- Андибере! - зарепетував він. - Рятуй! Марго була приємно вражена. В залу ввійшов

Андибер у шароварах, по пояс голий. Він тримав на руках немовля.

"А ось і моя дитина!" - зраділа Марго.

Андибер вклонився Марго і попросив:

- Відпусти його, моя королево! Він мені життя врятував.

За сценарієм, очевидно, Марго мала бути невмолимою. Однак чомусь їй зовсім не хотілося позбуватися шефа і завдавати прикрості Андиберові. Вона думала. Жіночий колектив очікував смерті. А Марго в цей момент зовсім не хотілося крові. Що робити? Думай, Марго, думай! Ага! Ідея!

- Як порішить жіноцтво, так і буде, - з удаваною суворістю прорекла Марго. Вона була переконана, що Ахметові каюк. Так мало бути за сценарієм. Адже вона королева жіночого царства, де панує дискримінація чоловіків.

- Рішення жіноцтва розсердило королеву, правда, розвеселило справжню Марго.

- Помилуй його, королево! - схилили перед нею свої непокриті голови жінки.

Так-так....- наморщила лоба Марго. - Що діється на цьому світі! Ганьба! Ну що ж! Хай буде по-вашому! Дарую Ахметові життя!

- Слава королеві! - загаласувала зала. "'Мої стерви таки люблять цього Ахмета!"

сказала вона подумки і підняла руку. Зала стихла,

''Що їм сказати? — гарячкове думала Марго. -Те, що я не задоволена ними? Чи те, що я відрікаюся від престолу заради Андибера? Ні, тільки не це! Що ж тоді? Як же виправдати помилування Ахмета так, щоб це не зашкодило принципам і законам жіночого царства?"

- Ахмете, я дарую тобі житія лише за нові поповнення до наших гаремів. Причому термінових, якісних і безплатних. Твій чукча виявився зовсім недолугим. Мої дівчата лишилися дуже незадоволені. Правду я кажу?

"Дівчата" завищали,

- Забирай його назад! - скомандувала Марго. У залу ввели Васю. І тільки тепер стало зрозуміло, кого він нагадує.

- - Єс оф кос, моя королево, - сказав Ахмет слова, які примусили її здригнутися. Зате жіноцтво н залі заревло від задоволення.

- Але це не все. Розберися зі своїм гаремом. Чоловіки в моєму царстві мають лише одну дружину. Ясно?

Ахметів гарем затрясся в риданнях.

- Не плачте, ми вам знайдемо кожній по достойному чоловікові.

Однак ті захитали головами і кинулися обнімати і цілувати Ахмета.

- Фе, яка гидота, - скривилася Марго. - Ну що ж, Ахмете. Живи!

Той низько вклонився королеві і позадкував.

Жіноцтво в залі мовчало і чекало якоїсь команди. "Що ж я тепер повинна сказати?" її поїдали поглядами. Нетерпляче тупцювали на місці. Затаїли дихання.

- Оргія! - вирвалося з вуст Марго.

- Так, саме цих слів чекала публіка. Заграла музика. Жінки заплескали в долоні. Заходилися наливати собі вино. Чоловіки стали танцювати танець живота. Сп'янілі жінки вели бесіди на політичні теми. А тверезі чоловіки забавляли їх. Було дуже кумедне видовище. Марго просто отримувала кайф, сидячи на троні. Поряд сидів Андибер з їхнім дитям на руках. "Слава Богу, хоч він не вдає із себе гейшу! - подумала Марго. - Я б цього не пережила! Очевидно, він біля мене на правах улюбленого чоловіка. Ха-ха-ха!"

Зненацька в залу вбігла молода атлетка і завищала:

Турки в місті! Почалася паніка.

- Ховаймося у підземелля монастиря! - скомандувала матінка Ісидора.

Марго швидко, проте з почуттям власної гідності, рушила за нею. Довго йшли прохолодними темними лабіринтами. "Десь я вже це бачила", -зауважила Марго. Назустріч вискочила п'яна істота й упала на землю.

- Хто це? - спитала Марго.

Та це Стефко Нечемний! - сказала матінка Ісидора. переступаючи через нього. - Ну його до біса!

- Ух шайтан! - почулося іззаду. Марго обернулася:

- А ти що тут робиш, Ахмете? Чого ув'язався? Ану марш до своїх!

Але той навіть оком не змигнув, а сопів носом, доганяючи Андибера.

Нарешті вдалині зажевріло світло.

- Ми врятовані! - сказала матінка Ісидора. Усі опинилися біля дверей, замкнених іззовні.

