Отже, не тільки між економікою й духовним життям, але також і між суспільством і індивідом склалася пагубна взаємодія. У століття раціоналізму й розквіту філософії суспільство давало опору індивідові, вселяючи в нього глибоку впевненість у торжестві всього розумного й морального, яку воно незмінно розглядало як щось саме собою зрозуміле. Людей того часу суспільство піднімало, нас воно придушує. Банкрутство культурної держави, що стає від десятиліття до десятиліття усе більш очевидним, губить сучасну людину. Деморалізація індивіда суспільством іде повним ходом.

Невільний, приречений на роз'єднаність, обмежений, блукаючи в нетрях нелюдськості, уступаючи своє право на духовну самостійність і моральне судження організованому суспільству, зіштовхуючись на кожному кроці з перешкодами на шляху впровадження щирих уявлень про культуру - бреде сучасна людина сумовитою дорогою в сумовитий час. Філософія не мала ніякого уявлення про небезпеку, у якій перебувала людина, і не почала ніякої спроби допомогти їй. Вона навіть не спонукала її задуматися над тим, що з нею відбувається.

Страшна правда, що полягає в тім, що в міру історичного розвитку суспільства й прогресу його економічного життя можливості процвітання культури не розширюються, а звужуються, залишилася неусвідомленою.

Альберт Швейцер. Культура и этика . – М., Прогресс, 1973. – С. 33 – 51.

[1] Лоренц назвав дослідження поведінки тварин “етологією”, що видається доволі дивним; адже слово “етологія” повинне перекладатися як “наука про поведінку” (від гр. Ethos – “поведінка”, “норма”), і тому вірніше було б назвати цю галузь знання “етологією тварин”. Той факт, що Лоренц не дотримувався подібної класифікації, свідчить про його принципову позицію, згідно з якою людська поведінка – це лише одна із форм поведінки тваринної. Цікавим є і той факт, що Джон Стюарт Міль задовго до Лоренца під терміном “етологія” розумів науку про характер, і приводячи до спільного знаменника головну ціль цієї книги, слід сказати, що у ній розглядаються проблеми етології, але тільки у сенсі не Лоренца, а Міля.

[2] Я користуюсь тут дещо застарілим поняттям “інстинкт”. Пізніше я заміню його поняттям “органічні прагнення”.

[3] Більшість існуючих із давніх часів психологічних напрямків (наприклад, у буддійських текстах, у греків, середньвічна та новочасна психологія впритул до Спінози) вважали людські пристрасті найважливішим о’єктом своїх досліджень, основним методом при цьому було уважне спостереження (без експеременту) у поєднанні із критичним мисленням.

[4] Трюк (фр.).

[5] Лівінгстон Р.Б. (162, 1967). Гл. 10 про структуру мозку.

[6] Зрозуміло, що вислів Гольбаха слід розуміти у контексті філософського мисленя його епохи. У філософії буддизму або у Спінози ми знаходимо зовсім інші розмірковування щодо пристрастей: з їх точки зору дефініція Гольбаха має відношення до більшості людей, хоча вона у дійсності діаметрально протилежна тому, що вони вважають ціллю людського розвитку. І щоб пояснити цю різницю, я хотів би здійснити розмежування між “ірраціональними пристрастями” (на кшталт жадоби або пихи) та “раціональними пристрастями” (любов, турботливе відношення до будь-якої живої істоти). Далі я розгляну ці питання більш детально. Але тут для обговорення важливе не стільки це розрізнення, скільки ідея про те, що життя, орієнтоване виключно на власне самозбереження, не є суто людським.

[7] Англійське слово “salvation” (вдячність, спасіння) походить від латинського кореня sal – сіль (в іспан. мові – salud – здоров’я). Це значеня виникло від того, що сіль захищає м’ясо від розкладання; salvation – оберігає людину від падіння (збегігає її зроров’я та благополуччя). Саме у цьому сенсі (а не у теологічному) кожна людина потребує спасіння.

[8] Акт ідеації у феноменологічній філософії вказує на здатність осмислити феномен у його смисловій сутності.

