З-за столу встав найголовніший:
- А це що за бомж? - "пожартував" він щодо Андибера, і вся його компанія розсміялася. - Кати звідси, бо буде больно!
Андибер своєю шикарною посмішкою обеззброїв того. Подивившись на нього звисока, він спокійно, але переконливо сказав:
- Тихо будь! Андибер такого не любить! "Круті", немов загіпнотизовані пітоном кролики, зіщулилися і стали маленькими-премаленькими.
"Ей, не єсть же се, братці, козак, бідний летяга, а єсть се Хвесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький".
Ця сцена не лишила байдужим нікого. Жінки з ворожого столу кидали закохані погляди на загадкового незнайомця.
Шеф замовив пива і від задоволення не на жарт розвеселився:
- Андибере! З тобою можна йти в розвідку! Той тільки посміхався.
- Слухай, звідкіля ти такий узявся?
- Зі степу...
"Ой полем, полем килиїмським, битим шляхом ординським, гей гуляв, гуляв козак, бідний летяга, сім год і чотири да потеряв з-під себе три коні воронії..."
- У вас є українська музика, холера ясна? - заревів п'яний шеф. - Тут шанують державну мої чи ні?
Директор ресторану заметушився і через деякий час полилася класна пісня.
Віка пішла танцювати з Сергієм. Леська з шефом. Свєтку запросив "місцевий авторитет". Вася запросив офіціантку. А Марго з Андибером.
"А вона, а вона, - долинав мужній баритон, -сидітиме сумна..."
Андибер співав Марго на вухо:
"Моя дівчинко печальна, моя доле золота, продовжую кричати: ніч безмежна і пуста..."
їй було лоскотно і приємно. Водночас усередині пробудилися дикі фантазії.
Робота тривала.
Час від часу соціологи збиралися на робочі наради в гуцульських колибах або затишних приватних ресторанчиках, розсипаних по всій Західній Україні.
Матеріали опитувань свідчили, що Україна вступила у черговий період Руїни. Піднесенням, про яке так переконливо говорить влада, і не пахне. Народ, плюнувши на те, що діється нагорі, ліпить унизу своїми руками своє життя. Нікому не вірить. Не має авторитетів серед живих. Сміється з рейтингів, які подаються в газетах, з партій, з державних бутафорій, з пихи недолугих політиків. Народ ображений на владу, що вона неправильно витрачає кошти. Ненавидить владу і зневажає мас-медіа за те, що ті вважають людей дурнішими за себе. Насправді народ мудрий. Набагато мудріший від влади. Влада ж, заражена епідемією комплексу неповноцінності перед своїм народом, каже: "народ темний і не розуміє наших високих намірів; народ не завжди правий". Ні. Народ завжди правий. Народ не хоче жити за тими законами, які витворює еліта. Вона витворила своє - неписане законодавство, яке вставляє палки в колеса писаному законодавству, перетворюючи останнє на імпотента від народження. На супротив офіційному законодавству та інструкціям влади, народ живе за тими законами, які вважає правильними. У душі народ чекає приходу месії або харизматичного лідера. Владу - і абстрактну, і конкретну, в персоналіях, ненавидить, зневажає, уникає. Головна цінність —' він сам зі своїм мікросвітом. Головний ворог - влада, яка постійно руйнує цей мікросвіт. Висновок: влада в Україні є особливо аморальна і надто далека від народу.
- Ну що, мої дорогі колеги, будемо з цим робити? - питав шеф, вдихаючи чутливими ніздрями запах смаженого на вогні м'яса, що готувалося до їхньої вечері.
Питання було риторичне. Усі мовчки наминали гуцульський бануш.
- Ну скажіть хоч хтось хоч що-небудь! - спонукав до одкровення шеф.
- А в чім проблема? - поцікавилася Віка. -Хіба це неправда, блін?
- Дитино, все правда. Однак у цьому світі панує кривда.
"У цьому світі? - повторила Марго. - Гарна думка".
- Наша правда нікому не потрібна.
- Як не потрібна? - завелася юна поборниця за права людини. - Хай тим дебілам нагорі вона непотрібна, а нам? А народу?
- Люди й так її знають, без нас. Так хочеться "взути" владу цими матеріалами, а вийде, що влада "взує" нас!
- Нам капець, — спокійно сказала Леська. -Всі зібрали "на чорний день"?
- Знову ви каркаєте? - заверещала Свєтка. -Ви мене доконаєте!
