Тоді араби відкрили ворота і кинулися навздогін за втікачами, щоб остаточно закінчити розпочате вдень винищення ворожого племені. Тарзан біг до лісу одним з останніх.

Біжучи, він час від часу повертався, щоб пустити прицільну стрілу у переслідувачів.

Далеко в глибині джунглів він зустрівся зі жменькою чор них сміливців, які вирішили ставити чоло ворогові, що наближався. Але Тарзан наказав їм розбігтися, щоб уникнути небезпеки. Коли настане ніч, вони знову зберуться.

— Робіть так, як я кажу, — наполягав він, — і я допоможу вам здобути перемогу над ворогом. Розсиптеся по лісі. Намагайтеся ловити арабів поодинці, тих, які відстали, і вбивайте їх. Якщо з настанням ночі вам здаватиметься, що вас переслідують, ідіть манівцями туди, де ми сьогодні вбили слонів. Там я поясню вам свій план, і ви його зможете оцінити. Не сподівайтеся протиставити ваші незначні сили та просту зброю чисельності та гвинтівкам арабів і мануємів.

Врешті вони згодилися.

— Коли ви розбіжитеся по лісі, - сказав насамкінець Тарзан, — то ваші вороги змушені будуть зробити те саме, щоб переслідувати вас. Тоді, якщо будете обережні, з луків ви зможете вбити не одного мануєма.

Щойно вони побігли лісом трохи далі, як на галявину ви бігли перші переслідувачі, пробігли її і погналися далі за втікачами.

Кілька хвилин Тарзан біг по землі. Потім швидко дістався на дерево і блискавично кинувся назад, до селища. Коли він дістався до свого звичного спостережного пункту, то переконався, що всі араби та мануєми женуться за своїми ворогами і лишили селище спорожнілим, якщо не рахувати скованих ланцюгом полонених і вартового.

Вартовий стояв біля відчинених воріт і пильно дивився в бік лісу, тому не бачив, як на протилежному кінці вулиці з дерева на землю зістрибнув чоловік велетенського зросту.

Він тримав веред собою нап’ятий лук і почав обережно скрадатися до своєї жертви, яка нічого не підозрювала. Але його вже помітили полонені, і їхні погляди, сповнені подиву й надії, слідкували за кожним рухом свого майбутнього визволителя. Врешті Тарзан спинився за десять кроків від мануєма. Він підніс лук на рівень очей і націлився. Засмаглі пальці випустили стримуване охвістя на волю, тихе повітря розірвав пронизливий свист — і вартовий беззвучно звалився на землю. Гостра деревина, що пробила йому груди і дістала серця, сантиметрів на тридцять стриміла з тіла.

Після цього Тарзан звернув увагу на п’ятдесятьох жінок та хлопців, закутих у невільничу валку. За браком часу не було змоги повідмикати усі старовинні замки на довгому ланцюгові, тому Тарзан сказав, щоби полонені йшли за ним так, як є. Він зняв з убитого вартового рушницю й патронтаж, вивів ощасливлених бранців за ворота селища і пішов з ними до лісу, який чорнів по той бік галявини.

Перехід був повільним і важким, тому що “невільницький” ланцюг був для цих людей новиною. Не раз уся валка зупинялася, коли один перечіплювався і падав, тягнучи за собою решту. Крім того, Тарзанові довелося зробити великий гак, щоб уникнути зустрічі з ворогами, які поверталися.

У виборі шляху Тарзан почасти керувався звуками пострілів, які іноді долинали до нього. Вони свідчили, що сутички між арабами й тубільцями ще не припинилися. Але він знав, що коли тубільці слухатимуться його, то перемога буде на їхньому боці.

Коли зсутеніло, стрілянина цілковито припинилася, і тоді Тарзан зрозумів, що всі араби повернулися до селища.

Він ледве стримав тріумфальну посмішку, коли уявив, як вони лютуватимуть, дізнавшись про смерть вартового й зникнення бранців. Тарзан дуже шкодував, що не міг забрати з собою хоч трохи слонової кістки з тих великих запасів, які були в селищі. Йому хотілося зробити це лише для того, щоби посилити лють ворогів. Він знав, що слоновій кістці ніщо не загрожує, бо здійснення його плану змусить арабів піти геть без жодного слонячого ікла. Тому не варто і жорстоко було б ще чимось навантажувати цих зв’язаних потомлених жінок.

