...Я б сказав, що тварина, в сутності, привернута до життєвої дійсності, яка відповідає її природному стану, ніколи не осягає її “предметно”. Отже, предметне буття є формальною категорією логічної сторони “духу”.
...У тварини, на відміну від рослини, є, мабуть, свідомість, але у неї, як вже помітив Лейбніц, немає самосвідомості. Вона не володіє собою, сама собі не господар, а через це й не усвідомлює себе. Зосередження, самосвідомість і здатність і можливість опредмечення споконвічного опору відносно потягу утворюють, таким чином, одну єдину нерозривну структуру, що, як така, властива лише людині. Разом з цією самосвідомістю, цим новимвідхиленням і центруванням людського існування, можливим завдяки духові, дано відразу ж і другусуттєву ознаку людини: людина здатна не тільки поширити навколишній світ у вимір “світового” буттяі зробити опір предметним, але також, і це найпримітніше, знов опредметнити власне фізіологічне та психічне становищеі навіть кожне окреме психічне переживання. Лише через це вона так само вільноможе відмовитись від життя. Тварина і чує, і бачить – не знаючи, що вона чує і бачить; щоб частково пірнути в нормальний стан тварини, потрібно згадати про вельми рідкі екстатичні стани людини – ми зустрічаємось з ними у стані виходу із гіпнозу, вживаючи деякі наркотики, далі при наявності відомої техніки деактивізації духу, наприклад, у всякого роду оргаїстичних культах. Імпульси своїх потягів тварина переживає не як своїпотяги, а як динамічну тягу і відштовхування, яке виходить від самих речей навколишнього світу. Навіть примітивна людина, яка в низці рис ще близька до тварини, не говорить : “я” відчуваю відразу до цієї речі, - але говорить : - ця річ - “табу”. У тварини немає “волі”, яка існувала б незалежно від імпульсів потягів, що змінюються, зберігаючи неперервністьпри зміні психофізичних станів. Тварина, так би мовити, завжди потрапляє в якесь інше місце, ніж вона спочатку “хотіла”. Глибоко і вірно говорить Ніцше: “Людина – це тварина, здатна обіцяти”.
Отже, є чотири сутнісних ступенів, на яких все суще являє собою внутрішнє і самостійне буття. Неорганічніутворення взагалі не мають такого внутрішнього і самостійного буття; тому в них немає і центру, який би онтично належав їм. Все, що ми називаємо єдністю в цьому предметному світі, безпосередньо до молекул, атомів і електронів, залежить виключно від нашої здатності розкладати тіла в реальності чи ж у мисленні. Кожна тілесна єдність є такою лише відноснопевної закономірності її впливу на інші тіла. Навпаки, жива істота завжди є онтичнийцентр і завжди сама утворює “свою” просторово-часову єдність і свою індивідуальність; вони виникають не по милості нашогосинтезу, який сам біологічно обумовлений. Жива істота – це Х, який сам себеобмежує. Але непросторові силові центри, які викликають явище протяжності у часі, - ми повинні покласти їх в основу тілесних утворень – суть центри взаємодіючихсилових точок, в яких сходяться силові лінії поля. Чуттєвому пориву рослинивластиві центр і середовище, в яке помістили живу істоту, відносно незавершену в своєму рості, беззворотної звістки її різноманітних станів. Але у рослини є “внутрішнє буття” взагалі, а тим самим – одухотвореність. У твариниє відчуття і свідомість, а тим самим – центральне місце зворотної звістки про стан її організму; таким чином, вона дана собі вже другийраз. Але людина дана собі ще і третій разу самосвідомості і здатності опредмечувати всі свої психічні стани. Саме тому особистістьлюдини слід міркувати як центр, який возвеличується надпротилежністю організму і оточуючого світу.
Не виглядає чи це так, як , ймовірно, існує деяка послідовність ступеней, підіймаючись по яким при побудові світу, першосутнісне буття все більше відхиляється до самого себе, щоб на більш високих ступенях і у все нових вимірах впізнавати себесамо, щоб нарешті, в людині повністюволодіти собою і осягати себе?
...Тільки людина оскільки вона є особистістю – може піднятись над собоюяк живою істотою і, виходячи з одного центру як би по той бікпросторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, у тому числі і саму себе.
