– Готово, - сказав карлик, ущипнув за руку Русланчика, але він нічого не відчув. Карлик перепитав:

– Сонечко, тобі не боляче?

– Ні, - заворушив дерев’яним язиком Русланчик.

– От і молодець.

І тут Русланчик закричав, але крик той нагадував шипіння і мугикання водночас. Карлик витягнув неквапом з сумки болгарку. Повільно, зі знанням справи увімкнув. Двоє інших завзято перетягнули джгутом руку біля плеча. Русланчик намагався пручатися. Він бився паралізованою рибиною. Один з драбів тиснув його між лопатками. Інший випрямляв руку. Карлик підніс болгарку.

– Да, в мученики ти явно не годишся, - констатував, як факт, карлик і показав Русланчику руку. Русланчик упізнав свої персні і відкрив рота. Повільно перевів погляд і побачив, що там, де була рука, зараз порожнє місце. Це якимось дивом нагадувало йому кабінет зубного лікаря. Просто і не боляче. Зуб вирвали і показують, який той зуб був паскудний. А потім, після цього, він втратив свідомість.

Майор облизнув губи. Звична впевненість здохла і теліпалася десь наприкінці його обідраних нервів. Він спостерігав за метушнею людей, які нагадували блискучі личинки. Небо важко лягало на дахи, у голові у нього пролітали думки, чіпляючись одна за одну. Потім він облишив думати, так поступав у всіх випадках, коли більше нічого гіршого чекати. З цікавістю почав оглядати будинок. Це нагадувало копію залізничного вокзалу чи метрополітену, а може, те й інше. Дорогі, без смаку меблі, прозорий купол будинку впинався у сфери вилупленим оком. Перевів погляд на лейтенанта, що стояв напроти червоної з зеленими розводами стіни і вивчав папери, зігнувшись у знак питання. І майору зробилося неприємно. Нарешті він підвів голову, глянув на майора, привітався і знову нахилився до паперів. Так і стояв обличчям до нього, пере-листуючи папери. Криміналісти вишнирювали, наче чортики із шкатулки, щось тицяли йому в руки, і відтак продовжували свою роботу.

– Ви тут вперше, майоре? - гукнув він здалеку, не підіймаючи голови від паперів.

Майор кивнув, але не був упевненим, що той помітив, та це йому взагалі було ні до чого. Долаючи біль, він уперто спостерігав повільні, майже тобі балерунські, рухи криміналістів. Його вражала порожнеча. Лейтенант обіперся на крісло. Горбатий ніс, чорне кучерявеньке волосся, з високими залисинами. Очі світлі, трохи каламутні і вирлаті, ворушкі, як у розумної мавпи. Точно чурка якийсь, - подумав майор і слухняно поклав руки перед собою.

– Так ви нам не відповіли, - не відриваючись від паперу, сказав лейтенант.

– Я вам уже відповів, - сказав майор.

– Тоді я глухонімий, - і лейтенант упнувся у майора чіпким, глузливим поглядом.

– Я знаю, що ви мене не любите. Але... Але здається, що до справи це не має ніякого відношення, - прохрипів майор, прислухаю-чись до чогось.

– Саме так. У нас є дещо для вас, - лейтенант грайливо забігав очима.

– Слухаю. Це стосується сина?

– Напевне. Пройдіть, будь ласка, у той куток. Як у вас з нервами? Добре? Чудово. Просто чудесно. А от у мене розхиталися. Мені навісили справу, а от нитки ніяк не в’яжуться, - сказав капітан.

– Ви прийшли до влади. Ваші прийшли до влади, от і в’яжіть. А мені і за гратами буде непогано. Я впевнений. Так. Впевнений, - виголосив майор і зіп’явся на ноги. Лейтенант відзначив разючий контраст між сильним тулубом і короткими ногами.

– Чесно кажучи, то я нічого проти вас не маю. Зовсім. Я проти того, щоб ви і вам подібні сиділи, але запевняю, що я і не на вашому боці. Я би дуже був потішений, коли б побачив, що ви збираєте у підземному переході пляшки. Або біля сміттєбака, - як вам б’є пику безрідний бомж. А так, для чого сидіти? Є речі страшніші за тюрму. Ви це добре знаєте, майоре, - лейтенант помахав недбало складеними паперами.

– Для чого ви мене покликали? Я не збираюся з вами розводитися про всілякі дурниці, - майор голосно видихнув.

– Дурниці? Добре. Одне запитання: ви жінок любите, майоре?

