Про дезертирів Гармаш чомусь серйозно не думав, але тепер, коли Матвій нагадав про їхнє існування, вирішив не відкидати можливості їхньої причетності до зникнення людей у тайзі. Він дуже добре знав: попри запевнення зі сторінок газет та виступи Левітана по радіо і політруків на мітингах увесь радянський народ не поспішав грудьми зустрічати ворога. Разом із напливом добровольців були такі, хто з різних міркувань не хотів записуватися в армію й кидатися під кулі. Хоча сотні тисяч били ворога на фронтах, але окремі громадяни вважали: зберегти власне життя важливіше, аніж віддати його на полі бою за Батьківщину і Сталіна. Таких «окремих» загалом набиралося до кількох десятків тисяч по всій радянський території. Якщо не вдавалося записатися в міліцію чи отримати легальну бронь іншим способом, дезертири або робили собі фальшиві довідки про непридатність до військової служби, або зумисно калічили себе, але частіше збиралися й осідали в лісах. Для боротьби з дезертирами навіть існував спеціальний наказ товариша Сталіна за номером двісті двадцять сім. Навряд чи Матвій Багров знає зміст цього документа, але про суть обізнаний — розстріл. Правда, на місці виловлених дезертирів стріляли тільки в тих випадках, коли вони чинили опір. Як правило, їх доправляли у військові частини, де розстрілювали перед усім строєм. Виглядало, що дезертирам у тайзі справді є чого боятися. Тому їх можна розглядати, як супротивників більш реальних, аніж зниклий із цих країв десять років тому ще хлопчиком Федір Рогожин.

— Словом, — підбив підсумок Багров, — у те, що там переховується Федя, я менш за все вірю. Мамку його я знав, Любку Хорошилову. Все ж таки Пронин хутір невеличкий.

— Може, ти й батька його знав особисто?

— Не довелося. Я, знаєш, за Любкою колись трохи того… Ну, вона ні в яку. Так на того відчайдушного Спирку запала, хоч святих винось. Нічого, я своєю бабою задоволений. А Любка — так, помилка молодості, — він махнув рукою, ніби відганяючи комара. — Я до того, що в тайзі хто завгодно може ховатися, окрім Федька. Ви всі його шукаєте — і Климко Соболь, і ти, і, кажуть, некеведешники вуха нашорошили. Я нікому не казав, а тобі скажу: кого послухали? Пилипка блаженного? А ти знаєш, що колись Спиря Рогожин його з лихого розуму та забави ради підловив у тайзі, коли дурник гриби збирав, і щось таке з ним зробив, про що ніхто не каже, тим більше — Пилипко. Знаєш?

— Ні. До чого…

— До того! — підніс голос Багров. — Відтоді всякого, хто його перелякає, Пилипко Спирею Рогожиним називав. Просто за той час, як ваші хохли в Данилівці оселилися, ніхто дурника лякати не думав.

Ось так. Виходить, справа докорінно мінялася. Виглядає на те, що Спиридоном Рогожиним міг виявитися будь-який жах, що оживав у запаленій уяві нещасного Пилипа Полєтаєва.

— Треба Соболю сказати!

— А для чого? — Багров пошкріб пальцями в кудлатій бороді. — Нехай шукає привида. Не заспокоїться, поки не знайде, це факт. Але ж поки шукає, шушера тутешня боїться. Значить, хоч трошки вгамується. Нехай люди від наволочі відпочинуть. Ми з тобою, Пашо, так само підемо ловити не Федька, а того, кого спіймаємо. І шукати того, кого знайдемо. Ось тобі всі діла. Годиться?

Насправді така позиція влаштовувала Гармаша. Тим більше, що Матвій Багров не особливо заперечував завершити свою провідницьку місію, переправивши Павлову команду через річку. Він сам давно збирався походити з рушницею на тому березі, і навіть зможе почекати день-два, поки хлопці перевірять свою інформацію й переконаються, що за річкою ніякого Рогожина немає.

Вдарили по руках.

Тепер провідник разом із Гришею Коломійцем ішов попереду. Колишні розвідники, не домовляючись, вирішили рухатися звичним іще з війни бойовим порядком. Двоє в авангарді, далі за ними на відстані півсотні метрів основне ядро групи, яке складали Гармаш і Дмитро Кохан, ще далі — група прикриття, до якої традиційно входили Костя Сотник в парі з Юрком Бражником. Група таким чином розтягнулася по тайзі трохи більше як на сто метрів. Перед виходом розробили систему сигналів, і Коломієць навіть двічі з тренувальною метою прокував зозулею, збираючи всіх докупи, аж поки Гармаш наказав йому припинити бавитись.

