Він здивовано повернув голову і відчув, що мурашки повзуть шкірою, і саме виною це дівчисько, і першою думкою у нього було - виперти її. Але він взяв себе в руки і подумав, що втрачає контроль.

– Блін, а я і не подумав, - сказав він.

Вона переключилася на інше.

Дівчина встала, закурила сигарету. Сніг сипав за вікном. Вона докурила і знову взялася за фотознімки, наче вони були причарованими або сторінками якогось модного журналу.

– Розкажи мені про цю тьотку, - почала вона.

– Поклади, - він спробував відібрати фотокартки.

– Ні. Просто я займалася фотографією. Тут з усього видно, що ти шукаєш одну з двох цих тьоток. Але вона не одна. Я правильно мислю, - заторохкотіла вона знову. Тут у нього вже з’явилася підозра, але він обтрусив її, наче попіл з сигарети. До чого тут ця сцикуха? Звідки їй знати про те, чого він і сам не знає. Він легенько витягнув фотознімки з її рук. Дівчина розімкнула пальці й подивилася на нього здивованими круглими очима.

– Як знаєш. Давай краще поговоримо, - сказала вона, натягуючи ковдру на груди.

Але вони нічого не сказали одне одному. Іва піднялася, клацнула вимикачем, смішно притримуючи ковдру на грудях, оголюючи спину, красиву, вигнуту неймовірною дугою. Потім він лежав біля неї, а місто десь там нагорі потріскувало синіми вогнями. Порожнеча від статевого зближення відступила, і серце його дрібно билося об лікоть. Він дихав важко, але повітря входило в легені вільно, розриваючись там на дрібні кульки. Так лежалося в дитинстві, коли шматок землі обертався разом з тобою навколо чогось невидимого. Вона перевернулася на спину, взяла його голову в руки і поклала собі на живіт. Він щось пробурмотів, але слова так і лишилися на язиці. Місто потріскувало чорнильними спалахами. І коли вони прокинулися, ранок за вікнами проходився туманом.

– Ти чув про Топтуна? - спитала вона.

– Хочу кави, - замість відповіді сказав він.

– А я думала, ти чув. Ти мент, а менти багато знають. Вона звелася, пошукала, що б одягнути, накинула його шкірянку і вийшла на кухню. Пізніше, сьорбаючи великими ковтками каву, він намагався подолати дріж у спині і ногах, так, як то буває, коли професійна звичка починає діяти майже фізично, попріч здоровий глузд. А вона знову повторила, дивлячись на вікно, обняте обдертими шпалерами:

– Так ти нічого не чув про Топтуна?

– Ні. Розкажи мені про нього, - він узяв пачку сигарет.

Іва вмостилася зручніше, виставивши круглі коліна, і замахала пухнастими віями.

– Так молоді називають одного чоловіка. Ну, ті, які нюхають клей, і ті, круті, які нюхають кокаїн. Він ходить по людних місцях і розпитує про тих, кого хто образив. Але не тільки, що нюхають. Наші дівчата теж його зустрічали. Але ніхто не пам’ятає його обличчя. Він щось шукає. І з’явився недавно. Він дужий і сильний, хоча можуть брехати. - Іва закурила сигарету і випустила вгору рівну цівку диму.

– Дуже розумно. Обдовбана молодіж придумала чергову байку. Нічого нового.

– Ага. Але страшно. І мені чомусь віриться, - вона вмочила булочку у каву, друга рука описала дугу в повітрі.

– Ти знайшла булочки, - тупо сказав він і подивився, мружачись, на бліде сонце. Заморозки, чорт би їх побрав.

– Топтун лишає знак. І я його бачила. Його неможливо стерти, спалити, - сказала вона.

– Що за знак?

Дівчина встала і підійшла до дзеркала. В дзеркалі відбилися її груди, тяжкі і красиві. Губною щіточкою вона намалювала п’ятірню з двома лініями. Дівчина виводила старанно, допомагаючи язиком. А ти її, блін, не заслужив, крякнув голос його напарника.

– Оце і все?

– Ага.

– Значить, він щось шукає і все?

– Ага. Але у ньому щось є таке... Ну, діється щось таке...

– Конкретніше...

– Багато говорять. Всі, хто тусує у трубі на Хрещатику і в дорогих нічних клубах, говорять, що бачили Топтуна, але не пам’ятають його обличчя.

– Угу. Іди до мене.

Вона вмостилася у нього на грудях, і вони спали доти, доки не задзвонив сотовий у кишені його куртки. У вікні, у чистому небі, збиралися докупи хмари.

