Якщо ми захочемо глибше проникнути звідси у сутність людини, то потрібно уявити собі будову актів, що ведуть до акту ідеації. Свідомо чи несвідомо, людина користується технікою, яку можна назвати пробним усуненням характеру дійсності.Тварина цілком живе в конкретному і в дійсності. З будь-якою дійсністю кожного разу пов’язане місце у просторі і положення у часі, “тепер” і “тут”, а по-друге, випадкове так-буття, яке дається в якому-небудь “аспекті” чуттєвим сприйняттям. Бути людиною – значить кинути тверде “ні” цьомувидові дійсності. Це знав Будда, кажучи: прекрасно споглядатибудь-яку річ, але страшно бутинею. Це знав Платон, який пов’язував споглядання ідей з відразою душі до чуттєвого змісту речей і звертанням її до самої себе, щоб знайти “витоки” речей. І саме це має на увазі Е.Гуссерль, який пов’язує пізнання ідей з “феноменологічною редукцією”,яка “закреслює” або “бере у лапки” (випадковий) коефіцієнт існування речей у світі, щоб досягти їхньої сутності. Правда, в окремих випадках я не можу погодитись з теорією цієї редукції у Гуссерля, але повинен визнати, що в ній мається на увазі той самий акт, який, власне, і визначає людський дух.

Таким чином, людина є тією живою істотою, що може(придушувати і випускаючи імпульси власних потягів, відмовляючиїм у живленні образами сприйняття та уявлення) ставитися принципово аскетичнодо свого життя, яке вселяє у неї жах. У порівнянні з твариною, яка завжди говорить “так” дійсному буттю, якщо навіть лякається його та втікає, людина – це “той, хто може сказати ні”, “аскет життя”,вічний протестантпроти всякої тількидійсності. В той же час, в порівнянні з твариною, існування якої є втілене філистерство, людина – це вічний “Фауст”, звір, ненаситний до нового, вона ніколи не заспокоюється на оточуючій дійсності, завжди прагне прорвати межісвого тут-і-тепер-так-буття та “навколишнього світу”, в тому числі й наявну дійсність особистого Я. В цьому розумінні і З.Фрейд у книзі “По той бік принципу задоволення” вбачає у людині “витискувача потягів”. І лише тому, щовона така, людина може надбудувати над світом свого сприйняття ідеальне царство думок, а з іншого боку, саме завдяки цьому більшою мірою вивільняти для свого духу дрімаючу у витіснених потягах енергію, тобто може сублімуватиенергію своїх потягів у духовну діяльність.

Але тут постає вирішальнезапитання: чи виникаєдух тільки завдяки аскезі, витісненню, сублімації, чи завдяки їм він отримує енергію? Переконаний, цією негативною діяльністю, цим “ні” дійсності обумовлюється аж ніяк не буттядуху, а тільки як би його постачання енергієюі тим самим його здатність до маніфестації. Сам дух, як ми говорили, в кінцевому рахунку є атрибут самого сутнього, виявляється в людині в зосередженій єдності “вбираючої” в собі особистості. Однак – дух як такий у своїй “чистій” формі початково не має ніякої “влади”,“сили”, “діяльності”. Щобвзагалі отримати яку-небудьнезначну ступінь діяльності, повинна додатисята аскеза, витіснення потягу і одночаснасублімація, про яку ми говорили.

Звідси ми бачимо дві можливостірозуміння духу, які відіграють фундаментальну роль в історії ідеї людини. Першаіз цих теорій, розвинута греками, приписує самому духу не тільки силу і діяльність, але і найвищу ступінь влади і сили – ми називаємо її “класичною” теорією людини. Вона – основна частина загального світоспоглядання, згідно якої одвічно існуюче і незміннепроцесом історичного становлення буття “світу” (Космос) улаштовано так, що відносно більш високіформи буття від божества до грубої матерії суть будь-який раз найсильніші, наймогутніші, тобто наслідковівиди буття. Найвищою точкою такого світу виявляється тоді, звичайно, духовний і всемогутній Бог, тобто Бог, який саме завдякисвоєму духу так само і всемогутній. Другий, протилежний погляд, який ми будемо називати “негативною теорією” людини, подає зворотню думку, що сам дух – оскільки взагалі допускається це поняття – як мінімум вся “культуротворча діяльність людини”, тобто і всі моральні, логічні, естетично творчі і художньо формуючі акти тільки і виникаютьвиключно завдякицьому “ні”.

