І знову почалася польова епопея. Експедиційна аскеза. Робота зрання і допізна. Опитування ідуть важче. Може, від того, що, окрім шефа, усі тут відразу бачать те, що вони "чужі". Бо розмовляють інакше. Мислять інакше. Поводять себе інакше. Два тижні лише пішло нате, щоб навчитися завойовувати довіру населення й засвоїти діалектні особливості. А регіон дуже специфічний. Підрегіони соціопсихологічних відмінностей значно вужчі, аніж на решті України.

Почали з околиці Львівщини. І вже тут наштовхнулися на разючі відмінності. Соціопсихологічна пара Броди-Стрий - це опозиція матерія-дух, точний розрахунок-гола ідея. До абсурдності меркантильна Бродівщина ніяк не могла зрозуміти ''А шо ви хочете?", '"А шо ми з цього будемо мати?", "А навіщо воно вам?", "А навіщо воно нам?". Тут успішність опитування залежала від того, чи знаходили ви аргументи на користь цих питань. На відміну від покрученої ландшафтно і психологічно Бродівщини, пряма і за географією і за характером Стрийщина вимагала від вас лише одного паролю: "Слава Україні!" Стрийщину більше нічого не цікавило. Почавши розмову з патріотичної теми, ви відразу ж ставали об'єктом цілком відвертої дискусії, як треба любити Україну, як зробити її щасливою, як треба навести в ній лад. І тут ніхто не боїться казати те, що думає, ніхто не боїться критикувати, оскільки свято вірить у те, що головне в житті — Україна, і що саме він знає, як повинно бути.

Покуття вразило всіх спокоєм і лагідністю. Працювати тут було дуже приємно. Мешканці не виявляли ні агресії, ні особливої злості до влади, за що ж вона їм платить чорною невдячністю? Дуже обережно соціологи підходили до бойків. Ті дивилися на них мовчки, намагаючись оминати поглядом ваші очі, і довго не допускали до своїх сердець. Підібрати ключі було важко. Працювали через священиків. Узагалі, не лише на Бойківщині, а в усьому досліджуваному регіоні найкращими соціопсихологами були саме вони. Дипломовані соціологи і психологи почувалися перед ними жовто-дзьобиками.

На Гуцульщині соціологи зі своїми опитуваннями почували себе "'слабими на голову". Навіть якось соромно і незручно було на лоні божественної природи, в різнобарв'ї побуту розпитувати в людей, які живуть справжнім життям і знають секрет вічності, про такі дурниці, як довіра до великого і малого начальства. Питальник видавався тут чистим маразмом. І вони ніяк не могли скоригувати його відповідно до місцевої своєрідності, їхні питання просто ігнорувалися. Адже люди живуть у світі, де головне Бог, людина і гори. До чого тут ідіотська боротьба між пихатими політиками за дутий рейтинг?

Соціопсихологічне опитування потроху рухалося вперед. Щоправда, з перемінним успіхом, але» картина вимальовувалася. Потомилися добряче. Наймужнішим кадром в експедиції виявився Андрійко. Він під час опитувань досліджував господарку, частувався свіжим молоком і скибкою хліба, вивчав урожайність кущів малини і смородини, спілкувався з місцевим населенням, з цікавістю споглядав місцеву флору і фауну. Взагалі, всі діти Марго виросли в експедиціях. Однак Андрійко відзначався природними даними польового дослідника. Крім того, місцеве населення діставало від нього просту і правдиву інформацію про Київ та його людей через приблизно такі розмови:

- Як ти називаєшся?

- Не скажу.

- А чого не скажеш?

- Мені вже наблидло всім казати, що я Андлій.

- А де ти живеш?

- У Києві.

- А в Києві добре чи погано?

- Інколи добле, а інколи погано.

- А коли погано?

- Коли дяді стукають у будинку і льоблять лемонт.

- А тато багато грошей заробляє?

- Мало. Мама каже: один лаз сходити на ба-зал.

- А в садочок ходиш?

- Ні.

- А чого?

- Там дітки сопливі і залазні.

І так далі. Після тої розмови люди робили висновки: "Йой! У тому Києві, бігме, так тяжко жити! Все купи: і буряк, і бульбу... Грошей стачить хіба на хліб. А як жити на дванадцятому поверсі? Нема сі де подіти. Діти такі слабі, аж світяться, холера ясна."

