Ось.

Але щораз як Небо звертається до Віри „сонце“ (ну або щось таке), вона втрачає контроль над… ну, не знаю над чим і ким, але точно втрачає Контроль, наче голка вену, і напивається, скрегочучи з люті зубами. „Сам ти „сонце“!“ — бризкаючи слиною і ледве артикулюючи, волає Віра, задерши голову до Неба, як вовкулака до Повні. Волає йому в лице, просто в Небо. Не важко здогадатися, що з того виходить — спробуйте стати просто неба і просто викричати небу всі свої претензії. Навіть якщо кинутись під машину, обматюкати міліціонера, розбити вітрину, обригатися, зробити бомжу мінєт — Небо залишиться байдужим. Мабуть, це і є любов. Мабуть, коли „сонце“ — то це просто раптова закоханість, на мить якої вся злиняла блакить належить Вірі як погляд бога для Мілли Йовович…»

Якби я дожила до такої біди, як ретельний аналіз моїх книжок літературними критиками, я точно побачила б абзац тексту про те, як «автор переосмислює поняття любові у своїй творчості різних періодів». Можливо, розумний Хтось навіть навів би приклад з книжки «Сімург»:

«… Але Numо… стовбичить посеред ґанку. В осерді літа. Невідомо, хто піднімався сходами, хто з них пив каву, хто курив, а хто читав, бо принаймні постать Numо і далі незворушно стоїть собі в небі, мов у річці, пропускаючи крізь себе хмари, комах, птахів, літаки, зірки, комети, метеорити, супутники, космічні кораблі, павутинки і маленький мандрівний листочок з водяної верби. Numо нуль шістнадцять цілих сімдесят п’ять двадцять один тридцять „років“ за людським відліком часу. Годинник в кухні показує 16:45, випереджаючи таймер на мобілці (звірений з верховною телефонною жрицею Точного Людського Часу в цьому часовому поясі) майже на дві години. Світло засліплює світ очей… рано чи пізно Numо зійде зі свого зачудованого місця, припиняючи свій втик, почне „робити“ „щось“… тому давайте домовимось: „завтра“ існує! Воно є завжди і, менше з тим, все одно настане завтра. Це буде ультрамариново-золотий, ясний і чистий серпневий день, коли вода вже по-осінньому свіжа й прозора, небо лагідне і пронизливо-глибоке, повітря сповнене запахів, не притуплених задухою, а сонце не несе нищівної спеки — лише тепло і цупку, останню цього літа засмагу. Обидва далеких Міста на зелених пагорбах здаватимуться емалево-білозубими посмішками або картинками на щойно вимитій порцеляні, а чайки — також. Пісок вже не обпікатиме ніг, але буде ще теплим і незайманим, як чистий аркуш, — лише з подряпинками хмизу і пташиних слідів. Все це станеться завтра, принаймні для всіх нас — воїнів своєї битви, і довіку буде там, де воно вже і так є!»

А можливо, цей Хтось виявився би ще розумнішим і не навів би саме цей приклад. Тому що жодного разу тут не зустрічається слово «любов». Нема чого переосмислювати.

Як можна переосмислювати те, чого нема? В категорії людських понять я маю на увазі.

Тому НЕ залишайтеся з нами, дорогі читачі, телеглядачі і радіослухачі, — вам тут нема чого ловити: автор сам ні фіга не знає і вам нічого не розповість. Шановний автор навіть не стане вам напарювати повчальні і сентиментальні історії з власного життя. І вже точно не розкриє власних альковних секретів. Якщо авторові треба випрати і спарувати розпаровані шкарпетки, бо інакше вони самі почнуть паруватися, плодитися і розмножуватися у батареях, то краще вже автор любитиме це робити, принаймні на момент дії. Якщо автор не може скасувати мороз і наказати листю буяти, то краще автор милуватиметься з вікна засніженими деревами. Краще, простіше, коли тобі насправді по фіг, байдуже, по цимбалах, і ця повсякденна луска безглуздого, але невпинного вибору між і між злущується, сходить на пси, зникає. Тоді ти можеш годинами спостерігати, як з личинки вивільняється бабка, і не думати, красиво це чи ні, важливо чи ні, подобається це тобі чи не подобається — просто, нічого не оцінюючи, завмерти, пронизаній світом, бути світлом і знати: є тільки Любов. Свобода від висловлювань і пояснень. Просто свобода.

