Однак ми, навіть після усього висловленого, скажемо так:

не хохли ми,

а:

кохли!

WНАТ МАКЕS YOU SMILE WНЕN YOU АRЕ ТІRЕD[12]

На літаку, на пароплаві, на пляжі, в холі готелю — скрізь, де відбуваються мимобіжні необов’язкові знайомства, завжди знайдеться людина, яка, почувши, що ви письменник (райтер, шріфтштеллерін, екрівен…), зразу-таки наступною реплікою діловито поцікавиться:

— І про що ж ви пишете?..

(Означте, себто, характер товару, яким торгуєте…)

— Про любов і смерть, — віджартовуюсь я в таких випадках: про що ж, мовляв, іще варто писати?

— А-а, — падає зазвичай позбавлена ентузіазму відповідь (товар не цікавить!). Найкмітливіші ж посміхаються, горді зі своєї здогадливості:

— А, фікшин!..

Фікшин, фікшин, авжеж… Де ж іще залишилася в нашому світі ніша на те, про що єдино тільки й варто писати — і без чого жити не те що не варто, а неможливо, нестерпно — як одбувати каторжний термін без рішенця?.. Втім, декому вдається жити й так. Точніше — багатьом. Ще точніше — дедалі більшому й більшому числу людей.

Саме це й називається цивілізаційною кризою. Дві тисячі років тому це звалося трохи інакше — ознаками кінця світу, тільки що для нашого інформаційно замотеличеного вуха ті застережні слова вже перебувають у геть невчутному регістрі, наче інфразвук:

«І через розріст беззаконства любов багатьох охолоне».

Автор, який це написав, мав на ймення Матвій. А твір, що вийшов із-під його пера — мікст мемуару й біографії, — отримав назву «Євангеліє». Розділ 24, стих 12.

Фікшин?..

Насправді я досить пізно збагнула, що все життя пишу про світ, у якому «холоне любов». Про її глобальне убування (паралель «глобальному потеплінню»: чим студеніше робиться всередині нас, тим вищає температура довкілля!) — убування, «як витікання із рани /життєдайної вільгості — в холод і пустку, в нікуди» («Пробудження»). Розділ любовної лірики в навзагал іще цілком ювенільному «Диригенті останньої свічки» мав назву — «Світ без любові». Пам’ятаю, як мудра (по-жіночому на той час далеко мудріша за мене!) редакторка цієї книжки сказала, що це дуже страшний заголовок, і порадила його змінити, але я чомусь уперлася, затялася — несвідомо, чистим інстинктом, суто фонетичним відчуттям безпомильно точного звуку… Так воно зазвичай і відбувається: спершу пишеш — і щойно перегодом, з роками, розумієш, ЩО написала. Всяка рефлексія — то всього лише post scriptum: мої вірші й проза завжди «знають» більше, ніж знаю я.

Десь наприкінці 1990-х Соломія Павличко, яка тоді впорядковувала для канадського видавця антологію українського оповідання, розповідала (все не можучи заспокоїтися!), як попросила одного нашого прозаїка написати для цієї антології «оповідання про любов» (любові там бракувало!), — і як прозаїк, із тим поважним виразом, з яким завжди мовляться найбільші дурниці, повчально їй відповів:

— Але ж, щоб написати про любов, треба її пережити…

— Я подумала: Боже! — з непідробним жахом розказувала Соломія. — Який нещасний чоловік!.. Мати тридцять сім років і досі не пережити любові — то як же ж ти жив?!.

Для мене то також був шок, відкриття, наївне в своїй запізнілості: отже, й так люди живуть?.. Як поворот ключа в замку, після якого іншими очима починаєш дивитись і на «дисфункційних» матерів («Ти што, с ума сошол!» — несподівано люто шарпає відзігорно вистроєна баришня свого дрібочучого поруч малюка, що на бігу спробував був — видно, виголодавшись за повноцінним спілкуванням, — нав’язати контакт із горобцем, і хвиля її ненависті накриває перехожих, і мене в їх числі, як вихлоп диму з вантажівки), — матерів, котрі, виявляється, зовсім не «знервовані», чи «затуркані», чи ще якоюсь там павутиною виправдальних обставин оповиті, а просто — не люблять своїх дітей, от і ввесь «біном Ньютона»! — і на численні подружні пари, чиє співжиття теж скріплене аж ніяк не любов’ю (ах, як її знати на лицях, коли вона є, — не сховаєш, не втаїш!), а виключно інерцією, цементуючим натиском соціуму («так треба»!) й страхом перемін, — не співжиття, а співіснування в просторі доброхіть спорудженої на двох тюремної камери, «вічне поруч-спання з тими самими сірими снами» («У вагоні метро»), — ах ти Боже мій, так і про це ж, виходить, я вже писала… То це, значить, ніяка не метафора, не якийсь там художній прийом, — значить, усі ці люди, над чиєю поведінкою я, бувало, роками ламала голову, як об мур б’ючись, негодна збагнути ні вчинків, ні мотивів, справді так і живуть, у найсуворішому нон-фікшин режимі — нікого й нічого не люблячи?..