Але цей центрлюдських актів опредмечення світу, свого тіла і своєї душі не може бути сам “частиною” саме цього світу, тобто не може мати ніякого певного “де” або “коли”, - він може знаходитися лише у вищій основі самого буття. Таким чином, людина – це істота, яка перевершує саму себе і світ.Як така вона здатна на іронію та гумор, які завжди містять в собі піднесення над власним існуванням. Вже І.Кант у суттєвих рисах прояснив у своєму глибокому вченні про трансцендентальну апперцепцію цю нову єдністьмислення – “умову всього можливого досвіду і тому також усіх предметів досвіду” – не тільки зовнішнього, але й того внутрішнього досвіду, завдяки якому нам стає доступним наше власне внутрішнє життя. Тим самим він вперше возвеличив “дух” над “душею”і категорично заперечував, що дух – це лише функціональна група так званої душевної субстанції, зобов’язана своїм фіктивним визнанням лише неправомірному здійсненню актуальної єдності духу.
Тим самим ми вже визначили третєнайважливіше визначення духу: дух є єдино можливим буттям, яке не можесаме стати предметом, і він є чистаактуальність, його буття полягає лише у свободному здійсненні його актів. Центр духу, особистість, не являється, таким чином, ні предметним, ні суттєвим буттям, але є лише постійно самоздійснюючав собі самому ( сутнісновизначена) упорядкована будова актів. Душевне нездійснює “само себе”; воно являється рядом подій “у” часі, який ми в принципі можемо спостерігати саме із центру нашого духу і який ми можемо опредметнити у внутрішньому сприйнятті і спостережені. Щоб бути особистістю, ми можемо лише зібратисебе саму в буття нашої особистості, сконцентруватися до неї, але не об’єктивувати її. Інші особистості як особистості не можуть бути предметами. Досягнути участі в них ми можемо, лише здійснюючи услід за ними і разом з ними їх свободні акти, “ідентифікуючи” себе, як ми звично говоримо, з волінням, любов’ю, тощо, будь-якої особистості, і тим самим – з нею самою...
...Якщо ми захочемо глибше в деталях прояснити собі особливість, своєрідність того, що ми називаємо “духом”, то краще всього розпочати із специфічно духовного акту, акту ідеації. Цей акт, повністю є відмінним від будь-якого технічного інтелекту...
...Декарт на частинці воску намагався з’ясувати для себе, що таке сутність тіла і його сутнісна будова. Це саме ті запитання, які ставить дух як такий. Самі переконливі приклади питань такого типу дає вся математика. Людина здатна відокремити тріаду як “кількість” трьох речей від цих речей і оперувати з “числом” “три” як самостійним предметом згідно внутрішньому закону породження рядутаких предметів. Тварина не здатна ні на щоподібне. Таким чином, ідеаціяозначає осягнення сутніснихформ будови світу на одному прикладі, що відповідає сутнісній сфері, незалежно від кількості здійснених нами спостереженьі від інструктивних висновків. Знання, яке ми отримуємо таким чином, має силу для безкінечноївсе- загальності всіхможливих речей, які мають цю сутність і цілковито незалежно від наших випадкових почуттів, як і способу і міри їх збудження. Знання, які ми отримуємо таким чином, мають силу за межаминашого чуттєвого досвіду. На учнівській мові ми називаємо їх “a priori”.
Ці знання про сутність виконують дві дуже різні функції. По-перше, вони дають для всіх позитивних наук найвищі аксіоми, вперше вказують нам напрямокплідного спостереження, індукції і дедукції за допомогою інтелекту і дискурсивного мислення. Але для філософської метафізики, кінцева ціль якої – пізнання абсолютно сущого буття, вони утворюють, за висловом Гегеля, “вікна в абсолютне”.Оскільки не може бути зведена до конечних емпіричних причин ні одна справжня сутність, знайдена розумом в світі, - ні сама вона, ні існуваннябудь-якого “дещо” відносно до такої сутності. Вона може бути приписана лише одному надодиничному духу як атрибут надодиничного сутнього ... Ця здатність до поділу існування та сутності складає основну ознаку людського духу, яка тільки фундірує всі інші ознаки.Для людини істотно не те, що вона володіє знанням, як говорив вже Лейбніц, а те, що вона володіє сутністюa priori чи здатнаоволодіти нею. При цьому не існує “постійної” організації розуму, як її передбачав Кант; навпаки, вона принципово підлягає історичній зміні. Постійним є лише самрозум як здатність утворювати і формувати – через функціонування такого суттєвогобачення – все нові формимислення і споглядання, любові і оцінки.