Всі стали гупати в них і кричати.

Через якийсь час двері відчинилися. На виході стояла Віка і, жуючи жуйку, отетеріло дивилася на те, як. здавалося б, поважні й шановані люди гупають у двері погреба зсередини.

- Як ви тут опинилися? - спитала вона.

- Ми б самі хотіли про це дізнатися, - злісно пробурмотів шеф, обтрушуючись.

- Дорослим мудрим людям було соромно перед дурним важким підлітком. Усі, не дивлячись одне на одного, рушили до хати і стали збиратися в дорогу.

2

У райцентрі відбувся телефонний зв'язок зі столицею. Виявляється, вже тиждень знавіснілий американський бос намагається добитися до них і повідомити, що замість запланованого ними Придніпров'я вони повинні вирушити до запланованої ним Галичини, звідкіля була родом його бабуся. Шеф навіть не скривився. Покірно рушили до Києва на тижневий перекур.

Удома Марго застала знайому картину. Чоловік із нею не розмовляє і збирається на курорт. Свекруха нервується і рветься додому сапати картоплю. Малий хворий. Усі роздратовані й пересварені.

Після довгих переговорів через "перекладачів" - старших синів Максима і Сергія - чоловік погодився узяти їх із собою на море. Свекруха їде додому. Андрійко з температурою кинутий на Марго.

Отак і завжди. З хворими дітьми Марго лишалася сама. Було страшно. Охоплювала паніка: а раптом дитя помирає. Проте не було кому віддати частину клопотів і не було кому поплакатися. Не було кому просто взяти на руки хвору дитину і дати Марго годинку спокійно поспати. Стало прикре і самотньо.

У квартирі стало порожньо. Лише гудів холодильник і цокав годинник. Андрійко горів у жару. Плакав: боліло вушко. Очі зліпив кон'юктивіт. Марго носила його на руках. Наближався вечір, ставало просто нестерпно. Охопило почуття безсилля, розпач. Температура не спадала. Викликати швидку? А як заберуть у лікарню? Марго добре знала, що в лікарню, та ще й по швидкій, та ще й з дитиною краще не потрапляти. А раптом щось станеться з дитям? Боже, покарай усіх чоловіків, які, поки дитина хворіє, влаштовують свої - звичайно, дуже важливі - справи! А потім дивуються: за що їх зневажають, ненавидять і кидаюті жінки? Малий плаче, не стихає. Ліки звертає. Матінко Божа, Царице небесна, поможи мені грішній!

Різко задзвонив телефон. Марго підскочил; до нього, як до порятунку.

- Марго, в тебе щось сталося? - почувся голос Андибера.

- Малий захворів!

- Я зараз буду! - категорично сказав він і повісив трубку, навіть не спитавши, чи вона одне вдома.

Андрійко на руках в Андибера видавався зовсім маленьким. Він притулився до його грудей і заснув. Марго дивилася на них і думала: напевне, в тому, що колись не надавали значення факту - хто біологічний батько дитини, - полягає велика мудрість. Жінці абсолютно байдуже, хто вкинув у неї насінину. Зате їй принципово важливо, щоб чоловік саме так тримав на руках її дитину. Адже шлях до серця жінки лежить через її дитину... Марго заснула. Спокійно і міцно.

Підхопилася з ліжка аж уранці. Де дитина? Із сусідньої кімнати долинав сміх Андрійка, з кухні -запах кави, з подушки - запах Андибера.

Марго прислухалася, принюхувалася і думала, як їй поводитися в цій ситуації. Згадавши слова баби Оляни "Дослухайся до свого серця", вона заспокоїлася.

Рівно за тиждень соціологічна група, прозвана серед колег "Розкажи мені, любиш ти чи ні?", вирушила на Галичину, їхали без Віки (Лесьчиної доньки), без Льолі (шефової дружини) і без Стьопи (Свєтчиного кота), зате з Андрійком (найменшим сином Марго). На Галичині головним експертом мав бути також шеф, у якого жили родичі у Львові і в Карпатах. У плани експедиції не входило опитування міського населення. Однак, віддаючи данину шефовим сантиментам до Львова, всі погодилися провести в цьому місті кілька днів.

Оселилися в милому, давно не ремонтованому особнячку, половина якого належала шефовому батькові панові Роману, а по його смерті мала перейти у спадок шефу. Батько й син були варті один одного. Побачивши їх за столом разом, Марго сказала: "-Який стовп - такий тин, який батько - такий син".