І як же їх багато, коли роззирнутися довкруги ось такими «протертими» очима, — мамцю ріднесенька… Погаслих, як викручені лампочки: позбавлених «в собі» того джерела постійного струму, котре зовсім не «переживають», у режимі «під’єднавсь-від’єднавсь» (якщо «пережив» і «минулася», то не любов була!), — ні, з ним живуть, повсякчас, «у сні й наяву», як правильно написав поет — а його підняли на глузи (ось такі «погашені» й підняли!). А коли не живуть — тоді кепсько: тоді доводиться постійно «роздряпувати» світ довкола себе, щоб отримати від нього хоч якусь реакцію на доказ свого існування — «тільки б вкутати плечі, сказавши собі, що — жила» («З лікарняного щоденника»), здобути коротку ілюзію й своєї до життя причетності… А що надовго такої ілюзії не стати, то «погашений» мусить по-якімсь часі знову заходжуватися длубати дійсність — як зек мерзлу землю тупим кайлом.

Це має бути збіса втомно. І від того старіють. Від того зношуються — після сорока суто біологічної енергії на таке хронічне безлюбовне борюкання зі світом дедалі відчутніше бракне, а брати тої енергії «погашеним» нема звідки. І тоді вони тужать за втраченою молодістю, колються ботоксом, щоб натягти її гладеньку маску назад на обличчя, сахаються навсібіч, як схарапуджені коні, в пошуках «акумулятора» для своїх осілих батарейок, потріскують дедалі тьмянішими й чаднішими розрядами бенгальських вогників і провадять багатослівні дискусії про «кризу середнього віку». Тоді як насправді все куди простіше — і, мала-таки рацію редакторка «Диригента», страшніше: ці люди від роду, сказати б, «онтологічно» позбавлені дару любити — як можна бути позбавленим таланту, розуму чи морального чуття.

Дивно, що ця проста істина відкрилась мені аж тоді, коли «вже був написаний „Вертер“», тобто «Польові дослідження з українського сексу» — книжка, за визначенням Малгожати Шумовської, режисера однойменної вистави у Варшавському театрі Полонія, власне, про те, як «nie umiemy kochac» (Не вміємо любити (польськ.), а за чеським критиком Іво Поспішілом — про «новий жах Грегора Замзи, який прокидається на рубежі тисячоліть і бачить себе скалічілим монстром», — книжка про світ, із якого щезає любов. «А без любові — і діти, і вірші, й картини — все робиться вагітне смертю», — констатує героїня роману, на чому її «дослідження» завершуються. Мої ж, натомість, тільки-тільки розпочинаються…

Єдине виправдання такому своєму пізньому відкриттю «онтології любові» вбачаю в тому, що від народження до перших зморшок, тобто ціле своє дитинство, юність і молодість я сприймала (і приймала!) любов, яка щільно оточувала мене звідусюди й несла на собі, наче вода плавця, за природний і єдино можливий стан речей під сонцем (до такої міри, що десь у глибині душі я й досі не до кінця вірю в «кохання без взаємності», щось у мені щоразу дивується: як таке може бути, щоб я когось любила, а він, мене — ні? По-моєму, це все одно, як коли би квітка не розкрилась від сонячного променя; якщо ж вона не розкривається, значить, знов-таки, то не сонячний промінь був, а штучний прожектор: не любов, а — хіть, амбіція, честолюбство, та мало ще яких причин може, як бруду під нігтями, назбирати собі в душі людина, щоб захотіти мати іншу людину тільки для себе, як Дарка з «Дівчаток» у своєму першому, півдитячому ще почутті, — тільки Дарка все ж таки не з «погашених», і саме той здобутий в отроцтві досвід і не дає їй зрештою відштовхнути закоханого в неї мужчину у «світ без любові», бо вона вже знає: «ніхто не заслуговує на такий жереб»).