Савка спокійно відкинув подушку, під якою справді лежав плаский бельгійський браунінг, демонстративно взяв його в руку, виставив дуло просто перед собою. Воно дивилося на стіну, та будь-якої миті Дьоготь міг наставити його на хлопця. Несподіваний нічний гість раптом перестав йому подобатися.

Таки відчувалося в ньому щось не просто вороже — справді чуже.

— Стрілятимеш у сина свого кращого товариша? — поцікавився Федір.

— Давай домовимося: в цій хаті тобі, я б так сказав, не зовсім раді. Ти ведеш себе неправильно, Федоре Рогожин, і батько твій, думаю, погодився б зі мною. Ось тільки він відходив би тебе ременем, а я просто застрелю. І буду правий. За всіма нашими законами.

— Давай тоді домовимося ще про одне: я справді можу тобі зараз довести, що стрельнути в мене ти не встигнеш. Але, — гість завбачливо простягнув уперед руку, — пропоную жити в мирі. Бо мені потрібна допомога. Яку я, між іншим, прошу не по якійсь там старій пам’яті. Особисто ти отримаєш десять тисяч рублів, повторюю — десять тисяч рублів, лише за те, що зведеш мене з надійними людьми. Бажано, аби серед них були ті, хто раніше знав мого батька. Ще краще, якщо в них є тайговий досвід. Або — вони просто зараз ховаються в тайзі, перебуваючи в розшуку.

Савка Дьоготь опустив браунінг.

Отак.

На стукача Федір Рогожин не схожий так само, як і на вуркагана. Яке б враження не справив на нього після короткого знайомства цей досить нахабний та самовпевнений хлопчисько, син Спиридона Рогожина просто не може дозволити собі бути міліцейським чи навіть енкаведешним стукачем. Але, з іншого боку, приходить серед ночі, пропонує не те щоб дуже грубі, та цілком пристойні гроші, і Дьоготь певен — вони в Федора є, він не обдурить, заплатить чесно. Отже, йому справді треба для чогось зібрати гурт надійних людей, та ще й бажано таких, кому нема чого втрачати.

Зараз Савка Дьоготь відчув — він або влипне в погану історію, або отримає завдяки синові Спирки досить непоганий шанс заробити. В тому, що йдеться саме про заробіток, професійний злочинець не мав і крихти сумніву.

— Гаразд, Федоре… Спиридоновичу. Забудемо, що ми тут один одному наговорили. Тільки ось яка штука: непотрібні мені твої тисячі рублів. Можеш навіть толком не базарити про те, з якого бугра ти в свої рідні краї скотився і що задумав. Син Спиридона Рогожина береться лише за толкові справи. Тому, Федоре, Савка Дьоготь або при ділах, тобто при своєму проценті, на певній частці, або — сам розумієш. Вирішуй, як у нас із тобою далі базар піде.

— Так, як на базарі, — посміхнувся Рогожин. — Торгуватися будемо.

— Я тобі, хлопче, не про той базар товкмачу, — Дьоготь знову підняв браунінг, але тепер дуло дивилося вже гостеві в груди. — То як, почнемо домовлятися?

Федір Рогожин знизав плечима. Зрештою, приблизно так він і уявляв собі зустріч та розмову зі старим батьковим корешем.

Спочатку він виганяв із Сибіру адмірала Колчака. Потім більше року мандрував по госпіталях. Згодом партія кинула фронтовика на боротьбу з внутрішнім ворогом, набагато небезпечнішим, аніж білогвардійські недобитки. У цьому Клим Соболь переконався за двадцять років міліцейської служби: контру рано чи пізно можна ліквідувати. Коли не буде інших аргументів — фізично, караючим чекістським мечем. А от бандитизм подібними методами не викорениш. Злочинність вічна, з цим Соболь уже змирився. Зник молодечий запал, і він точно знав — усіх бандитів, розбійників, фармазонів, злодіїв та гвалтівників не переловлять і після його смерті або героїчної загибелі. Хоча, звичайно, не дай Бог.

Словом, Клим Соболь, дослужившись до підполковника міліції, за всі двадцять років жодного разу не бачив так званого цікавого злочину. Тим більше — вбивства.

Цікавого в цьому справді нічого не було. Людина в калюжі крові, прострелені чи порізані тіла, сині язики, що вивалювалися з рота, коли жертву душили, їхні засцяті та обкаляні штани, сморід, бруд, сльози, крики. Заради чого все це? Гроші, ревнощі, зрада, особиста неприязнь. Звісно, може, Льву Шейніну все це справді цікаво, бо читають же деякі наївні громадяни його «Записки слідчого» і з них уявляють собі злочини та процес їх неодмінно успішного розкриття. Ну, дехто ще читає книжки про Шерлока Холмса. Це в нього, здається, лорд-байстрюк заради спадщини родичів собаками цькував. Дуже цікаво!

