— Ти, старлею, не дні рахуй — години, — процідив крізь зуби Рогожин, махнув рукою. — Чорт з тобою, банкуй. Живіть поки що. До заходу сонця точно, а там — як карта ляже. Так, а це що таке?

Ця репліка стосувалася двох бандитів, які розгублено вийшли з-за дерев. Гармаш, лежачи на даху, встиг боковим зором зафіксувати: ця парочка погналася за Коханом і чомусь довгенько не поверталася. Невже…

— Якого хріна? — Рогожин ступив їм назустріч.

— Чого ти, Федю! — мужики були старшими за ватажка років на десять, але вочевидь побоювалися його. — Він сам — наче крізь землю… Ну, нема! Був — і нема!

— Пошукати? — діловито запитав Багров. — Тільки ж ви без мене ні кроку звідси. Знаю я тебе, хрещенику. Весь у батька, нетерплячий.

— Куди він дінеться… Навіть якщо справді втік — далі болота не добіжить. Якщо й добіжить… У будь-якому разі раніше, ніж за три дні, він нікуди не дістанеться. А нам до заходу сонця дещо обіцяють, — Рогожин сплюнув собі під ноги. — Шукати його — справді час гаяти. Нічого нам це не дасть, я так думаю. Тайга велика, різне може трапитися. Бачиш, старлею, твій друг сам винен. Цей точно не виживе.

Висновок ватажка Гармашеві не сподобався.

Але з того, що він відмовився від погоні, було видно: Рогожин справді захворів на щось подібне до «золотої лихоманки».

Можливо, ця хвороба зараз урятувала Дмитрові Кохану життя.

Бо собі та іншим розвідникам він, їхній колишній командир Павло Гармаш, щойно виторгував життя лише до заходу сонця.

Апетиту зовсім не було, але Павло змусив себе зжувати два шматки хліба з салом. Щоб він поїв, Рогожин звелів розв’язати полоненому руки і тримати його під прицілом. Гармаш подякував ватажкові за виявлену повагу, але той залишив репліку без уваги. Щербатий, так само дурнувато посміхаючись, підсунув Павлові просто під ніс флягу, звідки в ніс ударив запах спирту. Рогожин зреагував раніше, ніж полонений: одним влучним ударом ноги вибив флягу з руки лисого, його самого відштовхнув у протилежний бік із такою силою, що той заточився і гепнувся на спину. Потім підняв флягу й вилив її вміст просто на голову лежачому Щербатому.

— Ти, придурок! До нашого повернення — сухий закон! Тобі хто дозволяв?

— Так я ковточок, Федю, нерви в мене! — заскиглив Щербатий, та Гармаш уже встиг прорахувати його: цей голомозий клаповухий довгань не був таким ідіотом, якого з себе корчив. Усе це лише захисна реакція перед сильнішим від себе. За зовнішністю й повадками блазня ховалася дещо примітивна хитрість, помножена на тупу жорстокість.

— У мене теж нерви! В усіх нерви! Вставай і йди за мною, інструкції отримаєш…

Вони відійшли трохи далі за дерева. Тим часом Гармашеві знову зв’язали руки й відвели від інших полонених. Такий наказ Рогожин віддав іще раніше. Він не збирався залишати йому можливість для переговорів із друзями. Їх, до речі, теж чимось годували. Бандит із кошлатими бровами навіть скрутив кожному по цигарці, дістаючи махорку зі свого вишитого кисета. Коли Павло й собі попросив закурити, йому так само встромили до рота самокрутку, а Багров особисто підніс вогню. Всім дозволяли курити лише зі зв’язаними руками.

Нарада Рогожина зі Щербатим була досить короткою. Вони повернулись, і Федір звелів усім своїм людям зібратися гуртом. Полонені на якийсь час лишилися без нагляду, та ватажок особливо цим не переймався — вони вже один раз пробували тікати.

— Значить, команда така: я, Мотя й Дьоготь ідемо разом із ним, — кивок у бік Гармаша. —

Якщо старлей нам не збреше, повернемося з добрими вістями вночі, а скоріше за все — завтра до полудня. За старшого лишається Щербатий, у нього добре виходить вами командувати. Якщо ми не повернемося вчасно, нехай нас усіх навіть ведмідь загризе — кінчайте цих хохлів на місці. Щербатий знає, куди йти потім. Але все це в гіршому разі. Будемо всі разом вірити в краще. І в чесність цього офіцера, — він знову кивнув на Павла. Запитань нема?

— Нехай мене запитують у разі чого, — вставив Щербатий.

— Правильно. Він усе знає, — легко погодився Рогожин. — Ну, з Богом, чи що? Твоє слово, старлею.

— Я так і піду? Хоч руки звільніть…

— Підеш так, — відрубав ватажок. — Можна буде — я щось вирішу. В який нам бік, викладай свою військову таємницю.