– Не ваше діло.

– Я це до того, що синок ваш не любив жінок.

Майор зберігав незворушний вигляд, а може, йому і насправді було начхати, кого любив його син, а кого ні. Нарешті він провів у повітрі рукою дугу, чітку, майже реальну.

– Задоволення - одна з недоступних речей у цьому світі, - говорив лейтенант, ковзаючись слизькою підлогою; майор йшов за ним впевнений, з виваженими рухами, навіть опукле черевце не хилиталося, ось так він умів триматися. Лейтенант продовжував, когось підкликаючи помахом руки:

– Це, як з жінками. Тільки ти наситився, відразу приходить думка, що треба шукати чогось іншого... Агов, Костю, принеси нам доказ... - Знову звернувся через плече до майора: - У вас гаразд з нервами? Це я просто так сказав. Байдужість завжди добре впливає на нерви.

– Саме так, - підтвердив майор.

– Я вам ось що хотів сказати, майоре. Дуже давно хотів. Про тонку межу з усіх сторін. Ну, як би точніше... Жив-був чоловік. Помер. А потім виявилося, що його життя було нікудишнім. Розумієте? Ну, щоб бути взірцем для когось, комусь. Навіть на паскудну жовту газетьонку і того не набереться. Просто яскрава картинка, але нікудишня. Пшиком усе виявилося. - Лейтенант зупинився, відкрив двері і пропустив уперед майора, але той буркнув: "Після вас".

Відтак вони зайшли у ванну. Майор роззирнувся. Лейтенант від-смикнув занавіску, щось гмикнувши про себе. Якраз двері знову прочинилися. Рвучко й упевнено штовхнула їх жіноча рука.

– Що ви тут робите? - запитала жінка, яка увійшла, і труснула шлейфом якогось ядучого препарату і тонких парфумів.

Її обличчя по-собачому вродливе, з широко розставленими темними очима, - вилицювате видовжене обличчя, зі впалими щоками. Здавалося, що з її очей летять іскри. Жінка повела головою, різко і впевнено, глянула на лейтенанта.

– Семен, що ти тут робиш? - повторила жінка низьким грудним голосом, і тільки тоді майор помітив її груди, видовжені, провислі під тягарем двома правильними еліпсами.

– Нам треба, Марі, доказ, - сказав лейтенант, і видно було, що ця жінка не викликала у нього такого захоплення, як у майора. - Я послав Костю за ним.

– Костя блює в кульок.

– Аби не на підлогу, - буркнув лейтенант і швидко відвів очі від Марі.

– Це не тут. Ідіть за мною.

І вони знову пішли. Майор не без задоволення вивчав вузьку, майже тендітну постать жінки. Потім вони наткнулися на напарника, який стояв біля малинового, овального, з випуклим сідлом крісла; Костя стояв і тримав на витягнутій руці поліетиленовий кульок з білою биркою на довгій нитці.

– Що, смердить? - запитав лейтенант.

– Не блюзнірствуй, бос, з тобою батько.

Майор зупинився, упершись куцими ногами в блискучий паркет, і так стояв, задерши догори обличчя, і дивився у чорне небо зі збитими докупи кремовими передзахідними хмарами. Нарешті він рушив, обігнув лейтенанта, різко і впевнено висмикнув кульок у напарника.

– Що це? Що це? Що це? - повторював він.

– Витягни і покажи йому, - сказав лейтенант і присів на краєчок крісла, схрестивши на грудях руки.

– Сам витягай, - Костя демонстративно помахав пальцями перед його прогнутим носом. - У нього СНІД. Розумієш, у цієї руки СНІД.

– Чорт. Витягни і покажи, - натиснув лейтенант.

Костя витягнув з кулька руку і гидливо підніс до майора. Марі крутнулася на одній нозі і пішла, і всі вони подивилися їй у спину.

– Що це? - вже спокійно перепитав майор.

– Не що, а хто, - прохрипів Костя, продовжуючи тицяти руку.

– Це нагадує мені руку мого сина, - сказав майор.

– Добре, - лейтенант зважив на Костю, і той сховав руку до куль-ка. - Лишилося дізнатися, де у нас решта.

– Це вам треба дізнаватися, а не мені, - майор пошукав, де б сісти, але йому нічого не запропонували.

– Вам байдужа доля вашого сина, - заговорив капітан.

– А ви що, мораліст? - майор упнувся ногами у підлогу, наче готу-вався ударити.

– Коли ви востаннє його бачили?