Саме тут і спалахнула несподівана сварка, що привернула загальну увагу.

– Нечестивцю, як ти наважився штовхнути мене, норманського дворянина?! – раптом закричав один із глядачів, звертаючись до старого чоловіка, який пробирався крізь юрбу, міцно тримаючи за руку налякану молоду чорнокосу дівчину.

Старий промовчав, шукаючи очима вільне місце ближче до огорожі. Це був Ісаак, одначе ніхто б не впізнав у розкішно одягненому єврейському купці нещодавнього вбогого нічного мандрівника. Він прийшов, трохи запізнившись, разом із красунею дочкою Ревеккою і тепер уперто шукав, куди б посадовити свою улюбленицю. На підтримку нормана залунали обурені крики. Невідомо, як би розгорталися події, якби цієї хвилини на арені не з’явився принц Джон, оточений натовпом вершників. Серед численного та чепуристого почту брата короля були придворні, воїни-найманці, лицарі, пажі й навіть абат Еймер.

У королівському вбранні пурпурового кольору, гаптованому золотом, із соколом на руці, обтягненій рукавичкою, в оздобленій самоцвітами хутряній шапочці, принц гарцював на сірому коні, весело й безсоромно оглядаючи публіку. Хвилясте довге волосся Джона розвивалося під леготом, а зіщулені очі знавецьки обмацували фігури жінок. Глядачі, що були, знудилися в очікуванні турніру, захоплено вітали особу королівської крові.

Несподівано принц смикнув повіддя і зупинив коня просто перед старим Ісааком. Він упізнав знайомого купця, з чийого щедрого гаманця так часто зискував, однак зараз його зверхній погляд жадібно обмацував смугляве та ніжне обличчя Ревекки.

– Яка чарівна… – прошепотів принц абатові. – Погляньте лишень, отче, що за шовкова шкіра, лебедина шия, а ці крихітні ручки та гнучкий стан! І яке вишукане вбрання: ці перли, цей жовтий тюрбан зі страусовим пером…

– Безперечно вродлива, – зітхнув Еймер, – однак не забувайте, ваша світлосте, що ця дама – тільки безіменна єврейка, і християнинові не личить…

– Облиште ці забобони, абате. – Принц уже наближався до старого, і почет пішов за ним. – А ось і мій грошовий мішок! – вигукнув брат короля, звертаючись до Ісаака. – Тобі не вистачило місця на галереї, старий? Так тобі й треба. Що за скарб ти ховаєш від нас у себе за спиною?

– Це моя дочка Ревекка, ваша світлосте, – відповів, уклоняючись, Ісаак, зовсім не знітившись. – Дівчинці дуже кортіло поглянути на турнір безстрашних лицарів…

– Вона, на відміну від тебе, заслуговує на це, шахраю. – Принц Джон зареготав, закидаючи голову. – Дочка вона тобі чи ні, але місце вам буде. Гей! Хто там видерся аж на самісінькій верх? Саксонська мужва? А чи не забагато честі? Потісніться і дайте сісти моєму лихвареві та його дочці!

Глядачі, до яких так зневажливо звернувся принц, були родиною Седрика Сакса, якого супроводжував Ательстан Конінгсбурзький, знатний сакс із давнього королівського роду, далекий родич леді Ровени, призначений Седриком їй у чоловіки. Приголомшений образливою вимогою принца, Ательстан на мить розгубився.

– Саксонська свиня або спить, або оглухла, – бридливо промовив Джон, обертаючись до одного з лицарів свого почту. – Де Брасі, розбуди-но її своїм списом!

Не звернувши уваги на ремство на галереї, лицар безцеремонно простяг через ряди свій довгий спис і виконав би наказ, але Седрик миттєвим рухом вихопив свій короткий меч та одним лютим ударом відтяв сталевий наконечник.

Принц спаленів від гніву, злобливо вилаявся й повернув коня під галас натовпу, що схвалив учинок сакса. На очі йому знову потрапив Ісаак.

– Йди та сядь поміж ними! – злісно прошипів Джон.

– Нізащо, ваша високосте! Нам, євреям, непристойно та небезпечно бути поруч із сильними цього світу, – мовив старий, задкуючи і вклоняючись, – та й місце для моєї дочки вже знайшлося…

Брат короля Ричарда трохи охолонув, і його настрій поліпшився – він любив турніри і псувати собі задоволення через якихось там саксів не збирався. Принц востаннє об’їхав арену по колу і вже перед призначеним для нього помостом нахилився до Еймера.

