- А щодо смаку? Чому наш спільний смак?

         «Він що справді не розуміє?»

- А що ми пили перед тим, як вперше поцілувались?

- Знаю, гарячий шоколад. Мені просто хотілось, що ти сказала це.

- Сказала що?

- Що ми поцілувались, – Фелікс відбирає у мене кружку, надпиває сам та легко торкається моїх губ своїми, постійно прибавляючи напору.

         «Щось у мене трусяться ноги. Треба сказати Антоші, що я вже не можу стояти.»

         Відходжу від нього, розриваючи поцілунок, і вимовляю:

- Мені важко стояти. Здається, я зараз упаду, – на цих словах хлопець бере мене на руки та несе до ліжка.

- Тобі треба відпочити; а я приберусь у кімнаті, – каже хлопець, сідаючи на край ліжка.

- Ні, будь ласка, не залишай мене.

- Принцеса, я ж буду поряд із тобою, у цій кімнаті.

- Ні, це занадто далеко.

         Я привстаю та наближаюсь до Фелікса, дивлячись у його прекрасні очі.

         «Треба щось зробити. Щоб він залишився.»

         Проводжу долонею по щоці Антоші, від чого він закриває очі, та торкаюсь його губ своїми.

         Хлопець обережно кладе мене на спину, нависаючи наді мною.

         «Оу, я відчуваю його язик, який «випадково» зачіпає мій.»

         Я обхоплюю поясницю Антоші своїми ногами, після чого з його вуст виривається протяжний стон, який губиться у нашому поцілунку. Обережно проводжу по обтічній вуха Фелікса і знову чую приємний стон.

- Принцес, зупинись… будь ласка.

         «Ну ні, я не збираюсь завершувати це дійство.»

         Зрозумівши, що я не хочу лишати його у спокої, хлопець бере мене за зап’ястя та відводить їх уверх.

- Ти ламаєш весь кайф, – ображено говорю я Антоші.

- Я думав, що тільки сам отримую насолоду від твоїх дотиків.

- А я отримую насолоду від твоїх стонів.

- Я… блін, не знаю, що на це відповісти. Принцес, мені треба відлучитись ненадовго, добре?

- До ванної кімнати? – запитую я зі збоченою посмішкою.

- Оу, давай не говорити про це.

- Можеш взагалі-то і тут залишитись; я не проти, – продовжую знущатись я.

- Збоченка, - говорить хлопець, посміхаючись.

         «Із яких це пір я стала такою збоченою?»

         Фелікс зник за дверима, а я ще довго приходила до тями, після всієї теперішньої ситуації.

         «Треба сходити на кухню: попити води.»

         Коли я бачу Антошу на першому поверсі, то направляюсь до нього; прижимаю його до стіни та починаю цілувати; запускаю свою долонь йому під футболку та повільно вивчаю його тіло, за допомогою пальців; берусь за край тканини та задираю уверх; Фелікс піднімає руки, допомагаючи мені цим повністю зняти з нього футболку. Хлопець залазить рукою мені під майку та обхоплює поясницю і… цього моменту до кімнати заходять мама і тато.

         «Вони що, знову почнуть жити разом?»

         Батьки стоять мовчки, не в змозі вимовити і слова від побаченого; а Антоша швидко прибирає свою руку з моєї спини.

- Мені здається, що йому краще піти, – говорить мама, вказавши на хлопця.

- Але ж, це не те, що ви… – моє виправдання перебила мама.

- Емма. Він має зараз піти.

- Добре. Вибач, Фелікс, – говорю я, подивившись на юнака.

- Усе добре, принцеса, – відповідає хлопець, а потім, глянувши на батьків, додає: – Вибачте мені; проте я обіцяю, що ніколи не завдам болю вашій дочці.

         «Ну от. Антоша пішов…»

- Привіт, доню. У тебе дуже милий хлопець; принцесою називає, – говорить тато.

- Ти хочеш сказати. Що те, що ми зараз побачили, нормально? – мама кипіла від злості.

- Так, а що тут такого? Ми з тобою почали зустрічатись, коли нам було також по шістнадцять.

- Але ми не вели себе так розбещено перед батьками.

- Ага, бо нас ніколи ніхто не застукав.

