– На мене напали. На мене напали. Водій мій мертвий...

– Ага. А ви перевірили? Тікайте звідти... Зараз їду...

Зараз він нічого не хотів. Йому треба вчасно зупинитися. Згори підсвічений сонцем Поділ нагадував химерну фантастичну істоту; зараз, вночі, коли він піднімався на своїй "Мазді", коло за колом, начебто кіношний янгол помсти, вибираючись з пекла, Поділ нагадував вушну раковину бомжа, забиту сіркою. Тому він зупинив машину і вийшов дихнути повітрям. Його тягнуло нестримно вперед, а він хотів чути дихання Іви над своїм вухом, пронизливий сірий ранок, а потім вибух білого сонця у високому і широкому вікні, з облущеними рамами. Про Іву не хотілося думати, наче вона може запаскудитися об його думки чи почуття. Тьху ти, прийде ж в голову, - подумав. І він поїхав, як видавалося, повільно і нехотя, нічними вулицями Києва до наляканого майора. На cпуску до Європейської площі він пригальмував і поїхав повільно. Зупинився на Хрещатику. Це була якась арт-кав’ярня, з дурнуватими картинами, милими офіціантками, високими і худими, з красивими видовженими обличчями, і вони видавалися лейтенанту на одне лице. Він замовив кілька склянок віскі. На третій його знову перебив писк мобільника, і він побачив номер майора, а тому не поспішав. Він курив третю сигарету за день, відпивав віскі, і в рисах, плавних лініях офіціанток зрозумів одне: там він шукає Іву. Прихід її у його пам’ять знаменував запах дитячої домашньої карамелі, трохи припаленої на сковорідці, з присмаком чистого ранкового повітря. Перед цим - очікуванням в цілу вічність, засунувшись під ковдру з головою. Іва, Іва, Іва, - кілька разів він повторив, допив віскі й подався повільно до виходу, підморгнувши офіціанткам. На виході він подумав, що зараз вона вже сидить у його порах разом з алкоголем, втомою і роздратуванням недолугої справи. Він перебрав номер мобільного майора і таки додзвонився, хоча зовсім ясно хотів пере-конати свою свідомість, що цей хряк давно здох.

– Ага. Алло. Де ви, майоре?.. Щось... Ви якось дивно говорите... Їду... У мене дорогою зламалася машина. Що? Зараз все гаразд.

Він повів "Мазду" через Московський міст, а зрозумів це, тільки коли потрапив у пробку. Лейтенант усміхнувся і подумав, що поховати майора біля дружини було б зовсім не погано. Він взяв мобільник і подзвонив Іві.

– Впізнала? Добре. Я буду біля Золотих воріт за півгодини. Пробка. Ага. Здорово. Да.

Довга спина під синім променем, нуль комплексів, і всі природні пломби - страх, відраза, неприємність - зірвані одним умілим ударом. Він наче бачив заточене срібне лезо скальпеля. Пори відкриваються, розпускаючись квітами, тисячами квітів, неймовірних квітів, з чудесними запахами, а потім повзуть тіні: маленькі голі чоловічки твого сумління витанцьовують на антресолях канкан. Так він дивився на Іву. Так він дивився на оголену жінку у синьому промінні зіпсованої вуличної лампи. Так він дивився на жінку, яку не чекав, а вона виникла з банального паскудного вечора, що смердів комуналкою, розслідуванням і смертю, якщо остання має запахи. Запахів смерть точно не має: понос, соплі, піт, крики - це передує. Решта - невідомість, що нею морочать голову кому не ліньки, але всі пасують, як тільки опиняються у її лапах. Так, а вона, Іва, прийшла саме в таку пору, що вже нічого не хочеться, коли ти звикаєш і котишся до кінця. Короткочасна зустріч виявилася затягнутою вічністю, як черга до безкоштовного туалету. Принаймні є загроза, що ця зустріч затягнеться на все життя. Нічого так не вічне, як тимчасовість. Давно доведено.

– Ти думала про мене?

Іва мовчала, але підняла голову. Видавалося, що вона думає.

– Так. Дай сигарету, - сказала Іва.

– Вони у тебе під ногою.

– Харить вставати. Тоді не будемо.

– Чого не будемо?

– Ані курити, ані згадувати, - відповіла Іва.

Вони задрімали. Потім він прокинувся і глянув на годинник, але годинник стояв. Іва пошукала мобільник, кинула йому. Вона сиділа в турецькій позі, з сигаретою в красивих губах. Точно якась кіно-героїня, прошило його сонну голову.

