-Все.

"Усе тут навпаки, аніж у реальному житті", -промовила подумки Марго. І любов...

Повернувся Андибер з лісу і приніс у жмені напівдостиглі суниці. Ніхто на нього не звернув уваги. Звичайно, крім Марго.

- Відкрий рота і заплющ очі, - сказав Андибер. Марго, мов дитина, послухалася. Він висипав

їй до рота суниці.

"За столом знову ніхто не прореагував. Певно, крім Марго. З усіх ягід вона найбільше любила суниці.

- Ви знаєте, — з повним ротом сказав шеф. Моя прабабця Оляна була просто унікальна жінка. Вона "шептала". Вишіптувала навіть переломи. При мені було раз таке. Приходить дядько з закривавленими штаньми. "Бабо Оляно! -- кричить. Мені жінка втяла грішне тіло! Рятуйте!" Прабабця вигнала мене з хати і шептала до рани. І що б ви думали? Приросло! Він казав, що воно на волосині теліпалося. Приросло!

- Фе, Гришо, які ти гадості при столі розказуєш! - обурилася Льоля.

- Чого це гадості? По-моєму, дуже еротична й апетитна розповідь!

Леська поперхнулася.

- Ну бачиш. Гришо, женщині плохо! - верескнула Льоля.

- Не переживай, Льолю, цій женщині харашо, - точнісінько на її діалекті відмовив шеф.

Леська докірливо подивилася на нього. Льоля плескала їй по спині.

Сулія потроху порожніла.

Сидоренко взяв гітару і запропонував поспівати.

- А де ти взяв гітару, Сидоре? - поцікавивсь шеф.

- На хаті.

- На хаті? А ти мальовану скриню там не бачив?

- Та щось таке бачив. Та там так страшно, ще схопив гітару і хода!

- А що ж там тебе так налякало?

- Сушені кажани. Народ одночасно зригнув.

- А-а! Сушені кажани? Ог це класна штука, зі знаттям справи весело розповідав шеф. - Це щоб стати невидимим. У кажана в грудях є така кісточка вилочка називається, як поглянен крізь неї - стаєш невидимим.

Хвате, Гриша! -- запротестувала Льоля. Давай лучче поспіваємо. Ото оту пісню ловкеньку... Як її... "Парней так много холостих, а я люблю жонатого..."

Замовлення було виконане. Леся червоніла і біліла. Віка, жуючи жуйку, спокійно розглядала претендента на вітчима.

Поки співали інші пісні, Марго пошепки звернулася до Леськи:

- Слухай, ти, бува, не вагітна? Мені сон приснився, що ми з тобою ловимо руками свіжу рибу.

- Тьху на тебе, Марго, з твоїми снами. Він же яловий!

- Хто?

- Ну, шеф. Він же з жодною з дружин не мав дітей.

- Та ти що? Так, справді. В нього немає дітей. А я чомусь і не подумала. Бідненький!

Марго співчутливо поглянула на шефа. Однак те, що сталося потім, дещо дестабілізувало її нервову систему.

Льоля взяла чарку і, звернувшись до Леськи, проголосила тост:

- Ну що, Лесенько, ми з тобою в одне п... вступили. Давай вип'ємо за нашу гірку долю! Давай дружити!

У Леськи відвисла щелепа. Віка, здається, проковтнула жувачку. Льоля обняла водночас чоловіка і його коханку та випила до дна. Ті зробили так само. На що Марго сказала цитатою:

- Високіє отношенія!

Тут засміявся Андибер. За ним решта. Марго подумала: тут, у цьому яру, і справді все навиворіт.

Наближалася ніч, аз нею і проблеми розміщення спальних мішків. Проте спати не хотілося.; Сиділи довго. Розклали багаття. Жартували. Загадували бажання на зірки, що падали. Співали. Мріяли. Слухали солов'їв. Здається, лише над ранок полягали спати. Спали, як піонери в таборі: без] грішних думок і намірів. Сни не снилися.

Розбудила всіх гроза. Годинники показували десяту, а було темно, як уночі.

- Знову не виїдемо звідсіля! - констатував Вася.

Але ніхто не прореагував. Здається, вони тут жили цілу вічність. І не збиралися нікуди рушати.!

Поснідали і посідали. Не було що робити. Розбрелися по кутках. Віка гралася з котом. Леська, шеф і Льоля про щось гомоніли. Сидоренко бреньчав на гітарі. Васьок із Свєткою мили посуд. Андибер розглядав долоню Марго.

Нудилися-нудилися, поки шефа не осяйнуле ідея:

- Хлопці! Ходімо витягнемо з горища скриню. Це мальована скриня. Мінімум вісімнадцяте століття! Антикваріат! У "вен" влізе? Га, Васьок?

