Нам не дано передбачити, де, в кому і як одізветься наше слово, сказав Поет, але саме співчуття нам дається, як благодать Божа.

Чого найбільше ми прагнемо — щоби нас вибирали з-поміж інших, щоби ми були найкращі саме для тих, кого любимо, щоби ми подобались, щоби ми…

Колись я був юний батяр, і в мене була коханка, значно старша за мене, яка навчила мене всіх премудростей сексу. Вона була супер, вона могла все і робила це зі смаком і гідністю.

Але з часом ми розійшлися. У неї було своє життя, а в мене молоде своє. Та одного разу для мене прийшла біда. З часом розумієш, що то була звичайна любовна драма. Але тоді мені здавалося, що я помру від образи і безсилля подолати провалля, що утворилося в душі після зради.

І от коли мені було найгірше, я зателефонував до тієї давньої своєї подруги, і вона приїхала до мене, і лишилась зі мною. Вона відігріла мене. Я підкорявся її рукам, майже нічого не відчуваючи, а вона продовжувала ніжно масувати й обціловувати моє тіло, ніби витягаючи з мене усі нервові згустки, і врешті усе це змусило мене заснути.

Коли я прокинувся наступного ранку, відчувши в собі нарешті снагу до життя, її не було поруч. Лише записка: тримайся, у тебе буде все гаразд.

Я ожив тоді в її руках, і я завжди буду їй вдячний, хоч ми з нею знову розійшлися і вже дуже давно не бачились. Та я тепер знаю, що таке Любов-Агапе, і ця жінка — мій друг назавжди, хоч ми й живемо зараз у різних світах.

Знаходимо, помиляємось, розходимось і знову шукаємо. Довго, і не раз, і намарне.

Не силою краси чи міццю м’язів найбільше зваблює жінку чоловік, хоч це також спочатку захоплює й вабить, так само як чоловіка — жіноча врода, чудова фігура, гарне волосся…

Але ж потім, зовсім скоро, якщо ви справді прагнете глибини, то неодмінно запитаєте себе: чи відкриті ми добру насправді, чи спроможні на Любов із вектором «на», а не «дай»?

І кожен має спитати себе сам: якщо я хочу, щоби мене любили, чи спроможний я сам на справжні почуття? Чи не «розлюблю» я через деякий час? Чи зможу віддати все і не вимагати негайно віддачі — дай за дай?

А насправді, коли ми спимо поруч із кимось, запитаймо себе — чи ми тягнемо кожен ковдру на себе, чи накриваємо того, хто спить поруч, і чи він накриває нас — підсвідомо, у напівсні, але насамперед кохану людину, а потім себе!

Ніби так просто, але це і є спрощена формула любові — ковдра насамперед для коханої людини, а вже потім собі!

І далі питання: ви дістаєте задоволення, коли відчуваєте, що когось любите? Чи коли вас люблять? Чи тільки тоді, коли займаєтесь сексом, і це і є для вас Любов?

Спитайте себе і побачите — чи ви шукаєте собі егоїстичного задоволення, чи ваша душа наповнена світлом і ви щасливі насамперед від цього.

Пізнати іншу людину — це насамперед навчитися бачити її без маски.

Задоволення від сексуального акту може нічого спільного з Любов’ю (а надто з Коханням) не мати.

Американський антрополог Десмонд Морріс визначив у своїй книжці «Людський зоопарк» кілька різних типів людських сексуальних взаємин, відмінних від тваринного світу, де все відбувається за природним потягом.

1. Секс для заспокоєння.

Уявімо собі — важкий, нервовий день на роботі; статевий акт дає релаксацію, приносить забуття і, врешті, полегшення: голова — порожня, нерви — вгамовані.

2. Секс для самоствердження.

Не тільки підлітки, але й дорослі, що, втім, так і залишилися підлітками, добиваються від когось згоди на секс й відчувають неймовірне задоволення не так від нього самого, як від факту перемоги й власної крутизни. Стать тут значення не має, жінки також кайфують від таких завоювань.

3. Секс з обов’язку.

Це така рутинна робота, яку подружжя обов’язково повинне виконувати.

4. Прокреаційний секс.

Мета єдина — дитина. Головне, аби дама завагітніла. Решта не має значення.

5. Секс, що зміцнює соціальний статус.

Шеф трахає секретарку, бо він шеф — і це його вивищує. Може і ще когось з підлеглих трахнути або принаймні взути. Він шеф, і йому важко відмовити. А чутки тільки утверджують його як крутого шефа.

