— Так це ж морда офіцерська, Федю, я давно хотів…

— Як захотів — так і перехочеш! А сам не зможеш, блядь, так я допоможу. Ну, — незнайомець нахилився над полоненим, потім присів навпроти нього навпочіпки, — доброго ранку, значить. Старший лейтенант Павло Гармаш? Командир розвідроти? А я знаєш хто?

— Здогадуюсь, — сплюнувши кров, промовив Павло, — Федоре Спиридоновичу…

У тому, що їх захопили саме бандити, не було жодного сумніву. Так само стало зрозуміло, на жаль, запізно — від початку подорожі провідник знав про мету їхнього походу й вів колишніх розвідників у пастку.

Скільки людей товклося зараз у мисливській заїмці, Гармаш не міг порахувати толком. Вони постійно заходили, виходили, сновигали туди-сюди у справах і просто так, покрикували на полонених, а Коломійця час від часу штурхали ногами. Хлопці з розвідроти лежали на підлозі в різних кутках тісненького приміщення зі зв’язаними за спинами руками. Всі, окрім Гриші, мовчали. Той же балабонив за всю команду. Рот у нього не закривався, а коли треба, Коломієць умів бути чорноротим. Він не просто віртуозно матюкав усіх бандюг чохом і кожного персонально, але й примудрявся будувати матючні тиради без жодного пристойного слова. Колись комполку випадково почув ці вправи, і тоді народилася крилата фраза: «Товаришу сержант, у вас дар Божий. Після війни ви на цьому гроші можете заробляти. В мене навіть дід так не вмів, а він служив на Балтійському флоті».

Копняки не могли закрити Коломійцеві рота. Навпаки, після кожного чергового удару з його розбитих губ злітала ще більш загадючена тирада.

— Його легше вбити, — зауважив Багров. — Хлопчики твої, Савко, швидше змиляться. Хай або жахнуть раз у голову, або дадуть йому поки що спокій. Не звертайте уваги — сам заткається.

— Убити справді легше, — промовив чоловік приблизно одного віку з Багровим, якого той назвав Савкою. — Для них усіх це тільки питання часу.

Порахувати кількість ворогів Гармаш поки що не міг, зате про їхню зброю вже мав чітке уявлення. В основному це були автоматичні гвинтівки Токарева, зняті з озброєння радянської армії, якщо пам’ять Павлові не зраджувала, взимку минулого року. Він пригадував, як бійці мучилися з ними ще в перші роки війни, віддаючи перевагу стареньким, незручним, але більш надійним та вбивчим трьохлінійкам Мосіна. Зате гвинтівки Токарева, при всій складності конструкції, виявилися доступнішими для цілком цивільного населення. Сюди, в Сибір, вони прийшли вочевидь із колишніх прифронтових зон чи щойно звільнених від німців територій Росії, України й Білорусії. У кількох бандитів Гармаш помітив також карабіни того ж Токарева десятирічного зразка. Видно, їхні нинішні власники, хоч і не воювали самі — а в цьому в Гармаша так само сумнівів не виникало, — та принаймні знали толк у зброї. Молодий чоловік, що сидів навпроти нього, тримав у руці його трофейний «вальтер».

— Хрещений казав, у тебе ще «тетешка» була. Де дів? — запитав він.

— Більше вас нічого не цікавить?

— Правильно, старлею. Хрін із нею, з «тетешкою». Все одно тобі стріляти нічим. Навіть якщо заховав, уже не дістанеш. Я чув, ти про мене багато знаєш. А ми з тобою, здається, не знайомі. Кажуть, колись сусідами були. Шкода, тоді не познайомилися, — пауза. — Навряд би ми познайомилися. Зі мною, бандитським байстрям, ніхто не вітався. Мене, Федька Рогожина, ніби не було на цьому світі. Хоча я жив, їв, пив, ходив поруч із усіма вами.

— До чого тут я?

— Правильно, ні до чого. І не знав би я тебе сто років, нічого б зі мною не сталося. Тільки ось чому від мене, від звичайного пацана, всі носи відвернули? Боялися! Ясно тобі?

— Тебе?

— Батька. До нього теж не кожен міг отак запросто підійти. Адже відразу лягаві чи навіть НКВС почнуть тягати, шити зв’язок із бандитом. Ну, відповідно, з родиною бандита. Нехай неофіційною. Привітався, наприклад, хтось зі мною. Якийсь активіст, просто так, виконуючи свій обов’язок активіста вітатися з усіма. А його тут же за яйця — р-раз: а чи не тримаєте ви, громадянине, контакт зі Спиридоном Рогожиним через його синочка? Ти, до речі, мене все привидом називав. Знав про моє існування, але не вірив у нього. У те, що я можливий, правда?