Та, щось придумаємо! - відмовив той. Драбина на горище була в сінях. Чоловію полізли на хату. Чулося рипіння, гупотіння, чоловічий сміх і лайка. Жінки, що тим часом пліткувалі про те І се, зненацька перелякано підхопилися з місць: почулося, ніби хтось із тріском провалився. Постоявши кілька хвилин мовчки у повній тиші, вони зрозуміли: провалилися всі. Тепер треба було з"ясувати - куди. Обстежили хату - жодних слідів. Обійшли хату - так само.

- Ну що, Лесюню, - сказала Льоля. - Полізли?

Та гіпнотичне послухалася Льолю. Потихеньку рипіла драбина в сінях. Почулися сліди нагорі. І... знову те саме: жахливий тріск і тиша.

Свєтка сиділа, як на голках. Коли вона зустрілася поглядом з Марго, різко сказала:

- Я туди не піду - і не проси.

- А я і не прошу, - спокійно відмовила Марго. Вона вже знала, в чім річ, тільки розмірковувала: воно їй треба чи не треба. Андибер був там. Отже, треба.

Вона, зітхнувши, встала і пішла. Обережно залізла по хисткій драбині на горище і зупинилася, звикаючи очима до темряви. Щось вона втомилася. Біля діри стояв маленький стільчик. Вона присіла і. як зачарована, стала дивитися. З кроков звисали пучечки трав, торбинки з насінням, старі соняхи і ще бозна-що. Марго взяла один сонях і видлубала звідтіля насінину, їсти можна. Трохи дивний смак. Наче сонях поливали горілкою. Але нічо. Почулося якесь рипіння. У прялки поволі закрутилося колесо, мирно порипуючи. На полиці стали в ряд старі горщики, гасові лампи, чавунні праски. У кутку постукували рогачі, кочерга. Задзижчала муха. Блиснуло дзеркало. Відчинилося віко на мальованій скрині і зачинилося, піднявши куряву солодкої га люки. Що ж на ній намальовано? Марго напружіла зір і відсахнулася: козак Мамай, сидячи по-грецьки, поворушив пальцями босої ноги і лукаве підморгнув їй очима шефа. Цур тобі! - відмахнулася вона. У кутку, забриніла стара ліра. Якось дивно крутилася голова. Чи повітря тут якесь зачароване? А може, насіння наговорене? Треба посидіти, відпочити. У дзеркалі з'явилося усміхнене! зморшкувате обличчя старенької бабці. "Баба Оля-1 на", - подумала Марго. "Не журися, дочко, довірся своєму серцю". Марго замислилася над словами, а поки думала, провалилася разом із стільцем невідомо куди.

Так само - на стільці - вона й опинилася серед великої зали з колонами. Тільки це був уже не стілець, а царський трон. Вона фізично відчувала на голові корону. "Напевно, із золота з коштовностями, - подумала вона. - Тисне, як холера. Жодну думку в голову не пропускає".

- Ахмет просить аудієнцію, - зігнулася перед нею в поклоні матінка Ісидора.

- Хай увійде.

Увійшов Ахмет. Тобто, шеф. Він же Камікадзе. Він же Гриша. Марго ще не освоїлася зі своєю царською роллю, тож розсміялася, побачивши ввесь почет його дружин - від Вероніки до Леськи. Решта присутніх в залі сприйняла її сміх як знак до публічного висміювання і глуму.

- Чому ти паранджі на них не начепив? - пожартувала Марго.

Проте Ахмет лише мовчки вклонився.

- Твій гарем добрий, а мій іще кращий! - похвалилася вона і махнула рукавом. "Ти диви, - спало їй на думку при вигляді рукава, - вишитий золотом і сріблом!"

У залу ввели групу чоловіків різного віку, різного калібру і різної масті. Марго від сорому мала провалитися крізь землю. Однак, очевидно, нікуди вже було провалюватися. А та Марго, що з вишитими рукавами, здається, анітрохи не розгубилася. Вона милувалася своїм гаремом.

Так і знай, Ахмете! Поки на твоїй землі діятиме закон приниження жінок, на моїй пануватиме закон приниження чоловіків.

- Чого сердиться вельмишановна пані? Чи я коли сказав їй слово впоперек?

- Слова не сказав, а справу свою погану робив!

Мій Бог дозволяє...

- А я - ні. Стратити його!

Атлетичні красиві жінки схопили Ахмета і поволочили через залу до виходу. Його дружини гірко заридали. І тут Ахмет зробив хід конем.