– А ми ж забули найголовніше, абате! – вигукнув він. – Не назвали ім’я королеви кохання та краси! Я б віддав свій голос за чорнооку Ревекку.

– Пресвята Діво, – вжахнувся настоятель. – Ви жартуєте, ваша світлосте? Я ще не готовий прийняти мученицький вінець. Чим вам не до душі саксонка леді Ровена?

– Чи не однаково? – гмикнув принц. – Обирайте кого хочете!

– Нехай трон королеви залишиться вільним, – запропонував де Брасі, – поки сьогоднішній переможець не назве її ім’я.

– І, здається, я його знаю, якщо переможе хрестоносець, – мовив абат.

– Буагільбер – гідний лицар, – зауважив де Брасі, – але тут чимало й інших гідних…

Зайнявши свій трон і дочекавшись, поки почет оточить його, принц Джон нарешті оголосив початок турніру й дав знак герольдам.

Правила турніру, які для вселюдного слухання виголосили герольди, були прості.

П’ять лицарів, обраних за жеребкуванням, викликають на герць тих, хто хоче битися з ними. Кожен має право, торкнувшися щита, вибрати собі супротивника з-поміж цих п’яти. Якщо ж охочий торкнеться щита вістрям списа, це означатиме, що він готовий битися на смерть. У перший день ім’я переможця оголосить принц Джон. Лицар, який переможе, отримає як нагороду найкращого коня та обере даму – королеву турніру, яка й назве головного переможця на другий день, коли у змаганнях зможуть узяти участь усі, хто бажатиме.

На той час, коли герольди закінчили читання, огороджений простір біля північної брами, що вела на арену, почали заповнювати вершники. Нарешті брама розчахнулася, п’ятеро лицарів повільно виїхали на бойовище під грім литавр і підбадьорливі крики глядачів. Лицарі перетнули арену й зупинили коней біля наметів улаштовувачів турніру; тепер кожен мав вибрати собі гідного супротивника. Зробивши вибір, лицарі від’їхали на інший край арени та вишикувалися в ряд. Їхні обладунки і зброя блищали на сонці, а строкаті прапорці на вістрях списів і плюмажі з пір’я на шоломах тріпотіли під вітром.

Усе було готове до прекрасних змагань.

У тиші, що запала, пролунали голоси срібних сурм, і лицарі, набираючи швидкість, помчали назустріч один одному. Проте, на розчарування публіки, ця сутичка тривала зовсім недовго – четверо супротивників храмовника й норманських баронів одразу ж були звалені на землю. Лишень одного з лицарів, п’ятого й останнього, що став до бою з Ральфом де Віпонтом, глядачі проводжали оплесками. Услід за першим гуртом на арені з’являлися і другий, і третій, але перевага та успіх, як і раніше, були на боці тих, хто влаштував турнір.

Нікого результат перших двобоїв не засмутив так, як Седрика Сакса, котрий кожен успіх норманських лицарів сприймав як особисту кривду. Він постійно запитально позирав на Ательстана, навченого лицарських премудростей, поки навпрост не запитав сусіда, чи не хоче той спробувати.

– Я битимуся другого дня, – неохоче відповів Ательстан. – Не варто вже сьогодні надягати обладунки.

Тут і Вамба докинув своє слівце:

– Наскільки почесніше бути першим зі ста, ніж першим із двох…

Його жарт заглушили гуркіт литавр і ревіння сурм, що сповіщали про перемогу Бріана де Буагільбера, який на скаку орудуючи лише важким списом, спішив двох супротивників, один з яких одразу ж беззастережно визнав свою поразку. Щойно сурми й литаври змовкли, пролунав звук самотньої сурми, що означав виклик, кинутий лицареві-хрестоносцю. Усі погляди звернулися до північного краю арени.

Браму поквапилися відчинити, і на полі на вороному скакуні з’явився новий воїн у блискучих сталевих латах із багатою золотою насічкою. У гербі на його щиті було зображено молодий дуб, вирваний з корінням, під яким красувався девіз лицаря: «Той, що втратив спадщину». Зробивши коло, вершник із гідністю привітав принца і глядачів. Лицар зграбно тримався в сідлі, а його статура здавалася радше тендітною, ніж такою, що властива досвідченому воїнові. На превеликий подив глядачів, він рушив до шатра храмовника й сильно вдарив вістрям списа в щит Буагільбера, викликаючи його на смертельний двобій.