- Ми тебе? - обурилася Леся. - Та це ти нас доконала своєю біганиною голяком навколо сіл уночі. У Любинцях досі думають, що ми влаштували там шабаш відьом! Уже три відправи зробили проти нечистої сили.
- Дайте мені влаштувати моє приватне життя!
- Світлячок, - лагідно сказав шеф. - Пан Роман нас усіх "наколов". Він старий приколіст.
Усі зацікавлено поглянули на нього.
- А ви що думаєте: все, що він говорив, -правда? - здивувався шеф.
Судячи з мовчанки, друзі були переконані в цьому.
- А я... - пробував заперечити Васьок.
- Я ж гроші загубив!
- Васьок, - розважливо сказав шеф. - Навчися розрізняти два слова - "загубив" і "пропив". Це різні речі.
- А шо таке? - вставила свої "п'ять копійок" Віка. Вона теж хотіла знати про всі секрети друзів
її мами.
Дорослі мовчали, як партизани. Ще не вистачало ганьбитися перед малолітніми!
- Ну блін, подумаєш! - не на жарт розсердилася та. - Як опитування молоді, то Вікторія - наша надія", а як секрети, то "Віко, марш у свій пісочник"!
Леська скривилася, і донька замовкла. Вони розуміли одна одну з півслова. Очевидно, шлись і Леська була "важким підлітком".
Марго встала з-за столу, щоб піти "до вітру". За нею підхопилася і Леська. Відійшли трохи далі від колиби і присіли за ялиночками.
- Щось ти, Лесько, часто пісяєш... - сказала Марго. - І на лиці змінилася... Ти стопроцентне вагітна. Це я тобі кажу.
Ти. Марго, як завжди, права. Залетіла я з тріском. Що мені робити?
- Як що? Народжуй!
- Ні, я робитиму аборт!
- Лесько, благаю, не роби цього. Не бери гріх на душу.
- Куди мені до моєї компанії ще й дитину?
- Шеф на тобі одружиться. Уявляєш його міну, коли він дізнається! І як це тобі вдалося, га?
Що вдалося?
- Завагітніти?
- Ой і не питай: "стидно признаться"...
- "Стидно" - кому? Мені?
- Здається, це сталося у Кобилохвостівці...
- А-а-а! Знамениті походи по хмиз? Та не. У хаті!
- Господи, ну ви й наглюки! Повна ж хата людей була!
- В тому-то й річ. Ви спали всі, як убиті. От нам і припекло. Туди-сюди, так-сяк... Знаєш, як ризик підстьобує?
- Підозрюю...
- Ну от. Ми захопилися... Аж глядь: світло! Піднімаємо голову: аж тут баба Оляна стоїть і свічку тримає... Уявляєш? Я мало не вмерла. А вона стоїть і сміється беззубим ротом! Ось тоді я й подумала: не до добра це!
- Як ти можеш таке казати? Народжуй!
- А Льоля?
- Що Льоля! Бездітні сім'ї - неповноцінні, їх навіть Бог не визнає.
- Ти так змінилася, Марго, з того часу, як з'явився цей Андибер. Ти з ним спиш?
- Нє-а. Вірніше, в цьому житті... Дівчата стали заправлятися.
- Слухай, а ти думаєш, що воно таки є?
- Що саме?
- Наше паралельне життя?
- Думаю, що є.
- Краще б я завагітніла в тому житті, як ти.
- Лесько, мені здається, що саме те життя справжнє, а це ні.
- Боже, я так скучила за місячними... - зітхнула Леська, і вони рушили до колиби.
На стіл подали шашлик. Було тепло, весело і затишно.
Несподівано в колибу ввійшла велика група людей. Спершу соціологи не звернули на них уваги. Однак потім помітили, що чоловіки ж знімали шапки і топчуться, поглядаючи в бік їхнього стола і не наважуючись перервати їхню вечерю.
Столичні пани перестали жувати.
- Вибачайте, що ми оце вас так зненацька... їжте, їжте, не зважайте на нас... - непевно говорили гуцули.
- Ви до нас? - спитав шеф. - Сідайте до столу! Вистачить на всіх! Вина нам!
Та ні, паночку, дякуємо! Ми тільки хотіли спитати...
- Просимо до столу! Сідайте і питайте!
- Дякуємо! Нам так краще! Скажіть, ви оце ближче до Києва, до влади...
