Хоча Тарзана розбудили рано-вранці, загін уже встиг вирушити раніше, ніж він поснідав. Тарзан їв похапцем, щоб не надто відставати від загону. Випадково він зиркнув на двері, прочинені з їдальні до бару.
На свій превеликий подив, він помітив там Жернуа, що розмовляв з тим чолов’ягою, якого Тарзан зауважив напередодні перед кав’ярнею в Буїрі. Помилитися він не міг: щось було в цій постаті напрочуд знайоме та й у позі також.
Чоловік стояв спиною до нього.
Жернуа підвів погляд і перехопив Тарзанів допитливий вираз обличчя. Незнайомий розмовляв пошепки, але Жернуа враз урвав його, і обоє вмить щезли з очей Тарзана.
Це була перша підозрілива обставина, пов’язана з поведінкою Жернуа. Тарзан був переконаний, що ці люди пішли з бару лише тому, що Жернуа зауважив його зацікавлений погляд. Глибоке враження, що він зустрічався з тим незнайомцем, ще більше переконало Тарзана, що тут справа не зовсім чиста.
Тарзан зайшов до бару, але Жернуа та його співрозмовника там уже не було; не було їх і на вулиці. Він об’їхав верхи кілька вуличок, завітав під різними приводами до кількох крамничок і вирішив, що врешті-решт треба наздоганяти загін, який уже від’їхав досить далеко. Тарзан приєднався до солдатів лише в Сіді-Аїсі пополудні, коли загін став на спочинок. Жернуа вже був тут, а незнайомця не було видно.
У Сіді-Аїсі був базарний день. З пустелі сюди йшли незліченні каравани верблюдів, на базарі сперечалися й галасували араби. Тарзанові нестерпно закортіло хоч на день залишитися тут, роздивитися цих мальовничих дітей пустелі. Загін вирушив у дорогу зразу по обіді, а Тарзан залишився до самого смерку. Він ходив по базару в супроводі юного араба на ім’я Абдул, якого йому порадив господар готелю як служника й перекладача, гідного довір’я. Тарзан купив собі кращого коня, аніж той, якого він швидкоруч вибрав у Буїрі, і розбалакався з поважним крамарем. Він дізнався, що власник коня Кадур бен Саден — шейх племені, яке мешкає в пустелі, далеко на південь від Джельфри. Через Абдула Тарзан запросив свого нового знайомого пообідати разом. Коли вони втрьох продиралися крізь натовп крамарів, покупців, верблюдів, коней та віслюків, від яких над базаром висів різноголосий гомін, Абдул смикнув Тарзана за рукав.
— Пане, озирніться і подивіться он туди. — І він вказав на людську постать, яка зникла за спиною верблюда, щойно Тарзан озирнувся. — Він від самого полудня нас пильнує.
— Я лише краєчком ока помітив якогось араба в темносиньому бурнусі і білій чалмі, - відповів Тарзан. — Ви говорите про нього?
— Так. Він здався мені підозрілим, бо, певне, чужий тут і не має більше справ, аніж стежити за нами. Порядні араби таких звичок не мають. Крім того. він чомусь затуляє нижню частину обличчя, видно лише очі. Він. певне, лиха людина. Інакше знайшов би собі якусь роботу і не вештався б за людьми.
— В усякому разі він помиляється, — сказав Тарзан. — Мене тут ніхто не знає. Звідкіля в мене тут вороги? Я вперше у ваших краях. Напевне, він переплутав мене з кимось. Незабаром він переконається, що помилявся і дасть нам спокій.
— А якщо це грабіжник? — сказав Абдул.
— Тоді чекатимемо нападу, — засміявся Тарзан. — Б’юсь об заклад, що бажання когось пограбувати пропаде в нього на все життя.
Після доброго обіду Кадур бон Саден попрощався з господарем. Він велично запевнив Тарзана у своїй вічній дружбі і запросив його погостювати в далеких місцях, де ще чимало антилоп, оленів, кабанів, пантер та левів, щоб задовольнити доброго мисливця.
Після його від’їзду Тарзан разом з Абдулом знову пішли гуляти вулицями Сіді-Аїси. В одному місці увагу Тарзана привернули чудернацькі звуки, що долітали крізь прочинені двері однієї з численних мавританських кав’ярень.
Була дев’ята, і танці були в розпалі, коли до кав’ярні ввійшов Тарзан. Там було повно арабів. Усі курили й пили міцну гарячу каву.
Тарзан і Абдул віднайшли для себе місце ближче до середини кімнати, хоча оглушливий гуркіт арабських барабанів та пронизливий звук дудок дратував Тарзана, який над усе полюбляв тишу. На сцені танцювала гарна дівчина.