Та все ж Клим Соболь трясся в кабіні роздовбаної полуторки — його службовий ЗІС тутешнім бездоріжжям у квітні ще не міг проїхати, позаминулого року він, начальник тюменського обласного карного розшуку, якого через дурість свою не боялися молоді вуркагани, зате серйозно побоювалися досвідчені терті рецидивісти, мусив разом із шофером ночувати в машині просто на дорозі посеред тайги: забрьохалися весняною грязюкою по самі вуха, але виштовхати ЗІСа з баюри так і не змогли. Бачили б підполковника Соболя тоді довколишні бандити…

Проте коли начальнику карного розшуку доповіли, що саме сталося в Данилівці, він спочатку не повірив, подумав — зв’язок, як завжди поганий, просто недочув. Перепитав іще раз, навіть виматюкав оперуповноваженого, прізвища якого не розчув через той-таки кепський зв’язок. Коли, незважаючи на вивернуті ночви матюків, працівник на тому боці дроту повторив підполковнику слово в слово те, про що доповів раніше, Соболь вирішив: війні вже скоро рік як кінець, а світ без атомної бомби дибки стає.

Ну, хай не весь світ, а ввірений йому Тюменський край. Тут тобі і прокурор Шейнін, і англійський Шерлок Холмс, і всяка інша нечиста сила.

Коли дивитися по карті, Данилівка виявиться найвіддаленішим на схід від Тюмені населеним пунктом. Та саме ці глухі місця, за іронією долі, виявилися найбільш знайомими та пам’ятними для Клима Соболя. Коли в тридцять п’ятому його призначили начальником карного розшуку тоді ще повітового містечка Тюмені, саме в тих краях він особисто ганявся за невловимою, як вважали в окрузі, бандою Спиридона Рогожина. І попри різні прикрі невдачі, про які згадувати тепер не хочеться, він таки зумів зламати рогожинцям хребет. Ватажка вбито в перестрілці, Соболь особисто бачив його труп.

Тому й перепитав сьогодні вранці телефонного співбесідника, котрий приніс справді несподівану новину. Тому їде особисто, переклавши свої справи на заступника, в Данилівку, аби на власні очі побачити, що там сталося, і на власні вуха почути, що скаже йому потерпілий. Якщо він, звичайно, доживе до його приїзду.

Данилівка та її мешканці лишалися для корінного сибіряка Клима Соболя загадкою. Хоча він народився й виріс у цих краях, його батько й дід так само народилися й поховані в сибірській землі, а люди, котрі оселилися в Данилівці, не мають тут жодного коріння. Вони прийшли зі своїми звичаями та звичками, і, як не дивно, досить упевнено та швидко обжили тайговий край.

Раніше, ще коли батько Соболя був живий, десь років п’ятдесят тому, а може, трошки більше, в Томській губернії, до якої входила й Тюмень, з’явилися вихідці з півдня Росії. Якийсь час сам Соболь цікавився причиною такого переселення. Адже досить дивно виглядало: люди полишають родючі землі та яблуневі сади, перебираються сюди, де суцільна тайга довкола й перший сніг випадає з початком жовтня, а сонечко починає гріти десь із середини травня, і то — влітку тут дуже рідко пригріває до двадцяти градусів.

Тоді йому пояснили: до Сибіру подалися ті, хто не ризикнув мандрувати за кращою долею аж за океан, до Америки. Згодом, уже після громадянської війни, люди з України потекли сюди досить стрімким потічком. Переселенці не особливо розводилися про причини, вони, як розумів Соболь, просто тікали подалі, в чужі краї, аби спробувати вижити тут, де виживають, за його переконанням, лише сильніші. Українці не лише вижили — навіть освоїлися. Данилівка в цьому сенсі виглядала справді своєрідною українською колонією.

Раніше, до революції, село належало багатому тутешньому поміщику Данилові Назарову. Причому спочатку воно називалося Назарівка, але коли в багатія Кіндрата Назарова народився нарешті хлопчик після чотирьох дочок, він на радощах перейменував село на синову честь, сам заплатив чималі гроші, щоб у всіх документах назву змінили офіційно та на картах зафіксували. Між іншим, саме в цього Назарова батько Спиридона Рогожина, кажуть, єгерем служив…