Я відкидаю обидвітеорії. Я стверджую, що, хоч завдяки цьому негативному акту і відбувається насичення енергією одвічно безсилого духу, спроможного лише в групі чистих “інтенцій”, але дух “виникає перш за все не завдяки цьому...

Завдання філософської антропології– вірно вказати, як з основної структури людського буття, яка коротко подана в нашому попередньому викладі, випливають всі специфічні монополії, звершення та справи людини: мова, совість, інструменти, зброя, ідеї праведного і неправедного, держава, керівництво, образотворчі функції мистецтва, міф, релігія, наука, історичність та соціальність. Розглянути це тут більш детально неможливо. Але на кінець слід, ймовірно, зупинитися на тих наслідках, які висловлене має для метафізичного відношення людини до основ речей...

Шелер М. Положение человека в Космосе // Шелер М. Избранные произведения : Пер. с нем. /Пер. Денежкина А.В., Малинкина А.Н., Филипова А.Ф.; Под ред. Денежкина А.В. - -М.: Издательство „Гносис”, 1994.- с.131-193. – с.133-135, 152-157, 160-166, 187.

Фромм, Еріх

(1900 – 1980)

Німецький психолог та філософ. Фромм один із головних представників Франкфуртської школи (критична теорія, або неомарксизм) та засновників неофройдизму. Позиція Фрома формується на основі синтезу психоаналізу, марксизму, філософської антропології та екзистенціалізму. Їй властива гостра критична спрямованість щодо сучасного суспільства (критика відчужених форм соціальності, як – от : споживацтво, деперсоналізація, дегуманізація тощо). Піддає критиці натуралістичні засади фройдівської концепції особистості.

Перспективу людського розвитку Фромм вбачає у перетворенні сучасного “хворого суспільства” на засадах створення умов для самовдосконалення і реалізації творчого потенціалу людини (“гуманістичний радикалізм” на основі домінування любові до життя).

ІНСТИНКТИ ТА ЛЮДСЬКІ ПРИСТРАСТІ.

Світові темпи зростання насилля і деструктивності привернули увагу спеціалістів та широкої громадськості до теоретичного дослідження сутності і причин агресії. Увага до цієї проблеми нікого не здивує; подиву заслуговує скоріше те, що ця увага виникла так пізно, особливо враховуючи, що такий видатний дослідник як З.Фрейд, після перегляду своєї теорії, центральною ідеєю якої була ідея сексуальності, уже в 20-ті роки створив нову теорію, у межах якої прагнення до руйнування (“інстинкт смерті”) посідає таке ж місце як і прагнення до любові (“жага життя”, “сексуальність”). Однак, громадськість, як і раніше, розглядала фрейдизм виключно у дусі сформованого на той час стереотипу, обмежуючи його рамками вчення про лібідо як основної людської пристрасті.

Ця ситуація змінилася лише у середині 60-х років. Однією із причин цієї зміни був, вірогідно, масштаб насилля та страх перед зростаючою загрозою чергової світової війни. Цьому сприяла також публікація кількох книг, присвячених проблемі людської агресивності, особливо книги Конрада Лоренцо “Так зване зло”. Лоренц, відомий вчений у галузі дослідження поведінки тварин[1] (особливо цікавими є його праці про риб та птахів), вирішив вийти у галузь, у дослдіженні якої він не мав достатнього досвіду та відповідної компетентності, – у сферу людськоїповедінки. Хоча його книга “Так зване зло” не була сприйнята більшістю психологів та нейрофізіологів, вона миттєво стала бестселлером і відчутно вплинула на значну частину освіченої публіки, яка вбачала у ідеях Лоренца остаточне вирішення проблеми.