[9] К. Беккер та А. Шлейхер – відомі німецькі мовознавці другої половини ХІХ ст., перший з яких є представником логіко-граматичного напрямку у дослідженні мови, а другий – засновником натуралістичної (біологічної) концепції походження мови (прим. перекладача)

[10] Серед множини доказів принципової відмінності логіки та мовознавства, ми наведемо тільки визначення логіки одного із найвидатніших мислителів нашого століття, Гербарта. Логіка є наукою про умови існування думки, незалежні від її походження та змісту. а) За першою ознакою вона є наукою гіпотетичною; ґрунтується на засновку про існування відомих понять, суджень, умовиводів, і приймає ці форми думки, як вони є, не зосереджуючись на проблемі їх походження, тоді як, дані мовознавства осмислюються тільки у зв’язку з їх історією, і мовознавство є наукою генетичною. б) Логіка ставить питання не про те чи відповідає думка дійсності, оскільки подібне питання, проблематизуючи зміст думки, перетворило б логіку, залежно від змісту проблематизованого виразу, у ботаніку, історію і т.д., а про те чи вірна думка (якою б вона не була) сама по собі. Логіка, наприклад, нічого не має проти пересуду “каркання ворона передвіщає нещастя” і вважає, що це – думка, яка містить в собі одну із необхідних умов істини; а про судження: “думка без мови неможлива” та “існують мови, у яких значна доля мисленнєвої діяльності народу, що ними спілкуються, не відображається” – логіка стверджує, що вони, разом взяті, не утворюють думки. Форма, якої логіка не віднайшла в останньому випадку (рівність а самому собі), як і всі логічні форми, настільки відірвана від будь-якого змісту, що її змістом може бути будь-яке поняття. Протилежною такому формальному характеру логіки є реальність мовознавства, для якого знання про існування тих чи інших понятійних ознак є необхідним. Граматичні форми складають уже відомий зміст по відношенню до форм, що розглядаються логікою.

[11] У викладенні антиномій Гумбольдта ми спираємось на Штейнталя (див. Steinthal, 1858, с. 61 ідалі, 118 і далі). На твір Гумбольдта “Über die Verschiedenheit des menschlichen Sprachbaues etc.” ми посилаємось за його виданням у VI т. Зібр. Творів (Humboldt, 1841-1852, Bd I – 7, т.6).

[12] Das bildende Organ des Gedanken (Humbold, 1841-1852, т.6, с. 51).

[13] Необхідні пояснення того, яким чином слово творить вищі форми думки, будуть викладені пізніше; тут ми можемо тільки зауважити, що ця теоретична позиція Гумбольдта підтверджується пізнішими психологічними дослідженнями.

[14] Відповідно, і інший вид цього ж протиріччя посередницький статус мови між тим, хто пізнає і пізнаваним світом, вирішується тим, що можливість пізнання істини ґрунтується на первинній гармонії (внутрішній єдності?) людини зі світом (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 263). Хоча, сам Гумбольдт лише частково торкається цього питання.

[15] Однак, (звернемо увагу на протиріччя) це прагнення до спільного, однакового для всіх, здійснюється виключно різними шляхами, і різноманітність далека від хибної однобокості виразу загальнолюдських властивостей (народами) нескінченне (Humboldt, 1841-1852, т.6, с. 32).

Передбачуване цим нарощування визначеності народних характерів повністю відповідає наведеній вище думці, що у індивіда прагнення до цільності посилюється одночасно з відчуттям індивідуальності, що має зростати, оскільки життя поглиблює, перш за все, мало помітні духовні особливості особи.

[16] У даному контексті доречно навести наступне досить вдале визначення метафізики: “Пізнання світу і нас самих сприяє формуванню багатьох понять, які, за мірою зростання їхнього засвоєння, стає дедалі тяжче синтезувати у єдиній думці. Важливим завданням філософії стає така видозміна цих понять, якої вимагають особливості кожного з них. Така видозміна додає до них дещо нове, що дозволить усунути їхню несумісність. Це нове можна назвати доповненням. Наукою про таке обробку понять і є метафізика” (Herbart, 1834).