Пан Роман був художником і довгий час вів богемний спосіб життя.
Вечеряли за великим столом з білосніжною накрохмаленою скатертиною, зі столовим сріблом і старим польським, а може, навіть австрійським, сервізом під вальси Штрауса.
На "зупі" (тобто на "першому") стало зрозуміло, що панові Роману Марго впала в око. Він кілька разів запропонував їй позувати, причому її категоричні відмови його зовсім не бентежили.
- Пані має такі очі... Пані має таку лінію носа...
"Якщо він скаже "Пані має такі форми..." - я його вб'ю!" - подумала вона.
- Тату! - попередив його син. - Пані має такий норов, що не встигнеш отямитися, як заробиш по писку!
- Пані така прикра? - здивувався старий батяр.
- Пані є гонорова... — втрутився в розмову Андибер.
Пан Роман перекинув свою увагу з Марго на Андибера.
- О, пан має таку поставу... Пан має такі мужні вилиці... Пан має такі руки... Як пана кличуть? Бува, не Голотою?
- Андибером, - відмовив той.
- Йой! Пан, певно, жартує!
- Та ні, тату! Його справді так звуть, - з повним ротом озвався шеф.
- Пан Роман, затамувавши подих, став слідкувати за Андибером. Дивуватися було чому. Коропа в сметані Андибер так елегантно розчленовував ножем і виделкою, що скелет можна було здавати в зоологічний музей для вивчення. При цьому всі кісточки, які не трималися при хребті, а були в м'ясі риби, були філігранне викладені на тарелі у вигляді східного орнаменту. Пан Роман їсти не міг. Він отримував фізичне задоволення від спостерігання. На десерті, коли Андибер, закинувши ногу за ногу, став пити каву, тримаючи в руках маленьку філіжаночку на маленькому блюдечку, батько шефа -не витримав: він кинувся за папером та олівцем і почав накидати ескізи.
Надвечір стало сиро. Пан Роман розпалив камін, запалив свічки і продовжував малювати. Решта мирно бесідували, планували маршрут, вносили правки в питальник. Марго вклала малого спати і повернулася до вітальні. Пили вино, розглядали картини пана Романа, слухали його лекцію про мистецтво лінії. Старовинний годинник пробив дванадцяту. До вітальні зайшла стара пані в довгій білій нічній сорочці з рюшиками, у шляфроку і спальній шапочці. Вона шаркала старими капцями по підлозі, кашляла і щось бубоніла грубим голосом, здається, німецькою мовою. Не звертаючи щонайменшої уваги ні на кого, вона згасила свічки й камін і пішла геть.
- А це хто? - поцікавився Сидоренко.
- Це графиня Цигельдорф, колишня власниця вілли.
- Шо-шо?
- Ну, домашній привид. Вона щоночі так робить.
Усім стало не те, щоб моторошно, а так, трохи не по собі, адже шеф їх дещо загартував полтавськими пригодами. Щоправда, розмова далі не клеїлася.
Пан Роман, зрозумівши, чому публіка зненацька замовкла, вирішив розрядити ситуацію:
- Прошу не зважати. Пані ще при життю була не в собі. Вона згоріла живцем у кльозеті. Не змогла чи не схотіла відімкнути двері. Тож тепер щовечора гасить огень. Вона сумирна пані. Нікому шкоди не завдає. Як Гриць був малим, вона все відбирала у нього сірники, щоб не грався. Пильнувала, щоб не палив у закапелках.
Шеф на підтвердження кивав головою.
Панові Роману здавалося, що він заспокоює гостей. Але це тільки йому так здавалося. Марго про всяк випадок кинулася до сина, що спав у спальні нагорі. За нею пішла й решта. Пан Роман показав кімнати, де хто спатиме. Марго з Леською і Свєткою та малим Андрійком розташувалися у старій спальні. Марго, обійшовши два ліжка з чорного дерева, що стояли вкупі, зрозуміла, що тут колись спала пані Цигельдорф. Якось серед ночі графині припекло, і вона, нічого не підозрюючи, встала і, шаркаючи пантофлями, у шляфроку пішла до туалету. А ліжко ще до ранку зберігало тепло її старечого тіла.
- Ви як хочете, дівчата, але я з малим спатиму на розкладачці, - сказала Марго.
- Ноу проблем, - сонно позіхнули ті.
Марго звикла спати на краєчку ліжка в незручній позі. Тож вузька розкладачка і малий не завадили їй виспатися. Прокинулася вона від того, що Леська і Свєтка роздратовано її будили:
- Вставай, сплюхо! Розіспалася!