Лише після півночі Тарзан і його повільна валка наблизилися до місця, де лежали вбиті слони. Здалеку вони побачили світло великого вогнища, яке тубільці розпалили посеред швидкоруч змайстрованої “боми”, почасти для того, щоб погрітися, почасти… щоб відлякати левів.

Коли вони підійшли до місця постою ближче, Тарзан голосним криком сповістив, що йдуть друзі. Їх зустріли радісними вигуками, коли вояки побачили довгу валку закованих друзів та рідних, яких вважали загиблими, так само, як і Тарзан. Зрадівши, чорношкірі ладні були пробенкетувати цілу ніч за їжею зі слонячого м’яса, аби належним чином відсвяткувати порятунок своїх одноплемінників, якби Тарзан не наполіг на тому, щоб вони хоч трохи поспали перед прийдешнім важким днем.

Але цієї ночі заснути було нелегко, бо жінки, які втратили своїх чоловіків чи дітей, без перерви плакали й голосили.

Втім, Тарзан урешті зумів заспокоїти їх, пояснивши, що цей шум може привернути увагу арабів до їхнього табору, і тоді їх всіх уб’ють.

На світанку Тарзан пояснив воякам свій план дій, і вони в один голос визнали його найдоцільнішим та найбезпечнішим, щоб позбавити себе непроханих гостей та помститися за смерть своїх кревних.

Насамперед жінки й діти, яких охороняло двадцятеро найстаріших воїнів та юнаків, вирушили на південь, якомога далі від небезпечної місцини, їм було наказано збудувати тимчасовий прихисток та спорудити надійну “бому”, бо здійснення плану Тарзана могло забрати багато днів і навіть тижнів, й увесь цей час вояки перебуватимуть від них далеко.

Через дві години після світанку жменька тубільців оточила своє селище незримим кільцем. На певній відстані один від одного чорні вояки розташувалися на крислатих деревах, звідки добре було видно все селище. Ось посеред селища, пробитий стрілою, звалився мануєм. Звуків нападу не було чутно — жодних бойових кличів і шаленого вимахування списами. З гущавини безмовного лісу прилетів лише мовчазний посланець смерті.

Араби та їхні супутники лютували. Вони кинулися до воріт, щоб жорстоко помститися зухвалому напасникові, але тут-таки втямили, що не знають, куди ж бігти за супротивником. Під час того, як вони схвильовано розмахували руками, обговорюючи це питання, араб, що стояв посередині, мовчки сів на землю з тонкою стрілою в серці.

Тарзан розташував на деревах найкращих стрільців племені і суворо наказав їм в жодному випадку не виказувати своєї присутності, доки ворог стоятиме обличчям до них.

Після того як стрілець випустив свого гінця смерті, він повинен сховатися за стовбур і пускати наступну стрілу лише тоді, коли буде переконаний, що в його бік ніхто не дивиться.

Тричі араби кидалися через галявину у напрямку, звідки, як їм здалося, летіли стріли, але кожна наступна стріла прилітала з протилежного боку і знаходила свою жертву. Годі вони оберталися і кидалися у протилежному напрямку.

Врешті вони вирішили піти і обшукати ближній ліс, але цс виявилося марною справою, бо чорні стрільці наче випарувалися.

А високо в гущавині велетенського дерева сиділа розлючена людина — Тарзан, годованець Великих мавп. Він чигав над ворогами, наче тінь смерті. Ось один з мануємів випередив своїх товаришів, які бігли за ним, і наступної миті вони спіткнулися об тіло свого товариша, серце якого пробила невблаганна стріла.

Такий спосіб боротьби дуже впливає на нерви навіть білих людей. Тому не дивно, що мануєми запанікували. Варто було одному з них вийти перед інших, як в груди йому вгороджувалася безжальна стріла. Якщо хтось відставав, то вже ніхто більше не бачив його живим. Щойно хтось ступав убік і на мить віддалявся від товаришів, він тут-таки падав мертвий. Кожного разу, коли вони знаходили мертвого, в його грудях була неодмінна стріла, яку з невблаганною точністю посилала в серце обраної жертви якась вища сила.

Але найгіршим було те, що впродовж усього цього страхітливого ранку вони жодного разу не бачили й не чули жодних ознак ворога. Єдиною такою ознакою були стріли, які прилітали не знати звідки.