- Та де... Ми ж такі самі, як ви... - сказав шеф лозунг соціопсихолога.

- Ми оце зібралися громадою до вас, бо з на--ми ще ніхто так не говорив, як оце ви. Ви, хоч і пани, але мудрі. А простий хлоп шанує мудру людину... То скажіть нам, прошпана, доки над нами ще будуть знущатися?..

Це питання київські пани чули не вперше. І так і не навчилися ясно давати на нього відповідь. Вони знали, що в цій ситуації найкраще мовчати. Треба дати людям виговоритися. Перед ними стояли вуйки з натрудженими руками. Вони стоять колибі вже сто років. Двісті. Триста років топчуться на місті. І питають панів: доки над нами будуть знущатися?

- Нема в світі правди, - сказала Марго. - Ніколи не було. І ніколи не буде.

Вуйки остовпіли. Вони замислилися, а потім пожвавішали, їм наче полегшало. Навіщо страждати, коли просто в принципі в цьому світі не існує справедливості? І ніколи не існувало. І не існуватиме.

- Золоті слова, пані... Золоті слова... Треба просто жити... - додала вона.

- Правду кажете, пані, просто жити... Вуйки поклонилися і вийшли з колиби. Якось уже й не хотілося холодного м'яса. Взагалі нічого не хотілося.

- Ця візантійська релігійна ідеологія непротивлення злу нас до добра не доведе, - з докором на адресу Марго сказав шеф.

Ви пропонуєте щось інше? Революцію? Скинення самодержавства? Військовий переворот?

- Уже ж краще, аніж рабська покірність. Останні слова стали фатальними для їхньої фірми. Рівно через п'ять днів подзвонив давній шефів приятель на мобілку і попередив:

- Старий, що ти там накоїв? Давай ноги в руки, бо буде біда!

І біда не забарилася. Приїхало серед ночі чотири кремезні чоловіки у штатському і забрали шефа. Шеф зник.

- За що? - тільки й устиг він спитати.

- За измену родине! - відрубали суворі хлопці. Експедиція без шефа потихеньку зібралася і без ентузіазму рушила до Києва. Вирішили не поспішати. Хтозна, що їх чекає там?

Якось дивно і незвично було всім. Не було кому почати розмову. Взагалі, без шефа не було колективу.

Надворі зривалося то на дощ, то на бурю.

- Що сталося з дорогою? - сварився Вася. Вся якась допотопна, як до війни.

- Щось усе це мені не подобається... - сказала Леська.

- Невже в Києві знову путч? Що за свинство'. Це порушення прав людини! Без ордера на арешт Навіть у брежнєвські часи такого не було. Хіба ще при Сталіні, - говорила Марго.

- А ти, Марго! Теж мені - "спеціаліст". Ти ж захищала дисертацію з психології злочинця! Скільки в'язниць обійшла! Мала б знати! - злилася Леська.

- Я не встигла й отямитися, як його скрутили, - виправдовувалася та.

- - Щось усе це мені не подобається... - знову затягла Леська.

- Може, це рекет? - сказав Вася. - Його викрали! Скоро зажадають від нас викуп!

Усі замислилися.

- Щось мені це не подобається... - зітхнула Леська.

Та якісь вони - ті мужики - й на рекет не схожі... - вголос думала Марго. - Совкові костюми. Стрижка під "бокс"...

- Невже це через шефові слова про революцію, заколот, повалення самодержавства?..

- А хто його попереджав по мобілці? Здається, його однокурсник. Треба в Києві з'ясувати... Щось мені це не подобається...

Запала мовчанка. Дорога справді була жахлива. Дівчат стало закачувати. Леська кілька разів просила зупинити мікроавтобус. Вітер ніс пісок. Усе навкруги було сіре, наче затягнене пеленою.

- Ви помітили: назустріч жодної машини! сказав Вася.

Однак ніхто не звернув уваги на його слова. Марго раптом вся напружилася:

- Серед нас є-стукач! Вася, спиняй машину! Вася з'їхав на узбіччя.

Марго розвернулася боком, щоб бачити всіх одночасно, і сказала:

- Серед нас є стукач. "За измену родине" - це ж ясно, як божий день! Жодного гуцула не було в колибі, коли шеф сказав ті трикляті слова. Я точі пригадую. Хтось серед нас "настукав".

Точно! - заверещала Леська. - Уб'ю!

Тихо, мамо! - заспокоювала її Віка.