- А чого такий алярм?
- Сніданок подано!
Марго підхопилася, за три хвилини, як в армії, зібралася і спустилася рипучими сходами до вітальні.
За столом панувала гнітюча мовчанка. Чоловіків не було. Одні дівчата.
- Перепрошую за спізнення. Так солодко спалося!
У відповідь - нічичирк. Стіл знову ж таки накритий білою накрохмаленою скатертиною. "Новою", - відзначила про себе Марго. Апетитно пахла кава у срібному кавнику. На столі парував зелений омлет. "Зі шпинатом!" - знову ж таки відзначила Марго. Ось вона, знаменита львівська вишуканість!
Дівчата мовчали і без апетиту колупали омлет.
- Смакота! - урочисто оголосила Марго. Хто готував? Пан Роман?
- Пані фон Цигельдорф, - злісно відзначила
Свєтка.
Марго розсміялася на дотепний жарт.
- Я не жартую, - похмуро сказала Свєтка.
- Що, ви знову відвідали "той світ"? Я - ні. безтурботно заявила Марго. — Я спала, як убита.
- Зате ми не склепили повік!
- Що, пані Цигельдорф нагнала з ліжка? Ха-ха-ха!
- А ти звідкіля знаєш, ти ж спала "як убита",-єхидно процідила Свєтка.
- Логіка. Я навмисне не лягала в те ліжко. Й дурному зрозуміло, що то її ложе.
- А чого нам не сказала?
- Хіба й так не ясно? А де всі?
- Пішли з баронесою фон Цигельдорф і не повернулися, - без ентузіазму заявила Леська.
- Вона, здається, графиня, - зауважила Марго.
- Яка різниця!
Так куди вони пішли?
- На Личаків.
- Куди-куди?
- Кладовище у Львові так називається. То хто ж готував сніданок?
- Та сказано тобі: графиня. Вона повернулася, а вони - ні.
Марго замислилася.
- Дівчата, а вам не здається, що ми всі "поїхали"?
- Давай доїдай, і ходімо шукати цих придурків!
- Куди? На кладовище? Е, ні! Дурних нема. У мене троє дітей. Божеволійте без мене!
Дівчата сиділи і думали, що робити.
- Вони самі знайдуться! - заспокоювала їх Мар-го. - Не треба нікуди ходити. До речі, котра година?
- Шоста, - без ентузіазму сказала Леська.
- Ви таки божевільні! - обурилася Марго. -Будити мене о шостій! Та ми ж полягали о першій!
Дівчата мовчали.
- Ви як хочете, а я пішла спати!
Марго енергійно рушила нагору і заснула коло малого глибоким сном. Прокинулася від того, що встав Андрійко і сказав:
- Ма! Я упісявся!
Марго дуже не хотілося вставати, і вона спросоння пробурмотіла:
- Нічого, синку! Таке буває! Спи!
За шістнадцять років вона вже звикла спати в мокрій постелі.
Але Андрійко не хотів більше спати. Він бродив у своїй піжамі у ведмедики по кімнаті, відкривав і закривав шухлядки, заглядав під ліжко, дивився у величезне дзеркало.
Знизу долинув галас. "Треба вставати!" - подумала Марго і знову за три хвилини зібралася.
Унизу за столом кавувала вся команда: оптимістично настроєні чоловіки і злі, як мегери, Леська зі Свєткою.
- Ну. як Личаків? - поцікавилася Марго.
- Личаків у місячному сяйві — це щось особливе, пані Маріє! - радісно повідомив пан Роман.
- Склепики собі вибирали? - пожартувала вона у відповідь.
Я, як побачив, що місяць уповні, повів хлопців помилуватися цим видовищем, пані Маріє!
- Мене звати Марго.
- То якесь ім'я нефайне - Марго. Зате Марія -люкс! Марія, Маруся... Ви часом не з Богуслава?
- Мама моя звідтіля. А що?
- Маруся Богуславка... - замріяно промовив пан Роман.
- А що ж графиня? - перевела на іншу тему Марго.
- Графиня вже спить. Вона все вдень спить.
- Ага, - сказала Марго, хоча нічого не второпала. - Які на сьогодні плани?
- О десятій зустріч із родичем нашого американського благодійника. Потім екскурсія по місту. Обід і сієста: денний сон. А там - побачимо, - пояснив шеф.
Група соціологів сиділа у кав'ярні в центрі Львова, а зв'язковий спізнювався.
