Тут мушу зробити невеличкий відступ. До автокоментувань як таких — мовляв, «се лев, а не собака», — мені загалом не звикати. Українська критика, котра ніколи (на це ще Домонтович нарікав!) не грішила надмірною освіченістю й досі страшенно обурюється, тільки-но ту освіченість десь занюшить, давно привчила мене навіть до віршів робити виноски — там, наприклад, де «зашито» важливу для змісту цитату а чи інший який «інтертекстуальний» хід (пам'ятаю своє глибоке розчулення, коли в 1993 році Юрій Шевельов-Шерех, пишучи передмову до моєї збірки «Автостоп», окремо спинився на рядках «І сьогодні також хтось не зміг у мені розпізнати — / Як герой Мопассана — свою безталанну сестру», — переповівши сюжет того моторошного Мопассанового оповідання, «Le Port / В порту», до якого зроблено алюзію: за шевельовським порухом — хоч би й найтактовніше, найненав'язливіше, але таки скоментувати, прояснити, перепинити увагу: дивіться, ось що тут заховано! — я розпізнала тоді ту саму хронічну навичку українського катакомбного інтелектуала-без-середовища «говорити з виносками» — як говорять до дітей або чужинців, із якими перебуваєш у різних мовно-смислових контекстах). Одначе народна казка — то, як-не-як, не Мопассан (Шекспір, Ронсар, Сильвія Плат тощо), і її, так несподівано виявлена, «екзотичність» у сьогоднішній національній культурі наводить на гадку про речі далеко серйозніші, аніж наш хронічний брак інтеліґентної літературної критики.

Справа в тому, що я рішуче й категорично не вірю, ніби ніхто так-таки й не читав у дитинстві «Калинової сопілки». Певна річ, що читали, просто — забули, як забувається все, що не вкладається цеглинкою в підмурок «дорослої» свідомости, а «випадає», провисає, мов спущене вічко в плетиві: власне за браком системного контексту. Казці, що називається, «не було місця» в світі «вовкуватих» радянських мультфільмів (навіть не діснеївських: ті бодай ґріммівську Білосніжку-Schneewittchen, нашу перебрану «царівну в кришталевій труні», ще святкували!) та інших кінематографічних мордобоїв, котрі натреновували нам психіку на зовсім іншу, куди приземнішу, брутальнішу, а головне,  б а н а л ь н і ш у  «естетику зла», ніж історія про загадкове вбивство сестри сестрою та сопілку, що промовляє голосом убитої: ця історія походила з тієї культури, де вбивство ще вважалося подією космічного значення, воно розхитувало світобудову. Либонь, левову частку вкраїнського фольклору — і казок, і, особливо, пісень — складають якраз історії про насильства, та такі, порівняно з якими Голівуд і не вмивався, — розбої, вбивства, зґвалтування (досі веселенько співаємо про Галю, прив'язану «до сосни косами», не застановляючись над текстом!), взагалі, найрозмаїтіші «горори», що різняться від тих, котрими нас через горло напихає тепер аудіовізуальна культура, тільки одним, зате — радикально:  ж о д е н  і з  н и х  н е  є  б а н а л ь н и м, — попри те, що якраз таким і прикидається (з сучасними ж мас-медіальними жахами справа стоїть акурат навпаки: маскуються під екстраординарне, а виявляються банальщиною!). У тих, давніх «кримінальних хроніках» кожен «переступ» іще творить довкола себе власний, магічний, темно-палаючий, мов дно рубіна, мікрокосм, у якому що як що, а от сплутати диявола зі Святим Духом (як це тепер чинять повсякдень, і, гай-гай, не лише критики!) абсолютно непомисленно. Саме тому світ українського фольклору виглядає, за хімічним «складом крови», куди ближчим до світу шекспірівських трагедій, ніж до нашого — «постіндустріального», чи як пак він там зоветься…

Саме тому ми й перестали той світ відчувати.

Зрештою, так само, як і шекспірівський, і ще багато інших минулих «світів». І ніякими коментарями, ані «футнотами» цьому, на жаль, не зарадиш.

Можна тільки ще раз перечитати старовинну казку. Здмухнути з неї пил, як із фамільної камеї. І, з холодком забобонного остраху, переконатися, що десь там, у пра-пра-пра-млі часу, вона, потоплена, слабо-мерехтлива, усе ще, виявляється, жива! — принаймні настільки, щоб, бувши витягненою на світло, наколобродити в комп'ютерах так, як не потрапить і найвигадливіший вірус…

Можна, врешті-решт, надрукувати її в додатку: що я й роблю. Хочу вірити, на цьому мої щодо неї зобов'язання — вже таки вичерпано.

