Значний успіх ідей Лоренца не в останню чергу був пов’язаний із попередньою публікацією робіт такого автора як Роберт Ардрі, – “Адам прийшов із Африки”, “Адам і його територія”. Ардрі (талановитий сценарист, але не вчений) досить некомпетентно поєднує дати та факти про походження людини і пов’язує їх із досить тенденційним міфом про вроджену людську агресивність. За цією книгою послідували інші книги спеціалістів у галузі поведінки тварин, наприклад “Гола мавпа” Демонда Морріса і “Любов та ненависть”, що належала перу одного із уччнів К.Лоренца, Іреніусу Ейбл-Ейбесфельду.
Всі ці роботи спираються, по суті, на одну тезу: агресивна поведінка людей, безпосередніми проявами якої є війни, злочини та інші типи деструктивної і садистської поведінки, має філогенетичні корені, вона запрограмована у людині, пов’язана із вродженим інстинктом, що чекає свого місця і часу та використовує будь-який привід для свого прояву.
Можливо, успіх Лоренца та його неоінстинктивізму пов’язаний не стільки із досконалістю його аргументів, скільки з тим, що значна кількість людей виявилась схильною до сприйняття такої аргументації. Що може бути приємнішим для людини, яка відчуває страх і розуміє власну безпорадність перед обличчям невпинного руху світу у напрямку руйнування, що може бути бажанішим, ніж теорія, яка запевняє, що витоками насилля є наша тваринна натура, нездоланний інстинкт агресивності і що найкраще для нас, як вважає Лоренц, – спробувати зрозуміти, що сила та влада цього потягу є закономірним результатом еволюції.
Ця теорія вродженої агресивності дуже легко перетворюється на ідеологію, яка пом’ягшує страх перед тим, що може статися та допомагає раціоналізувати відчуття безпорадності.
Існують ще й інші причини, в силу яких дехто надає перевагу спрощеному вирішенню проблеми деструктивності у межах інстинктивістської теорії. Серйозне дослідження причин диструктивності може поставити під сумнів основи визначних ідеологічних систем. Тут неможливо уникнути аналізу проблеми раціональності нашого суспільного ладу, у межах якого доведеться порушити деякі табу, що приховуються за священними поняттями “безпека”, “честь”, “патріотизм” і т.д.
Досить провести серйозне дослідження нашої соціальної системи, щоб зробити висновок про причини зростання деструктивності у суспільстві і підказати засоби для її спаду. Інстинктивістська теорія позбавляє нас від нелегкої задачі такого глибокого аналізу...
Беручи до уваги сучасний стан психологічної думки, кожен, хто зіштовхується із критикою на адресу лоренцівської теорії агресивності, очікує, що джерелом цієї критики є біхевіоризм – інша теорія, що займає домінуюче положення у психології. На противагу інстинктивізму, біхевіоризм не цікавлять суб’єктивні мотиви, сили, які нав’язують людині певний спосіб поведінки; біхевіористську теорію цікавлять не пристрасті або аффекти, а лише тип поведінки та соціальні стимули, що його формують.
Радикальна переорієнтація психології з аффектівна поведінкувідбулася у 20-ті роки, і у наступний період більшість психологів виключили із наукового обігу поняття пристрасті та емоції, як такі, що не підлягають науковому аналізу. Поведінкаяк така, а не людина, яка поводить себе певним чином, стала предметом дослідження головного психологічного напрямку. “Наука про душу” перетворилася у науку про маніпулювання поведінкою. Цей розвиток досяг свого апогею у необіхевіоризмі Скіннера, який представляє сьогодні в університетах США загальновизнану психологічну теорію...
Протистояння інстинктивізму та біхевіоризму не сприяло прогресу психологічної науки. Кожна із позицій була проявом “одностороннього підходу”, обидві спирались на догматичні принципи і вимагали від дослідників пристосування до однієї з теорій. Але хіба у дійсності існує лише така альтернатива у виборі теорії – або інстинктивістська, або біхевіористська? Невже неодмінно слід обирати між Скіннером і Лоренцом? Хіба не існує інших варіантів? У цій книзі я відстоюю думку, що існує ще одна можливість, і намагаюсь визначити, у чому вона полягає.