Андрійка взяв на себе Андибер, чим дуже полегшив життя Марго. Два чоловіки -- великий і малий - якось швидко порозумілися, в них навіть з'явилися свої чоловічі секрети. Андибер спілкувався з малим на рівних - без сюсюкання і роздратування, ніколи не відмахувався від нього, завжді радо йшов йому назустріч у його дитячих проблемах, чим дуже швидко завоював дитяче серце. Андрійко і в машині завжди сидів біля Андибера, і за обіднім столом. Андибер укладав щовечора малого спати, розповідаючи казочки. Малий намагався усьому наслідувати його. Марго дивувалася Андиберові: маленька, по суті, чужа йому істота стала для нього чимось важливим і незамінним. Як йому не жаль витрачати стільки часу і любові не на свою дитину? "Я б так не змогла!" Марго ніколи не питала Андибера про його сім'ю. Чесно кажучи, їй було це просто нецікаво, її цікавило лише те, що відбувалося між ними. Андибер теж ні разу не спитав про її сімейні справи. Лев і левиця.

Коли приєдналися до експедиції два старші сини Марго - Максим і Сергій, вони перший час були шоковані незвичними стосунками, що склалися між Андибером і малим Андрійком. Це викликало в них неабиякі ревнощі. Проте дуже скоро Андибер зумів здружитися і з ними на фунті справжніх чоловічих інтересів: рибалка, машина, футбол і навіть полювання. В душі вона була безмежно вдячна Андиберові за це. Щодо них самих, то вони з ним не мали часу на любовні ігри: робота поглинала повністю, їх цілком задовольняло партнерське взаєморозуміння.

Віка з важкого підлітка поступово перетворювалася на молодого дослідника. Разом із синами Марго Віка приносила шикарні матеріали із сільських дискотек.

У цьому регіоні впоратися за місяць, навіть за півтора було майже неможливо. Перейшли на автопілот. Щотижня передавали матеріали в Київ для комп'ютерної обробки. Паралельно вивчали інформацію з корпунктів інших регіонів. Ті американські гроші, які у Львові видавалися скарбом, зараз здавалися не вартими таких гігантських зусиль. Про розбіжність їхніх результатів з офіційними даними намагалися не говорити. Це вносило дестабілізуючий момент у робочий ритм.

їхня група через деякий час стала схожою на зграю здичавілих собак. Коли вони виходили в районному містечку зі свого мікроавтобуса - неголені, розпатлані, в порваних джинсах, в пом'ятих лляних платтях - і завалювали в ресторан, - провінційні офіціанти перебували деякий час у стані специфічного напруження аж до тієї хвилини, поки дивні люди не розраховувалися по чеку.

Якось - голодні і на смерть потомлені - вони завалили в курортному містечку до ресторанчика, де святкували іменини місцевого авторитета. Наминаючи всі пункти меню, соціологи спостерегли, що святкова компанія скоса поглядає на них. Однак їм не хотілося забивати голову цими дурницями. Марго кинула оком на себе і своїх супутників: щось середнє між вуйками, що спустилися з гір, столичними стилягами. Місцеві "круті" зі своїмі дівчатами були вбрані з найдорожчих ларків місцевого базару.

Несподівано з-за столу встала фарбована дівуля в коротенькій спідниці і рушила до їхнього столу. Стіл місцевих авторитетів занімів. Дівуля підійшла до Андибера і запросила його до танцю. Судячи з того, як у чоловічої половини столу місцевих "крутих" відвалилася щелепа, Марго зрозуміла, що дівуля належала найкрутішому. А вона виявилася з перцем і захотіла насолити "коханому" Тож запросила до танцю загадкового незнайомця хвостиком і золотою сережкою.

Подерті джинси, подерті кросівки і зіжмакаш теніска Андибера дещо дисгармоніювали із зовнішністю ляльки Барбі. Марго замилувалася ним. "На козаку, бідному летязі, три серомязі, опанча рогожовая, поясина хмельовая, сап'янці -- виді п'яти і пальці." "Ой Андибере-Андибере. На біа тобі заміжня жінка з трьома дітьми? Чи тобі дівчаї у світі бракує?" Андибер танцював під "Ты разбила моє сердце й осколки разбросала" і посміхався до Марго. Після танцю він галантно провів даму до її місця.