І ти ніколи не зможеш описати це словами, бо, на щастя, не все в цьому світі вигадане людьми.

«Любов рухає сонцем і планетами», — сказав Данте. «Любов — це Бог, а Бог — це Любов», — пишеться в Біблії. На жаль, ми часто так легко і бездумно кажемо: «Я тебе люблю», — хоч за цими словами бездонний зміст, і кожен тлумачить його по-своєму.

Людвіг Вітгентштейн наголосив, що будь-яке поняття в нашій уяві і психіці не тотожне аналогічному в іншої людини. Що таке, наприклад, чашка? Кожен має про неї в своїй уяві геть індивідуальний образ. А що таке Любов? У кількох мовах існують два словесних означення цього явища — любити і кохати (наприклад, в іспанській — аmar і querer). І в українській так само — любити собаку можна, і друга теж, а от кохати собаку якось… не виходить, а якщо кохати друга, то… так отож. В російській мові просто люблять усе. І друга, і собаку, і маму, і кохану жінку. А де ж відтінки?

Насправді в житті все залежить не від кольорів, а від відтінків.

У давньогрецькій традиції любов мала шість градацій — Ерос (романтично-чуттєва любов), Маніа (хвороблива любов, у якій занижено самооцінку закоханого), Агапе (неегоїстична, саможертовна любов), Сторж (любов-дружба), Людус (любов-гра) і Прагма (реалістична любов, з практичним баченням наслідків).

Любовні взаємини можуть тривати довго, якщо погляди обох партнерів на любов схожі. Є думка, що чоловіки більше схильні до любовної гри, натомість жінки — до прагматичного або ж до саможертовного розуміння любові.

Що ж до манії, то вона може часом виникати, зокрема у юнацькому віці, при першому коханні. Вона продукує такі суттєві хімічні зміни в організмі, що підліток не може ні на чому іншому концентруватись і думати про щось інше. Це, однак, здебільшого з віком проходить.

Романтичне кохання далеко не завжди передбачає продовження зв’язку, бо часом закоханий витворює в своїй уяві такий образ своєї обраниці, що не має нічого спільного з її реальною особистістю. За якихось інших умов ці люди навіть не змогли б приятелювати.

Ідеал романтичного кохання загалом є винаходом сучасного світу. Молоді люди, як правило, не дослухаються порад батьків і одружуються з кохання, аби робити власні помилки. З практичного боку, тепер хіба що шлюбні агенції можуть дещо допомогти в будуванні стійких шлюбів.

У Біблії визначено три види любові — Ерос, Агапе і Філія.

Ерос — творча сила, Філія — дружба, Агапе — любов, спрямована на творення добра для інших.

Христос любить усіх любов’ю Агапе (безумовною любов’ю, яка не чекає віддачі).

Врешті, Любов або існує в людині, або ж відсутня в ній, хоча, виявляється, все-таки краще, якщо людина когось або щось любить, бо тоді її життя сповнюється сенсом.

Але ж Любов і Кохання пересічний бездумний індивід (будь-якої статі) на загал доволі часто ототожнює винятково із сексуальним потягом.

«Займатися коханням» для багатьох сьогодні банальний евфемізм статевого акту.

Насправді ж Любов — це щось зовсім інше.

Це стається з людиною одного разу, і світ набуває для неї барв і звуків, яких раніше не мав.

Чому вона? Чому він? І взагалі що це?

Чи це справді лише інстинкт продовження роду, і старий Фройд мав рацію, коли оголосив, що всі ми — заручники наших статевих функцій?

Чи все ж таки у заманливій темряві сексуального світу є тунель, в кінці якого видно світло, і почуття спираються не лише на «я хочу» і «ти повинна любити мене, бо я тебе люблю», а й на високий злет, коли мpiєш якнайбільше зробити для людини, яку любиш. Віддавати, нічого не вимагаючи взамін, радіти з можливості самопосвяти, підноситися духом від власної некорисливості.

Якщо вас люблять, то люблять.

А якщо ні, то ні.

Якщо треба пояснювати, то пояснювати не треба.

Нічого ніколи не поясниш, якщо інша сторона не захоче почути, не захоче зрозуміти…