Січень 2001 року

Це завжди трошки бентежне відчуття, як перед першим побаченням, — коли твоя книжка перетинає кордон іншої культури, «перевдягаючись» в іншу мову, а значить, і в плоть іншої традиції. Наче відпускаєш свою дитину самостійно жити на еміґрації, розуміючи, що ніякі супровідні слова їй услід уже нічим не зарадять і нічого не допоможуть: «іже писах — писах». Проте в цьому випадку авторка має ще й додаткові приводи хвилюватися за долю свого «дитяти».

Справа в тому, що Персія в українській свідомості — реальність, мабуть, не так географічна чи історико-політична, як, насамперед, міфологічна: країна казок, де над відважними героями й мудрими царівнами (ці другі в дитинстві мені особливо подобались — український, як і загалом європейський, фольклор зазвичай відмовляє жінці такого компліментарного поєднання мудрости й царственности!) донині ширяють прекрасні пері, оберігаючи від підступів якого-небудь лихого дева. Крім того (це вже для дорослих!), Персія знана ще й як батьківщина однієї з найстародавніших і найцікавіших в історії людства релігій, яка багато в чому визначила зміст і юдаїзму, і християнства, й ісламу, — і залишила ро собі сліпучий, мов хвіст комети, вогняний слід у культурі Європи, розсипавшись, з одного боку, жаром єретицьких багать, а з другого — тисячами несамовитої краси легенд, переказів, апокрифів, якими й донині живиться література (відгомін цієї невгавної битви Світла із Тьмою, Ормузда з Аріманом присутній і в літературі українській, від середньовіччя аж по XX століття включно).

Увіходити в цю загадкову реальність зі своєю «Казкою…», де головним персонажем урешті-решт виявляється той-таки Аріман, дарма що переряджений по-християнському й по-українському, — випробування для мене з розряду майже містичних: ніби наважуєшся вступати в діалог не з самим лише іранським читачем, своїм сучасником, а — через нього і крізь нього — з усією багатовіковою товщею таких глибоко залеглих шарів культурної пам'яти, які й самому читачеві можуть хіба тільки в снах нагадувати про себе (зрештою, чи ж не всі ми в цьому світі посередники, несвідомі носії невбитого генного коду погаслих традицій і завмерлих вірувань?). Так що для мене це не просто ще один переклад на ще одну іноземну мову. Як, утім, і сама «Казка…» — не просто одна з написаних мною книжок…

Але про все по порядку.

Народну казку про вбивство сестри сестрою й калиновий кущ на могилі, який, коли з нього випадково вирізано сопілку, заговорив голосом убитої, викриваючи вбійницю, кожен українець знає з дитинства. Я не вивчала спеціально цього питання, але, припускаю, такі фантастично-кримінальні історії, покликані довести, що вчинений злочин рано чи пізно виходить на яв, бо проти вбивці, в разі за свідків не стане людей, повстане свідчити сама природа (місяць на небі, журавлі, річковий очерет тощо), знайдуться, якщо гарненько попошукати, в фольклорі кожного народу. Із цього погляду українська сопілка, що квилить дівочим голосом, нічим не різниться від біблійного «каміння, що волає до неба»: це фольклор із тих часів, коли марно пролиту кров ще сприймали як порушення не лише людського, а вселенського, космічного закону — злочин проти світобудови. За минуле століття наша цивілізація, боюся, безнадійно позбулася подібної чутливости, а нав'язливо множені масовою культурою калюжі екранної крови остаточно збили бідному гомо сапієнсові колишній бар'єр містичного жаху перед кровопролиттям як перед чимось протиприродним і богозневажним. Тільки в зовсім маленьких дітей цей бар'єр іще зберігається: роз'юшивши собі носа чи коліно, карапуз кидається до мами з криком не болю, а радше інстинктивного, первісного людського страху на вид крови, що витікає з тіла, як чогось неподобного: так  н е  п о в и н н о  бути! (як співається в українській народній пісні, «кров людська — не водиця, проливати не годиться»…). Одначе під брутальним натиском телебачення цей непомильний інстинкт, із якого виросли всі табу на вбивство, всі очисні військові ритуали й навіть, почасти, сама релігійна ідея відплати й спокути, дуже швидко скоцюрблюється й зачахає, — і вже семилітки весело розстрілюють на моніторах комп'ютерів людські фігурки, тішачись, коли ті, поцілені, починають спливати кричущо яскравою червінькою… Фольклор був мудріший — він прищеплював маленькій людині відчуття трагічности буття: те відчуття, з якого починається всяка культура і без якого вона приречена на загибель.