- Ти впевнена. Що правильно чиниш зараз? – запитує хлопець.

- Я ще ніколи не була настільки впевнена у чомусь.

         «Блін, ну і як же він залізе сюди?»

         На відміну від мене, Фелікс відразу ж знаходить спосіб, як забратись до мого вікна; юнак ставить ноги на цегляні виступи будинку, береться за підвіконник та, підтягуючись, залазить до кімнати. Я закриваю вікно та, повернувшись до хлопця, цілую його. Він відразу ж відповідає мені всім його напором. Знімаю з Антоші куртку, кидаю її на стільчик та продовжую цілувати хлопця, аж доки ми з ним не завалюємось на ліжко. Нарешті, задихаючись від щастя бути зараз один із одним, ми припиняємо поцілунки. Фелікс обіймає мене, і я обнімаю його у відповідь.

- Я кохаю тебе, принцеса.

- І я кохаю тебе, Фелікс.

         Отак-от, обнявшись, ми з Антошею почали впадати у сон. Останні звуки, які я чула перед тим як заснути – миле та смішне сопіння прекрасного чуда, що тісно прижалось до мене.

9

         Прокидаюсь, відчуваючи, що хтось ніжно проводить долонею по моїй щоці. Відкриваю очі та бачу перед собою Фелікса. Він посміхається мені, продовжуючи гладити по щоці.

- Доброго ранку, принцеса.

- Доброго ранку, Фелікс, – відповідаю я та цілую хлопця у щічку.

         Пригортаюсь до Антоші, відчуваючи його тепло. Чиїсь кроки за дверима змушують мене здригнутись, проте я розумію, що двері зачинені й ніхто не зможе сюди зайти.

- Емма, йди снідати, – говорить за дверима мама.

         Я продовжую мовчати, не бажаючи спілкуватись із нею.

- Якщо ти не вийдеш, то я візьму запасний ключ.

         «Блін, точно. В неї ж є запасний ключ від моєї кімнати.»

- Зараз вийду, – відповідаю я мамі та повернувшись, говорю Феліксу: – Ну що, ходімо?

- А як же твої батьки?

- Ну і що вони тобі зроблять? Заборонять спілкуватись зі мною?

- Але вони можуть зробити щось тобі.

- Якось та й переживу. Будь ласка, не залишай мене зараз саму.

- Я вже склав свої речі, значить батько може мене забрати безпосередньо о десятій годині. Тобто у нас… - Фелікс глянув на годинник: – ще дві години.

- Це так мало.

- Це 120 хвилин разом. Треба цінувати кожну… Я повинен тобі дещо віддати, – сказав Фелікс, витягуючи з рюкзака книгу Коцюбинського та мою футболку з серцем. – Футболка, до речі, навіть після прання пахне шоколадом.

- Ти можеш залишити її собі на згадку, якщо хочеш.

- Так, дякую, принцеса.

- Нам треба йти, ходімо.

- Я боюсь, – злякано вимовляє Антоша.

         Я мовчки беру його за руку та веду на низ. Коли бачу мамине обличчя, у мене з’являється думка про те, щоб втекти назад до кімнати.

         «Ні, немає шляху назад.»

- Доброго ранку, – говорить Фелікс.

         Тато відповідає йому тим же, а мама продовжує мовчати.

- Тільки не кажи, що він був тут і вночі, – нарешті каже мама, вказуючи на Фелікса.

- Так, він був тут, – відповідаю я, а потім звертаюсь до хлопця: – Кава, чай, гарячий шоколад?

- Я думаю: ти й сама знаєш, – відповідає хлопець, посміхаючись.

- Взагалі-то я не хочу, щоб він знаходився зараз тут, – знову обізвалась мама.

- А я хочу; і Фелікс хоче – тому терпи, – злісно випалюю я.

- Із яких це ти пір не слухаєш власну матір?

- А з яких пір ти навіть не прислухаєшся до власної дочки?

- Принцеса, не переживай. Може мені й справді краще піти? – влазить в нашу сварку Антоша.

- Ні, ти залишишся, – я надпиваю шоколад та цілую Фелікса, на очах у батьків.

         Хлопець бере мене за рук та виводить із кімнати, ведучи до гостинної.

- Що ти робиш? Я не думаю, що твоїй мамі сподобалось це.

- А мені сподобалось, – сказала я, ввімкнувши якийсь музичний канал, по якому звучала досить знайома пісня:

… І зникне вмить, що здавалося вічним.