         «Оу, ці слова змусили маму замовчати.»

- Взагалі-то ми не збирались робити нічого розбещеного, а в поцілунках я не бачу нічого поганого.

- Ну так, звісно ж ви нічого не збирались, – саркастично вимовила мама.

- Так, мам, не збирались, – сказала я та почала підніматись по сходах наверх.

- Я не відпускаю тебе, доки ми не поговоримо, – мама піднімається зі мною по сходах. – О Боже, що з твоєю кімнатою? Ви що і тут розважались?

- На добраніч, мам, – говорю я та закриваю двері прямо перед нею.

- Ми ще не поговорили! – кричить мама вже стоячи за дверима.

         «Що зі мною? Я ніколи б раніше не повела себе так із матір’ю. Але чому вона не хоче зрозуміти мене?»

         Через хвилину я почула мамині кроки, що почали поступово віддалятись. Подивившись на весь безлад у кімнаті. Я почала прибирати речі з підлоги.

         «Оу, майка Фелікса; я її досі не випрала. Блін, вона пахне нами… Хочу одягнути її.»

         Натягую на себе майку Антоші ті відразу ж пропитуюсь цим прекрасним запахом.

         Я беру до рук телефон та набираю повідомлення для Фелікса:

Вибач, за реакцію мами; вона сердиться на мене, проте я думаю, що скоро все налагодиться. Нам із тобою деякий час не варто бачитись, пробач, але краще батьків не злити. Ти пішов лише пів години тому, а я вже сумую за тобою. Сподіваюсь, що скоро побачу тебе J

         Відправляю смс та продовжую прибирати. У кімнаті відчувається приємний запах ванілі та шоколаду. Падаю на ліжко, згадуючи все, що відбувалося на ньому, і розумію, що воно також пахне Феліксом.

         «Блін, щось він довго не відповідає. Із ним усе добре?»

         Нарешті приходить довгоочікуване повідомлення:

Я повертаюсь у своє рідне місто: бабуся тяжко захворіла – ми повинні бути з нею. Завтра о десятій годині ми вже виїжджаємо. Принцеса, я не хочу тебе втрачати, проте нічого зробити не можу. Будь ласка, давай я поговорю з твоїми батьками; хочеться провести свої останні хвилини тут із тобою.

         «Ні, цього не може бути; будь ласка…»

         Коли я нарешті розумію, що в мене залишилось не так багато часу, щоб провести його з Антошею, підриваюсь із ліжка та чимдуж несусь на кухню, де батьки п’ють каву.

- Емма, невже ти плачеш через те, що я на тебе накричала? Не… – я перебиваю маму:

- Він їде з міста… Можна я сьогодні проведу з ним останні години разом?

- Не перебільшуй. У вас ще, мабуть, безліч часу, – говорить мама.

- Завтра. Він їде завтра о десятій годині, – кажу я, ледве стримуючи сльози.

- Але ж… Ви… Я не можу.

- Сонце, мабуть, вам краще і не бачитись перед його від’їздом: так буде легше, – говорить тато.

         «Що? Так буде легше? Ви взагалі, блін, нічого не розумієте, так? Це не просто захоплення; я кохаю його.»

- То ви мене не відпускаєте, так? – говорю я. тихо плачучи.

- Так. Тобі буде легше перенести це все саме так. – відповідає мама.

- Зрозуміло; дякую вам, – випалюю я, підіймаючись по сходах до кімнати.

         Заходжу всередину, замикаюсь на ключ та набираю повідомлення для Антоші:

Зайшовши до двору, направляйся не до дверей, а до мого вікна, тільки так, щоб батьки не запалили. Якщо вони не хочуть відпускати мене до тебе – то я приведу тебе до себе. Чекаю, Фелікс, приходь скоріше.

Ти впевнена? Тобі ж потім влетить від батьків, якщо вони дізнаються.

Занадто довго я жила за правилами. Досить.

Я скоро буду, принцеса. Чекай :)

         Хвилин через десять, почувся звук ударів камінців об вікно.

         «А ось і Антоша.»

         Відкриваю вікно та бачу перед собою це прекрасне створіння.

         «Боже, як же не хочеться втрачати його.»