променевій хворобі! — видихом хлопчика з прологу «Дзеркала»: «Я — можу — говорити!». А що «говорити» нам належалося за всі п'ятдесят три роки українського мовчання, то не диво, що до трагедії 1986-го черга й досі не дійшла.)

Це не був кінець світу — це був тільки кінець епохи, що здавалася вічною. «Приручення» Апокаліпсису, достосування його до своїх мірок, як транспонування з ультрафіолетової — в видиму частину спектра, туди, де з ним можна було «щось робити» (збирати, наприклад, уже свої, незалежні від влади мітинги, створювати свої громадські об'єднання, виходити на вулиці, чогось вимагати…), — в реґістр політичної історії. Більшого ні «ми»-місто, ні «ми»-народ на той час подужати не змогли б.

Кажучи ще простіше — Чорнобиль дав старт українській незалежності.

Тут, по ходу, кілька спостережень уже з сьогодення. Розглядаючи українські електоральні мапи за двадцять років (1991—2010), неважко пересвідчитися, що найдужче мешканці Центральної (історично так званої Великої) України не люблять, коли їх «лякають». Усі політики, що вдавалися, прямо чи опосередковано, до «застрашувальних» стратегій, незмінно програвали через саме цей, визначальний для доль країни реґіон, — а президентська кампанія 2004-го, цілком побудована, за російським зразком, на таких стратегіях, вибухнула Помаранчевою революцією. Бо не можна лякати тих, чиї предки пережили 1933-й і 1986-й. Наслідки можуть виявитись непередбачуваними.

Не виключено, це й є головний урок, який Україна винесла зі свого Апокаліпсису.

Про Японію я знаю надто мало, щоб бодай приблизно уявляти собі, як зможе розпорядитись аналогічним досвідом тамтешнє «ми». Але я знаю, як таке «ми» вмикається перед лицем видимої смерти, навіть там, де його, здавалось, уже б не мусило бути, — і яку могутню колективну «волю-до-життя» тоді демонструє. Тому вістка, що на АЕС у Фукусімі ліквідаторами зголосилися працювати пенсіонери, аби «прикрити собою» молодь, бо, мовляв, їм, старим, однаково вмирати через 10–15 років, вразила мене менше, ніж репортера ВВС, який — теж, видно, небагато знаючи про Японію поза стандартним «туристським набором», — вирішив, що вони «камікадзе». І я розумію, чому ватажок Корпусу фахівців-ветеранів у відповідь на таке припущення щиро розсміявся: тут той самий розрив «горизонтів досвіду», що й в інтерв'ю з чорнобильською бабусею-самоселкою 25-ма роками давніше. Звісно ж, ніякі вони не камікадзе. Як не були дикунами ті українські селяни 1933 року, котрі перед смертю здобувалися на останній наказ своїм, іще живим, дітям: синочку, коли мама помре, їжте маму, — тільки потрошку, щоб надовше стало… Це вступає в дію механізм  з б е р е ж е н н я  в и д у  ч е р е з  в і д м о в у  в і д  « я »  — споконвічне «консервативне начало». Вигнане свого часу в двері, воно вертається до нас через вікно.

Інше питання — наскільки ми готові його зустріти. А це вже повертає нас до проблеми дискурсу. Дискурсу, хай йому грець, — усе, врешті-решт, упирається в нього. Бо людина, як показало XX століття, здатна розуміти тільки те, про що їй уже сказали.