– Як ти потрапив у менти?

– Ага. Я ні хрена більше не умів робити, - ліниво сказав він, затягуючись.

– Я теж нічого не умію робити. Теж, напевне, піду у менти.

– У тебе божественна посмішка, - сказав він, дивлячись на годин-ник. - Бля, майор, напевне, окочурився або... хрін з ним.

– Що за майор? Розкажи.

Лейтенант встав і пройшовся кімнатою, намагаючись роздивитися її мобільник.

– Крута.

– Нє. Розкажи про майора, - і вона поляскала долонею коло себе.

А майор лежав на снігу і думав, нащо він прийшов у цей світ. Пекуча і рвана думка гуділа у чистому повітрі. Він уже не думав про допомогу. Роздавлений, як тарган, мобільник валявся осторонь, а движок з джипа хтось витягнув на сніг, і він зараз лежав купою металобрухту поруч. Спочатку він покладав надію на лейтенанта, але облишив, вірніше, йому до млосного стало байдуже, так, коли хочеться дуже спати. Він перевернувся на бік і провалився в безодню. Там поверх за поверхом перед ним відкривалися нутрощі дому. Гамір з потріскуванням папуг, гавканням собак, гидливим лементом, гуркотом каналізаційного лайна по трубах засвистів у вушних раковинах, і майор зрозумів, що летить велетенською трубою, проходячи купи людських нечистот і самих людей, пробиваючи їх, наче химерний дим. І там сиділа Лада, з брезклим обличчям, в якійсь бридкій сорочці за кілька доларів і дивилася на нього, прямо на нього і говорила: "Любий, нам лишилося одне кохання, і більше у нас нічого нема..." Потім майор отямився. Небо світило вилущеним оком, а з дворів, пускаючи пару, підступалися постаті. Це були діти, що шастають Хрещатиком і нюхають клей, збирають пляшки. Діти з дорослими очима, різкими дорослими штрихами біля кутиків рота.

– Розслабся, - сказав один голос.

– Не сци, - сказав другий голос і поставив йому під носа включений приймач.

Так вони і пішли, а приймач, старенький, навіть не ВЕФ, а якась ще допотопна модель, шкварчав у нього над вухом. Передавали одне й те ж повідомлення. Говорилося про комету, яка ось-ось впаде на Землю. Майор дубів на снігу і слухав це базікання доти, доки сам не почав уявляти безмежний космос і як та комета летить на усіх парах сюди. І він подумав: швидше б вона прилетіла. І нарешті він дійсно її побачив. Майор намагався закрити очі, але нічого не виходило: палаюча куля врізалася в атмосферу, але на цьому кадр зупинявся, і все починалося від того, як вона летить велетенським шматком лайна холодним космосом і знову по висхідній. Голос у приймачі був знайомий, до того паскудно знайомий, що не давав розтягнутися на снігу і замерзнути по-людськи. Цей голос не давав померти - ось що, - подумалося майору. Він спробував підняти руку, але нічого не вийшло, пальці тільки легенько, по-кошачому дряпнули сніг.

Іва сиділа по-турецькому і сьорбала каву. Буває ж таке у жінок: вона може сидіти голою, і ти цього не відчуваєш, взагалі нічого не відчуваєш. Лейтенант сидів і, чуманіючи, зиркав на мобільник. Пройшла майже година. Він спробував набрати майора, але той нічого не відповідав. Значить, труба, діло фігове, але він сам не знав, якого дідька поперся до Іви, замість того щоб рятувати це товсте ракло. Він неквапом став натягувати штани, а Іва спостерігала за ним, і йому здавалося, що вона його засуджує, ображається і таке інше. Достобіса він фіговий психолог, тим паче жіночий, нічого доброго у нього з жінками не виходило.

– Я їду. До майора, - сказав він.

– До майора, - повторила вона. - Моя подруга знала одного майора, і це погано для нього скінчилося.

– Ну всі, напевне, майори такі, - відмахнувся він.

– Хочеш розповім.

– Іншим разом.

– Добре, - Іва лягла на спину, залишаючи ноги схрещеними у такому ж положенні. - Може, таки лишишся. А потім поїдеш.

І тут на нього найшло. Він скрипнув зубами. Шарпонув блискавку аж під горлянку.

– Якщо я не поїду, то він здохне.

– Тоді поїхали разом, подивимося на мертвого майора, - сказала Іва.