Озброїлися всі самотужки. Кожен ніс мисливську рушницю й мав у підсумку запас набоїв. Крім того Павло прихопив із собою «Токарева» із запасною обоймою, а Сотнику вручив «Вальтер». До нього зайвої обойми не було. Але ніхто з шукачів скарбів, особливо після розповіді Матвія про Пилипкові страхи, не вірив у можливість збройної сутички з якимось супротивником. Головне — справжню мету подорожі вдалося приховати не лише від провідника, а навіть від тих данилівчан, кому, на думку Гармаша, можна довіряти.

У разі, якщо «золоте дно» таки справді знайдеться, вони приготують усім сибірським українцям сюрприз.

Ішли мовчки, наче по німецьких тилах. Довкола буяла весною тайга, день видався теплий і сонячний, під ногами м’яко прогинався товстий килим із глиці, хрустіли сухі гілочки. В середині дня зробили короткий привал, перекусили і знову рушили в дорогу. Багров прихопив із собою сокиру й час від часу робив на стовбурах дерев із правого боку за ходом їхнього руху широкі зарубки, відчахуючи кору так, щоб слід від сокири можна було помітити, як він казав, навіть у сутінках.

— У тайзі ніколи нічого не знаєш наперед, — пояснив провідник. — А вона тобі нічого не скаже сама. Подумав, як назад дорогу знайдеш, вважай життя собі подовжив.

Із досвідченим тайговиком ніхто не сперечався.

Щойно сонце почало заходити, Багров звелів зупинитись і готуватися до нічлігу. Коломієць був налаштований просуватися далі, інші його підтримали, адже ніч іще не скоро настане. Та мисливець нічого не пояснював, просто скинув свого «сидора» з плечей, поставив рушницю біля стовбура кедра і звелів хлопцям ставити намет і шукати довкола товсті повалені стовбури. Дуже скоро розвідники переконалися — провідник таки справді діяв мудро. Сутінки проковтнули тайгу несподівано й почали швидко гуснути. В хащах темніє швидко, тому команда запрацювала активніше. Обламані вітром стовбури скоро знайшлися, розвідники під керівництвом Багрова стягнули їх докупи, поклали поруч і розвели справжнє тайгове вогнище. Провідник далі дивував хлопців —

виявляється, зовсім поруч з-під землі вибивався тоненький струмочок, майже непомітне сторонньому оку джерельце. Поки варили кашу і кип’ятили воду для чаю, довкола стало зовсім темно, атаки комарів стали більш масованими й відчутними, і нарешті комашня загнала подорожніх у намет.

Біля вогнища лишився вартовий. Змінюватися друзі вирішили кожні три години. Провідника з цього списку виключили одноголосно, хоча мисливець протестував і вимагав рівних прав із фронтовиками. Але зрештою знизав плечима, скрутився калачиком у кутку і скоро заснув. За його прикладом поснули інші. Спільними зусиллями комарі були вигнані з намету, а поодинокі комашки, що таки лишилися, уже не так дошкуляли.

Ніби все йшло добре.

І все ж таки Сотник прокинувся серед ночі, ліниво відмахнувся від набридливого комарика, повернувся на спину. Полежавши так кілька хвилин і не пояснивши собі причину раптового тривожного прокидання, обережно піднявся і, намагаючись не будити інших, вибрався назовні.

Біля вогнища вгадувалася згорблена постать — першим на варту заступив Кохан. Здавалося, він дрімав, та щойно Кость розпрямився, намагаючись не видавати при цьому жодних звуків, гнучко розпрямилася і постать вартового. В нічній тиші Сотник почув, як клацнув зведений курок.

— Хто?

— Дід бабай, — Кость підійшов до млявого вогнища, поворушив вугілля палицею, воно спалахнуло червоним, маленькі язички полум’я лизнули дерево. — Не заїли комарі?

— Я про них не думаю, тому мене не чіпають.

— Хороший спосіб, — Сотник примостився поруч.

— Ти чого не спиш? Зміна за годину, — для певності Дмитро звірився з наручним годинником, нахиливши його ближче до вогню.

— Не знаю. Не спиться. Тобі нічого не здається?