Коли хмара куряви, що її здійняли копита розпашілих коней, осіла, стало видно, що добрячу половину лицарів вибито з сідел. Вершники, які залишилися в лавах, знову зімкнулися, вихопивши мечі. Брязкіт зброї, крики й звуки сурм заглушали стогони поранених, блискучі обладунки лицарів укрилися пилом і кров’ю, а пишне пір’я плюмажів, зрублених із шоломів гострими лезами, літало в повітрі.
Потроху лави бійців порідшали, і нарешті Бріан де Буагільбер і Лицар, Що Втратив Спадщину, почали двобій. На цей час партія вчорашнього переможця перебувала в найтяжчому стані – могутня рука Фрон де Бефа й бичача сила важкотілого Ательстана косили бійців одного по одному. Проте обидва ці лицарі водночас зрозуміли, що здобудуть велику перевагу в бою, якщо допоможуть храмовникові, який почав битися зі своїм головним суперником. Тепер проти одного виявилося троє досвідчених вояків. Здавалося, ніщо вже не зможе врятувати Лицаря, Що Втратив Спадщину, якби не разюча спритність його коня. Він стрімко ухилявся від лицарів, які нападали на нього зусібіч, на скаку завдаючи влучних ударів мечем праворуч і ліворуч.
Глядачі бачили, що сили воїна-одинака вичерпуються, і навіть абат Еймер натякнув принцеві Джону, що час би зупинити турнір, однак той заперечив, мовляв невідомий лицар уже одержав свою винагороду – а тепер для нього настав час розділити свій тріумф з іншими.
Утім, допомога надійшла з несподіваного боку.
Один із прибічників Лицаря, Що Втратив Спадщину, котрий не мав девізу на щиті й досі майже не брав участі в змаганні – його прозвали Чорним Лицарем через колір його сарацинських обладунків, раптом стрімко кинувся в бій та спрямував свого меча на шолом Фрон де Бефа. Барон упав додолу разом із конем, а нападник круто обернувся до Ательстана. Відкинувши зламаний меч, він вирвав із рук сакса сокиру й завдав йому удар такої сили, що той, знепритомнівши, розтягнувся в пилюці.
Надавши своєму ватажкові змогу самому завершити двобій із хрестоносцем, Чорний Лицар неквапом попрямував до брами на північному кінці бойовища.
Цієї миті поранений у бою кінь Буагільбера не витримав останнього зіткнення супротивників і впав. Лицар, Що Втратив Спадщину миттю зістрибнув із сідла, наблизився до храмовника й підняв меча над його головою.
Наступної секунди принц Джон, бажаючи позбавити Бріана де Буагільбера безчестя, кинув на арену свій жезл, поклавши край змаганню. Він пошукав очима Чорного Лицаря, одначе того ніде не було видно. Хтось із почту прошепотів принцеві, що лицар поскакав у бік лісу.
– Що ж, якщо цей сміливець відсутній, – не дуже охоче промовив Джон, – доведеться знову віддати першість лицареві без імені. Нехай королева турніру вручить йому приз.
Урочисто залунали літаври, і герольди склали шану хоробрим бійцям й уславили переможця. Потім лицаря підвели до трону, де сиділа леді Ровена. Дівчина велично спустилася з підвищення і вже хотіла надягти вінець на шолом лицаря, коли судді обурено вигукнули:
– Це неприпустимо! Переможець турніру мусить оголити голову перед королевою!
Обступивши лицаря, вони розстебнули ремені та зняли з нього шолом. Відкрилося облямоване світлим волоссям мужнє бліде обличчя гарного двадцятип’ятирічного юнака.
З грудей леді Ровени вирвався здавлений крик, одначе, з величезним зусиллям опанувавши себе, вона поклала вінець на голову переможця і твердо мовила:
– Ніколи ще лицарський вінець не прикрашав чоло більш гідного воїна…
Лицар схилив голову, поцілував руку прекрасної саксонки, потім раптом похитнувся й осів на землю біля її ніг.
Ця подія викликала загальне збентеження. Седрик, уражений появою Айвенго – ним же вигнаного з батьківського дому сина, – кинувся до нього, але його випередили. Судді, зрозумівши причину непритомності лицаря, поквапилися звільнити його від обладунків. На боці юнака зяяла кривава рана, завдана могутнім ударом списа.