- Не можу тихо! Бо є серед нас підлотник. Він тихо їсть із нами з одного казана, поряд спить і водночас паскудить... Він серед нас!

Леська обвела прискіпливим поглядом колег. І зупинила його на Сидоренкові:

- Ти мені "давно вже не подобаєшся! Все мовчиш... Майже нічого не робиш! І ці твої смердючі журнальчики... Сексот! Збоченець!

Сидоренко перелякався.

- Чесне слово, це не я!

- А ти, - продовжила Леська, перевівши погляд на Свєтку. - 3 того часу, як забрали шефа, щось ти підозріло тиха!

- Я просто злякалася... - намагалася опиратися та.

- Так, злякалася, що ми тебе розкусили! Тобі все не подобалося в нашій експедиції. Все тобі не подобалося! Це ти, га? Признавайся!

- Не я, Лесько, не я... Я б не змогла!.. Я ж боягузка!...

- Ото ж бо й воно! Саме боягузи цим і займаються!

- - Мамо, не треба, прошу тебе, - обняла її Віка.

Проте та не могла спинитися.

- І ти, Васьок, такий солодкий, такий нещирий! Саме персональні водії завжди закладали своїх начальників!

Вася зблід і схопився за серце.

Так-так, саме персональні водії! Це підколодні змії. Всі вони перебувають на службі, всі вони мають офіцерське звання, доплату за вислугу... Всі вони!..

Вася тремтячими руками витягнув з кишені валідол і поклав під язик.

- А ти, мабуть, за сто грам продався. Так? Ану кажи!

Марго намагалася спинити Леську. А ти, Марго, просто провокатор! Це ти спровокувала його! Взагалі ти завжди своїми психологічними штучками провокуєш його на крамолу! Така чесна, така справедлива! "Ніяких ретушувань результатів! Чистота експерименту!" - це ж твої слова? А на фіга мені твоя правда? На фіга? Я жити хочу! Просто жити! Я не хочу ні з ким боротися, нікому нічого доводити... Я хочу спокійно прожити своє життя і спокійно вмерти!..

- Лесько, заспокойся! Ми ж пропрацювали разом десять років! І ніколи не сварилися!

Леська вся тремтіла.

- Що таке десять років? Ну що таке десять років?

Зненацька її осяйнуло:

Так, десять років. Усі десять років. Тільки Вася п'ять. І... тільки Андибер кілька місяців...

Усі, мов по команді, повернули голови до Андибера.

Той. підперши рукою підборіддя, дивився відкрито прямо у вічі і мовчав.

- Це ти? — спитали в нього хором.

- Я таким не займаюся... - сказав він так, що всі одразу йому повірили. - Давайте краще пообідаємо... - мирно запропонував він.

Відразу згадалося, що вони не снідали.

- А котра година? - схаменулися. Поглянули на свої годинники і з подивом помітили, що у всіх вони зіпсувалися.

- Дивіться, дивіться! - закричав весело Сидоренко. - У мене секундна стрілка пішла назад!

- Ми, мабуть, потрапили в якусь магнітну зону, - сказала Віка. І молодь стала активно обговорювати природні аномалії. Це якось відволікло дорослих від болючої теми.

- Існують такі дірки в просторі, крізь які можна потрапити в інший вимір, - розповідав головний експерт з віртуальної реальності і всякої всячини Сергій - середній син Марго.

- - Ану-ну! - заохочував його до розмови Андибер.

- Раніше вважалося, що ті дірки викликані об'єктивними чинниками: магнітні поля, несприятлива або просто специфічна екологічна ситуація. А зараз на заході науковці схиляються до суб'єктивних факторів.

- Ну ти просто професор! - жартувала Марго.- То що ж таке суб'єктивний чинник?

- Це коли виникнення тієї чи іншої дірки пов'язане з суб'єктом, тобто з людиною. Не всякою, а лише з тим, хто має особливо сильне енергетичне поле...

Публіка перестала жувати і стала посилено ворушити мізками. Всі згадали недавні пригоди, однак ніхто не насмілився завести розмову при дітях.

Сергій, сприйнявши це як особливу увагу, продовжив:

- Варто затесатися в компанію нормальних людей одному ненормальному, як решта можуть стати жертвами його подорожей у часі і просторі.

- А як розпізнати таку людину? - обережно поцікавилася Марго.

- Ну, не знаю:.. Кажуть, що така людина часто й сама не здогадується про свої здібності.