— На захід від річки, — приречено зітхнувши, пояснив Гармаш. — За сонцем. У бік так званої Ведмежої голови.

— Є таке місце, — підтвердив Багров. — До неї я людей і без тебе виведу. Тільки знову ти, Пашо, щось крутиш. Там люди, хоч і не часто, але ходили й ходять. Про золото на Ведмежій голові ніхто ніколи не чув.

— Тому я й іду туди з вами, — відповів Гармаш. — Є одна прикмета, про яку ніхто не знає. І треба встигнути, поки сонце не сіло. Це я серйозно кажу. Бо тоді доведеться до завтра там комарів і мошку годувати.

— Будемо його слухати, хрещений, — заспокоїв Матвія ватажок. — Куди він від нас подінеться? В нього вже стимулу брехати нема. Не дурний же, знає. Тому не буде більше гратися. Не будеш, старлею?

— Ми тільки час гаємо, — нагадав Павло.

— Правильно. Пильнуйте тут, чув, Щербатий?

— А куди ж ми дінемося?

Четверо під проводом Багрова рушили в тайгу, не озираючись. За спиною Павло чув, як Щербатий наказує загнати полонених у заїмку. Чомусь він був певен — протягом наступної доби з ними нічого не станеться. Якщо хлопці, звісно, самі нічого не придумають. І якщо нічого розумного не стрельне в голову йому. Бо взагалі ілюзій стосовно своєї та їхньої подальшої долі Гармаш не мав.

Лишалося тягнути час.

Але чи можна довго розтягувати добу?

Більше години маленька група рухалася мовчки. Кожен думав про своє. Нарешті Гармаш не витримав:

— Матвію, а чому Ведмежа голова? Знову якісь твої казки?

— Ти їх казками розважав? — реготнув Дьоготь.

— То вони дурні, — відмахнувся Багров. — Не хочуть вірити — хай не вірять. А в нас усі знають, що ведмеді охороняють тайгові багатства від таких, як оце вони.

— А від таких, як ви, не охороняють? — поцікавився Павло.

— Від усіх стережуть, — погодився Матвій. — Тільки одних пускають іноді в скарбницю, а іншим — хрін на блюді. З Ведмежою головою все дуже просто: там, куди ми йдемо, починається ціла низка пагорбів та гір. Найвища здалеку на ведмежу макітру схожа. Тунгуси так назвали, ну, й наші мисливці підхопили.

— І тут тунгуси! Набрид ти зі своїми тунгусами.

— Немає про що говорити — мовчіть! — різко обірвав їх Рогожин.

— Чому ж нема про що? Про людей твоїх, Федю, мені теж цікаво послухати. З провідником нашим усе ясно. А ось де ти такого орла зловив?

— Ти про кого?

— Про Щербатого.

— А, тобі теж сподобався, — Рогожин не стримав посмішку. — Це в Савки запитати треба. Його кадри.

— Той ще кадра, — підхопив тему Дьоготь. — Один, отой броватий, ще Спирці шестерив. Федя попросив надійних людей підшукати, бажано тих, що з батьком зналися. Ну, я пошерстив народ. Дехто зовсім не при ділах, декому довіряти такі справи не можна, я ж ціну цьому народцю знаю, хе-хе… Ще двоє — зовсім іще зелені, від війни ховалися в тайзі, — при цих словах Гармаш перехопив багатозначний погляд Багрова, в якому читалося: «А що я казав». — Бандитствують уже скоро два роки. Чому їх іще, окрім як бандитствувати, радянська влада навчить?.. А про Щербатого ти правильно спитав. Не часто таких зустрінеш. Із зони він підірвав, разом із ним — ще троє. Двоє блатарів, а один — ворог народу. Ну, як ворог народу — солдатик: не тому і не той анекдот на привалі розповів. Блатні його, бідолашного, жаліти почали, хоча в нас політичних не дуже того… Їх, я пам’ятаю, пресувати дозволялося колись, потім відмінили цей захід утиску. Так то ж справді політичні, інтелігенти ідейні, троцькісти всі — пробу нема де ставити! — видно, Савка Дьоготь осідлав улюбленого коника. Його не перебивали, а Рогожин, котрий ішов трошки ззаду, взагалі не слухав теревені старого рецидивіста. — Різницю між троцькістом і пацаном дев’ятнадцяти років, який сів за дурний анекдот, тільки прокурор товариш Вишинський не бачив. Може, не хотів, то таке… Значить, хлопчина серед політиків не дуже прижився, а блатні, кажу, пригодували. Ну, натурально, беруть із собою на втечу четвертим. На шостий день Щербатий особисто зарізав «кабанчика» і першим їсти почав. Ті, що з ним, теж причастилися чоловічинкою. Одного потім десь застрелили, лишився Щербатий удвох із цим, усе забуваю кликуху… Отак ця парочка другу парочку, дезертирів, у тайзі надибали. Рибалка рибалку…