Ми повинні розрізняти у людини два абсолютно різних види агресії. Перший вид, спільний і для людини, і для усіх тварин, – це філогенетично закладений імпульс до атаки (або до втечи) у ситуації, коли виникає загроза життю. Ця захисна, “доброякісна” агресія сприяє виживанню індивіда та роду; вона має біологічні форми прояву і затухає, як тільки зникає небезпека. Інший вид являє собою “злоякісна” агресія – це деструктивність та жорстокість, що властиві тільки людині і практично відсутні у інших ссавців; вона не має філогенетичної програми, не є засобом біологічного пристосування і не має ніякої цілі. Більша частина попередніх суперечок з цієї теми була зумовлена тим, що не існувало розрізнення між цими двома видами агресії, які є відмінними і за походженням, і за визначальними рисами...
У тому то й справа, що людина відрізняється від тварин саме тим, що вона вбивця. Це єдиний представник приматів, який без біологічних та економічних причин мучить і убиває своїх одноплемінників, і ще й знаходить у цьому задоволення. Це та сама біологічно аномальна і філогенетично незапрограмована “злоякісна” агресія, що являє собою справжню проблему та небезпеку для виживання людського роду; прояснення ж сутності та умов виникнення такої деструктивної агресії якраз і є головною ціллю цієї книги.
Розрізнення доброякісно-захисної та злоякісно-деструктивної агресії вимагає ще більш грунтовногої диференціації двох категорій, а саме: інстинкту[2] та характеру, точніше кажучи, розрізнення між зумовленими фізіологічними потребами природними прагненнями і специфічно людськими пристрастями, які зумовлюються характером (“характерологічні, або людські, пристрасті”).
Така диференціація між інстинктом та характером нижче буде розглянута більш докладно. Я спробую показати, що характер – це “друга натура” людини, заміна її слабкорозвинених інстинктів; що людські пристрасті є проявом екзистенційних потреб людини, а останні у свою чергу визначаються специфічними умовами людського існування. Інакше кажучи, інстинкти– це відповідь на фізіологічні потребилюдини, а означені характером пристрасті (потреба у любові, ніжності, свободі, руйнуванні, садизм, мазохізм, жага власності та влади), – все це відповідь на специфічно людські екзистенційні потреби. Хоча екзистенційні потреби однакові для усіх людей, індивіди та групи відрізняються з точки зору превалюючих пристрастей. Наприклад, людина може керуватися любов’ю або жагою руйнування, але у кожному випадку вона задовольнить одну із свої екзистенційних потреб – потребу “впливу” на когось іншого. А що візьме гору – любов чи жага руйнування – значною мірою залежить від соціальних умов; ці умови впливають на біологічно задану екзистенційну ситуацію і на виникаючі у зв’язку з цим потреби (а не на безмежно мінливу і невловиму психіку, як вважають представники теорії середовища).
Коли ж ми намагаємося дізнатися, що формує умови людського існування, то виникають головні питання: в чому полягає сутність людини? що робить людину людиною?
Навряд чи варто доводити, що обговорення таких проблем у сучасному суспільствознавстві не можна вважати плідним. Ці проблеми, як і раніше, вважаються прерогативою філософії і релігії; а позитивістський напрямок розглядає їх у суто суб’єктивістському аспекті, ігноруючи будь-яку об’єктивність... Що ж стосується мене, то у відношенні цих проблем я дотримуюсь біосоціальної точки зору. Вихідною тезою тут є наступне: оскільки специфічні риси Homo sapiens можуть бути визначені з позицій анатомії, неврології і фізіології, ми повинні навчитися визначати представника людського роду з позицій психології.
Намагаючись дати визначення людської сутності, ми спираємося не на такі абстракції, якими опереує спекулятивна метафізика, наприклад, Гайдеггера та Сартра. Ми звертаємося до реальних умов існування реальної людини, так що поняття сутністькожного індивіда співпадає з поняттям екзистенція(існування) роду. Ми приходимо до цієї концепції шляхом емпіричного аналізу анатомічних і нейрофізіологічних людських типів та їх психічних корелятів (тобто відповідних цим даним душевних станів).