Страшним, жовтим, у мутній імлі, розплилим стародавнім фото снилося Руслану місто, з іграшковими баштами, прямими вулицями, зі стрімкими потоками людей, які рухалися повільно, але досить впевнено із розверзнутих пащ майданів. Потім його в закутку, чорному, як смола, підсвіченому згори синіми променями, схопили двоє здоровенних мужиків і почали гвалтувати. Він прокинувся і зловив ще наостанок щось незрозуміле, неясне, але також страшне, яке відразу відійшло, і він витер спітніле чоло.

Він довго і нудно вибирав білизну. Йому подобалася білизна з запахом ванілі. Пізніше, коли він пив каву з вершками, у нього з’явилося дивне відчуття легкості, наче його щось відпустило. Туди тобі, гайнуло в голові. Це порушило його прекрасний розгардіяш. За вікнами лежала справжня зима. Руслан зараз знайшов її красивою. Допивши каву, він вирішив зайти до Магріба. До Магріба в кав’ярню, з золотистими мініатюрними папугами, з пальмами і живими квітами, він заходив десь раз на місяць, коли часу було дівати нікуди. Сам Магріб, невисокий, майже центнер ваги, - пєдік. Рухався чарівно й легко. Губи червоні від природи, а обличчя подзьобане віспою. У Магріба сумні очі, але норов у нього веселий.

Сьогодні Магріб був одягнений у якийсь строкатий хітон. На вулиці стояло мінус п’ятнадцять, а тому люди сюди не заходили. У кутку, якраз під кліткою з золотими папужками, сиділо двійко прищуватих підлітків. З усього, вони ніяк не могли визначитися зі своєю орієнтацією, тому, як їм видавалося, поглядали на Магріба і Русланчика зверхньо. В обох були бліді неврастенічні обличчя й блискучі очі, як чотири розтоплених ложки смальцю. Вони диміли ментоловими сигаретками, і тому Магрібу з того кінця кав’ярні приходилося раз за разом замінювати попільничку. Він повертався, граючи спиною і стегнами, граційно і легко.

Спочатку перших п’ятнадцять хвилин Руслан і Магріб мовчали. Перламутрові хмари котилися над їхніми головами. На стіні кольоровою плямою висів широкий екран телевізора. Показували першу леді. Магріб значуще запищав і зачмокав губами. Дружина пропливала серед моря помаранчевих шаликів, дітей та квітів. Ось вона у кабінеті, з дітьми. Спочатку чужими, потім своїми.

– Поталанило жінці, - Магріб зайорзав задом на стільці.

– Не важливо, як плисти, а з ким, - глибокодумно, з нудним виразом на обличчі сказав Русланчик.

– Мерилін Монро. "У джазі тільки дівчата", - сказав Магріб і потягнув свій кольоровий коктейль, до цього не займаний.

– А скажи: ти досі собі нікого не знайшов? - запитав Русланчик.

– Ой, пуся. Ти тільки подумай, - защебетав Магріб. - Тут два араби наладилися. Але ти ж знаєш, я расист... Не можу.

– Ні. Ти не расист. Ти просто київський сноб.

– Хто тобі сказав, пуся? Боронь тебе Боже. Я нічого не маю проти снобів, але їхнього мені не треба. Надто забагато честі.

– Тоді, значить, я щось сплутав, - Русланчик відкопилив губу. - Мій тато їх не любить. І мент також. Говорять, що всі сноби - жиди.

– А ти досі зі своїм ментом? Якийсь він грубий. Боже, з нього прямо таки пре щось таке...

– Магріб, не розкатуй губу. Ти скажи, що він тобі подобається. - Русланчик сьогодні був безкомпромісний. - Або у тебе фантазія зліпилася з телевізійними новинами.

– Ти так думаєш? - кисло сказав Магріб і тричі швидко сьорбнув свого коктейлю.

– У тебе нездоровий вираз обличчя, пуся, Магрібчику, сексом треба займатися більше, - знову жорстко виставив своє Русланчик.

– Легко сказати.

– Так, легко.

– У тебе такий красень. Я просто мокрію. Ух! - сказав Магріб.

Руслан зважив відстань від столика з прищавими молодиками. Серед них була дівчина - бліда, її точно проти снігу не видно. Вона тримала в руках мундштук і курила, закидаючи голову назад. Закине, затягнеться, потім випустить дим. Він вирішив, що робить дівчина це демонстративно.