— Поганий з мене стратег, — погодився Гармаш.

— Усе вірно. Ти правильно вгадав. Я справді офіційно визнаний привид: уже знайшлися ті, хто мене вбив і бачив мій труп. — Рогожин зробив «вальтером» тільки йому одному зрозумілий жест. — Бачиш, старлею, як добре, коли тебе офіційно вважають мертвим. Ніхто мене вже не шукає, зате з ваших потуг зловити Рогожина в тайзі напевне потішаються. Бачиш, як корисно мати хрещеного батька, як кажуть, у ворожому тилу, — він кивнув на Матвія Багрова, і той включився у розмову:

— Це я тут ніби як у партизанів грався. Хто признається при радянській владі, що дитину в церкві хрестив, та ще й чию дитину! Про це, Пашо, шестеро людей знає. Спиря, царство йому небесне, — провідник перехрестився, — Любка, ось його мамка, — кивок на Федора. — Я сам. Сестра моя рідна, котра за куму була, від сухот померла перед війною. Ще піп, отець Інокентій, ну, і тепер уже сам Федько. Аби ти знав, Павлику, ми зі Спирею ближче за рідних братів були. Нічого, що Любка його вибрала, чоловіча дружба від цього не іржавіє. Через бабу тільки занюхані інтелігенти запивають мертво. Ну, ще офіцери стріляються. Правда, в Спирині справи я особливо не ліз, із ним по тюрмах, притонах і заїмках не валандався. Так треба: на мене підозра не впаде ніколи, а я тим часом Любці з малим допоможу. В мене особиста Рогожинська «чорна каса» зберігалася. Коли зовсім бабі з пацаном припекло, я їм ці гроші видав і допоміг зникнути непомітно. А потім так само тихо в себе переховував, коли синок названий повернувся. Ось тобі, Пашо, і всі привиди.

— Давай, хрещений, усі неясності йому зараз прояснимо, — знову заговорив Федір. — Язики в людей, сам знаєш — помело. Думаєш, старлею, я не почув розповіді про твою геройську засідку в клубі? Для людей у селі вбивство — звичайна цікавинка, нехай і страшна. Нудно по селах жити, а тут іще й дух Спирки-душогуба ніби залетів. Звісно, не відразу я про тебе почув. Розмови почалися, коли ти свою засідку в клубі так само швидко зняв, як і поставив. Хтось та й розляпав, як ви зі старшиною по черзі в назарівських хоромах ночували. Ну, а далі взагалі цікаво — весь Пронин хутір загудів: до Павла, того самого, з Данилівки, який Федьку Рогожина, мене, значить, ловив, так до нього однополчани понаїхали. Кілька днів самогон хлебчуть, а Данилівка з ними гуляє — земляки, земляки! Потім ви почали провідника в тайгу шукати, — він тицьнув себе стволом «вальтера» в груди, — мене ловити. Як же ти, старлею, мене ловити збирався, коли ти в мене не віриш?

— Далі все просто, — посміхнувся в бороду Багров. — Федя за нами слідом ішов, а ми за спільною згодою ці самі сліди йому лишали.

— Слухай, а тоді, на болоті, це ти заревів чи справжній ведмідь? — не стримався Павло. — Може, у вас так задумано, ведмедями-людожерами нас лякати?

— Дурний ти, Пашо, — беззлобно озвався Багров. — Не дай тобі Боже з тим ведмедем зустрітися хоч удень, хоч уночі.

— Ведмідь десь поблизу вештається, — кивнув Рогожин. — Коли заревіло, наш Щербатий мало не всрався. Ти правда мало не всрався, Щербатий?

На прізвисько озвався абсолютно лисий парубійко ростом під два метри з настовбурченими вухами, перебитим носом і абсолютно ідіотською посмішкою. Коли він розтягнув її від вуха до вуха, Павло побачив навіть зі свого місця — в роті в парубійка справді бракує двох верхніх передніх зубів.

— Ага, Федю, трохи не обдєлався! Зате напустив — на все болото смерділо! — і голос Гармаш упізнав — саме клаповухий розважався, тикаючи його кулаком у зуби.

— Бач, це в нас Щербатий. Він усім каже, що з табору втік, бо там таким, як він, додаткову пайку давали, а наш Щербатий обжиратися не хотів. А ще каже, посадили його за чотири вбивства. Бреше — там усі вісім. Правда, Щербатий?