Помітивши європейське вбрання Тарзана, арабська танцюристка кинула Тарзанові на плече шовкову хустку, щоб одержати в нагороду франк.
Коли інша танцюристка замінила її на сцені, то пильний араб помітив ту, першу, в глибині кімнати. Вона розмовляла з двома арабами. Маленька група стояла біля бічних дверей, якими можна було вийти у внутрішній двір з і але реєю довкола. На цю галерею виходили кімнати танцюристок кав’ярні.
Абдул спершу не надав цьому жодної ваги, але зараз він зауважив, що один араб кивком голови вказав у їхній бік, і дівчина, зразу озирнувшись, зиркнула на Тарзана. Потім араби позадкували і зникли в темряві двору.
Коли знову настала черга першої танцюристки, вона танцювала наче навмисне для Тарзана, виключно для нього, усі її звабливі усмішки були адресовані тільки йому. Смагляві, чорноокі діти пустелі не один раз люто мружились на європейця. Але Тарзан зовні залишався однаково байдужим до чарівних усмішок танцюристки і до похмурих поглядів її співвітчизників. Дівчина знову кинула йому хустку і знову дістала франк. За звичаєм, заведеним серед арабських танцюристок, вона приклала монету до чола, низько вклонилася до Тарзана і прошепотіла йому на вухо:
— Там надворі — двоє чоловіків, які бажають вам зла. Спочатку я обіцяла їм заманити вас до них, але ви були такі щедрі, що я не можу цього зробити. Ідіть швидше, я не хочу, щоб вони дізналися, що я вас попередила. Мені здається, вони дуже погані люди.
Тарзан подякував дівчині і сказав, що буде стерегтися.
Закінчивши танцювати, вона пройшла кімнатою й вигулькнула через бічні двері на вулицю. Але Тарзан її поради не послухав і з кав’ярні не пішов.
Ще півгодини минули спокійно, відтак з вулиці до кав’ярні зайшов якийсь похмурий араб. Він став біля Тарзана й почав злословити на його адресу. Але він говорив арабською, тому змістйого слів до Тарзана дійти не міг. Врешті Абдул вирішив пояснити Тарзанові.
— Цей тип шукає приводу для бійки, — попередив Абдул Тарзана. — Він не сам. У випадку сутички тут майже всі будуть на його боці. Пане, ліпше для нас було б тихенько піти звідси.
— Спитайте, чого йому треба, — наказав Тарзан.
— Він каже, що “християнський пес” образив його танцюристку. Він чіпляється, пане, він хоче сутички.
— Скажіть йому, що я не ображав ані його, ані будьчию танцюристку, і я хочу, щоб він пішов і дав мені спокій.
— Він твердить, — казав далі Абдул, коли переклав слова Тарзана арабові, - що не лише ви самі пес, а й син собаки і що ваша бабуся була гієною, а крім того, що ви брехун.
Ця суперечка привернула увагу сусідів, і загальний регіт, який знявся в кав’ярні, виразно вказував, на чиєму боці були симпатії присутніх.
Тарзан не любив, коли з нього насміхались. Слова араба сподобались йому ще менше, але виразу гніву на його обличчі не було, коли він підвівся зі свого місця. Він усміхався.
Раптом його могутній кулак упав на голову араба, який і далі лаявся. Але не встиг араб упасти, як до кав’ярні ввірвалося до десятка лютих синів пустелі, які, певне, дочікувалися свого виходу за кулісами на вулиці перед кав’ярнею. З вигуками: “Бий невірного пса!” — вони кинулися на Тарзана.
Кілька молодих арабів з числа присутніх також схопилися і приєдналися до напасників проти беззбройного Тарзана. Їх було так багато, що своїм натиском вони вмить відтіснили Тарзана й Абдула в кінець кімнати, Абдул, вірний своєму панові, вихопив ніж і бився поруч.
Тарзан страшними ударами колошматив усіх, хто підвертався під могутню руку. Спокійно, мовчки, з тією самою легкою усмішкою, з якою він підвівся, щоб дати відкоша арабові, який образив його. Здавалося, що Тарзан і Абдул не вистоять в оточенні шабель та ножів. Але цього разу саме кількість напасників зіграла їм на користь. Араби, лаючись та дико завиваючи, скупчилися так тісно, що не мали можливості ані замахнутися шаблею, ані штрикнути ножем. У такому становищі їм годі було й думати про те, щоб вистрілити, не ризикуючи вбити або поранити свого.