         «Малюнок: портрет Фелікса.»

- Я зараз прийду, – говорю я Антоші та чимдуж біжу до кімнати; швидко знаходжу рисунок та повертаюсь назад до гостинної.

- Що це? – запитує Фелікс, коли я йому протягую аркуш паперу.

- Подивись, – відповідаю я, посміхаючись.

- Та це ж я. Як ти це зробила? – посміхається хлопець мені у відповідь.

- Якщо чесно, я починала малювати щось абстрактне, а потім якось отак вийшло.

- Я люблю тебе, принцеса, – сказав Антоша та накрив мої вуста своїми.

- І я люблю тебе, Фелікс; люблю, – відповіла я, під двинувшись та обнявши хлопця.

         Так ми просиділи ще годину. Просто обіймаючись та, час від часу, цілуючи один одного.

- Емма, тато написав, що вони з мамою вже чекають мене на вулиці, – порушив тишу Антоша.

- Так, ходімо, – відповідаю я, ледве стримуючи сльози.

- Не плач, будь ласка; я не хочу, щоб усе закінчувалося саме так.

- Я взагалі не хочу, щоб усе закінчувалось, – сказала я, коли ми вже знаходились на вулиці.

- Знаю; я також.

         Фелікс обійняв мене, і нам з ним хотілось загубитись у цьому останньому обійманні; залишити все так як є. Але… нам довелося відірватися один від одного. Антоша поцілував мене у щоку та сів до машини. І все… Через декілька метрів, авто загубилося за поворотом. Весь цей час я просто стояла і дивилася, як віддаляється від мене автомобіль; і Фелікс віддалявся разом із ним.

         Повернувшись до кімнати, я просто завалилась на ліжко, вдихаючи наш запах.

         Мені не боляче, ні. І навіть плакати не хочеться; просто самотньо: неприємне відчуття; тепер у моєму серці поселилась пустота.»

10

- Дякую, що вислухав. Ти не уявляєш, як мені приємно, що комусь не в падло це все слухати.

         Зараз я сиджу в кафе зі своїм милим напарником по проекту з психології.

         «Ну і чому він мені не подобається?!»

- Ти повинна зараз поїхати зі мною до мне додому, – сказав хлопець.

- Що? Ти не думаєш, що це трохи неправильно?

- Просто довірся мені. Окей?

- Добре.

         Ми заплатили за морозиво та направились до автомобіля юнака.

         «Машина дуже схожа на авто батька Фелікса; мабуть, у мене параноя.»

         Через п'ятнадцять хвилин ми опинились коло багатоповерхівок. Зайшовши до під’їзду, а потім направившись до ліфту, ми почали підніматись на сьомий поверх.

         «Я точно зараз правильно роблю?»

- Ну як твоє побачення? – почувся чийсь голос, коли ми зайшли до квартири.

         «Такий знайомий голос; схожий на голос…Антоші?»

- Взагалі-то я привів її до нас.

- Тільки давай ви будете цілуватись так, щоб я не бачив.

- Фелікс, я не збираюсь із нею цілуватись. Взагалі-то я привів її тобі.

         «Фелікс? Що? Він справді це сказав?»

- Чувак, ну я ж говорив, що не збираюсь заводити якісь відносини, доки не зустріну дівчину, котра хоч трохи нагадає мені принцесу.

         «Це він про мене? Справді? Антоша досі любить мене.»

- Ну тоді хоча б вийди і глянь, яку дівчину ти втрачаєш.

- Ох, добре, зараз.

         Хлопець виходить із кімнати і відразу ж починає мене розглядати; але в один момент, на його обличчі з’являється збентеженість.

- Ти міраж, чи я просто зійшов із розуму?

- Ні, Фелікс; це справді я.

         «Боже, він зовсім не змінився за ці два роки. Лише тепер став ще більш гарний та мужній.»

- Це, здається, мій малюнок, – кажу я, вказуючи на портрет Антоші, що висить на стіні у рамочці.

- Невже це справді ти?

- Так, принцеса повернулась.

         Антоша підхоплює мене на руки, а я кладу свої долоні йому на плечі.

- Ей, я досі тут, – озивається мій напарник.

- Ой, точно. Ти не хотів би залишити нас наодинці? – посміхаючись, говорить Фелікс. – До речі, чувак, дякую за принцесу.

- Я не хочу більше тебе втрачати, – говорю я, цілуючи Антошу в щічку.