6. Дослідницький секс.

Цікаво, як вона (він) це робить, можна освоїти нові пози чи способи…

7. Секс знічев’я.

Треба чимось зайнятися в неділю. Може, знайти когось і потрахатись?

Напевно, існують й інші варіанти. Але шокує, що люди часом, зближуючись фізично, запломбовують свої душі.

Адже які взаємини між партнерами, такий, зрештою, й характер інтимного зв’язку між ними.

Коли це Ромео і Джульєтта, то вони як підлітки, що вперше пізнають пристрасть, віддаються їй несамовито. І увесь світ для них ніщо у порівнянні з єднанням з коханою істотою.

А коли дорослі усвідомлюють, що в коханні головне «на», а не «дай», і сповнені цього лягають разом, то вже самий дотик до коханого тіла породжує бурю щасливих емоцій в людині, і далі інтимний акт стає просто вінцем справді високого і зрілого почуття.

Кохання вимагає праці, дбання і обережного, чутливого ставлення до себе, і тоді воно здатне породити в серці благо.

Певною мірою сама енергія любові витворює дива. Звісно, вона здатна водночас породжувати війни й руйнувати держави. Якщо покопатися в біографіях великих людей, можна дізнатися, що світові катаклізми часто спричинялися любовними драмами того чи іншого монарха чи політика.

Стан закоханості в його метафізичному сенсі виступає сильнішим за всі цінності — соціальні, матеріальні, звичаєві і побутові. Навіть вищим за саме буття.

Енергія любові витворила мистецтво у всіх його видах, вона є рушійною силою людини і світу. Намагання проникнути в іншу людину, пізнати її духовний світ, відчути, що вона думає, злитися з нею в одне ціле — все це нагадує міф про двостатевих андрогенів, які колись мали по дві голови і чотири руки і ноги, а потім Бог розділив їх, і тепер усе життя кожен шукає свою справжню половину. А ще кажуть, що ім’я коханої людини написане на спині, і сам його побачити ніхто не може. Написане воно таємними знаками, і коли ти знайдеш свою людину, то воно проявиться.

І наостанок — як все-таки витримати це почуття безмежної закоханості, коли людина мучиться від кохання, не спить, хвилюється через те, як вона виглядає в очах свого обранця, сумнівається в собі, лякається обманутися, зазнати розчарування.

І треба вже стати дорослим і мудрим, щоби, кохаючи, все ж спиратися на приказку — «полюбіть нас чорненькими, а біленькими нас будь-хто полюбить».

Але який насправді стає бляклий, сірий та нецікавий світ, коли цього почуття зовсім немає.

І стан закоханості не обов’язково має закінчитися щасливим єднанням закоханих. І просто любити — це теж щастя. Це стається одного разу, коли, насправді, ти цього зовсім не чекаєш, або давно, не чекаєш, або навіть уже боїшся якогось нового початку, бо минуле давно болить тобі шрамами й опіками, та ще осколками і наконечниками стріл, яких так і не вдалося позбутися, витягнути з душі. Та от зовсім несподівано ти раптом помічаєш когось, і так собі, між іншим, починаєш дивитися на це обличчя, і обманюєш себе, що твоя цікавість — випадкова, але раз по раз, гейби несамохіть, знову позираєш туди і десь підсвідомо розумієш, що це лиш мить, бо так не буває, не може бути, не треба, я й сам нічого не хочу, то таке собі…

Іскри таких думок стрімко пролітають, і ти вже збираєшся йти, ти вже пішов, тебе нема тут, і раптом твої очі зустрічаються з її очима, і ось вона тут, ось вона поряд. Незграбний несвідомий рух — щось віддати від себе, якось зв’язати, нехай на мить, але лишити спогад — і в собі, і в ній.

До побачення.

Це звучить майже правдиво, хоч раптом ти усвідомлюєш, що хочеш знову її побачити. Просто побачити, просто якось побалакати про щось, і знаходиш тисячу варіантів, і один якийсь спрацьовує, і все добре, і посиділи-побалакали, і просто зашибісь усе, аж тут летить стріла — і вражає тебе просто в душу, і ти здригаєшся, стає страшно і радісно, бо ти відчуваєш, що стріла отого малого засранця Амура чи Купідона зачепила й її теж, невідомо наскільки, невідомо, як і що вона почуває насправді, але зачепила, і коротка мить незграбних дотиків, і питання — чи я тобі справді потрібен? І чому я, і чому, і чому, і чому… І що робити далі?