Розділ 12
Щойно було вимовлене ім’я Айвенго, воно почало передаватися від одного глядача до іншого й дуже скоро досягло королівської ложі.
– Недарма ж я відразу відчув неприязнь до цього молодця, хоча й не підозрював, що під його обладунками ховається улюбленець мого брата, – мовив принц.
– Немає сумнівів, що рано чи пізно лицар вимагатиме назад замок і володіння, пожалувані йому Ричардом, – ті, що вашою високістю великодушно передані баронові Фрон де Бефу, – зауважив Вальдемар Фіц-Урс. – Одначе поки що великого клопоту від нього можна не очікувати – сер Айвенго небезпечно поранений.
– Сподіваюся, все буде добре, – посміхнувся принц. – Утім, цей хоробрий лицар – усе ж таки переможець турніру, відрядіть до нього нашого лікаря.
Фіц-Урс повідомив, що лицаря з арени вже кудись потяг його звіруватий зброєносець, і поквапився змінити тему:
– Сьогодні мені було так сумно дивитися на леді Ровену. Вона панувала лише день, який закінчився так прикро.
– А хто вона така? Я про цю леді тільки й чую, – відповів принц Джон.
– Багата спадкоємиця знатного саксонського роду, – пояснив абат Еймер. – Безцінна перлина…
– Вона сирота? Ось воно як… Але ж за давнім англійським законом ми маємо королівське право обрати їй чоловіка. А до того ще розрадимо красуню… Як тобі такий ласий шматочок, де Брасі?
– Якщо її землі будуть мені до душі, то й від такої нареченої я не відмовлюся, – відгукнувся де Брасі. – Ваша високість із надлишком справдить усі обіцянки, що дав своєму вірному васалові.
– Чудово! – вигукнув принц, підводячись. – Перекажіть дворецькому, хай він потурбується запросити леді Ровену та її погано вихованого опікуна. І жодних відмовок – їхня присутність на нашому вечірньому бенкеті є обов’язковою…
У цей момент з’явився слуга і, вклонившись, подав принцеві Джону невеликий конверт, запечатаний червоною сургучевою печаткою.
– Доставлено гінцем, судячи із зовнішності – французом, – відповів слуга на запитальний погляд принца. – Наказано передати особисто.
Пробігши очима короткого листа, принц зблід і, відвівши убік де Брасі й Фіц-Урса, переказав їм зміст послання. У ньому було лише кілька слів: «Будьте обережні й ще раз обережні – звір зірвався з ланцюга!»
– Це означає, – мовив принц, – що мій брат Ричард вирвався з полону на волю і зараз прямує до Англії.
– У такому разі, – насумрився Фіц-Урс, – нам і нашим прибічникам слід зібрати всі сили в одному місці – у Йорку. Інакше буде запізно.
– Дякую, Вальдемаре. – Принц Джон трохи повеселішав. – Одначе сьогоднішній вечірній бенкет усе-таки відбудеться. Й от що… – Він покликав слугу, який приніс листа, і тихо наказав: – Нехай нагодують гінця, а ти, не гаючи жодної хвилини, мчи в Ашбі. Перекажи євреєві Ісааку, щоб до заходу сонця надіслав мені дві тисячі крон. Ось тобі мій перстень на підтвердження, що ти від мене. Він знає – навіщо. Решта грошей має бути вручена мені в Йорку не пізніше ніж за десять днів. Інакше старому не жити. Йди…
Услід за від’їздом принца Джона почали розходитися й інші глядачі.
Вечірній бенкет був вище за будь-які похвали.
Замок і маєток Ашбі належали Роджерові де Квінсі, графу Вінчестеру, який вирушив разом із королем до Палестини. Принц, зовсім не відчуваючи докорів сумління, користувався його майном і скликав безліч гостей, був люб’язним та веселим, намагався вразити розкішшю страв і напоїв.
Седрика й Ательстана він зустрів надзвичайно ввічливо та висловив глибокий жаль стосовно того, що леді Ровена через хворобу не змогла прийняти його запрошення. Принц звелів провести гостей на призначені для них місця й, ледве стримуючи сміх, обмінявся з Фіц-Урсом поглядами – обидва сакси були вбрані у свій старовинний дорогий одяг, що передавався з покоління до покоління, і серед норманських чепурунів мали вигляд опудал.
