Приватна власність зробила нас такими дурними й однобічними, що який-небудь предмет є нашимлише тоді, коли ми ним володіємо, тобто коли він існує для нас як капітал або коли ми ним безпосередньо володіємо, їмо його, п’ємо, носимо на своєму тілі, живемо в ньому і т.д., – одним словом, коли ми його споживаємо,– хоч сама приватна власність усі ці види безпосереднього здійснення володіння у свою чергу розглядає і лише як засіб до життя,а те життя, для якого вони служать) засобом, є життя приватної власності– праця і капіталізування.
Тому на місце всіхфізичних і духовних почуттів стало просте відчуження всіхцих почуттів – почуття володіння.Ось до якої абсолютної бідності повинна була бути доведена людська істота, щоб вона могла породити з себе своє внутрішнє багатство. (Про категорію володіннядив. статтю Гессау збірнику “Двадцять один аркуш”.)
Тому скасування приватної власності означає повну емансипаціювсіх людських почуттів і властивостей; але воно є цією емансипацією саме тому, що почуття і властивості ці стали людськимияк у суб’єктивному, так і в об’єктивному розумінні. Око стало людськимоком так само, як його об’єктстав суспільним, людськимоб’єктом, створеним людиною людини. Тому почуттябезпосередньо у своїй практиці стали теоретиками.Вони мають відношення до речізаради речі, але сама ця річ є предметне людськевідношення до самої себе і до людини, і навпаки. Внаслідок цього потреба і користування річчю втратили свою егоїстичнуприроду, а природа втратила свою голу корисність,через те що користь стала людськоюкористю.
Так само почуття і насолоди інших людей стали моїм власнимнадбанням. Тому, крім цих безпосередніх органів, утворюються суспільніоргани, у формісуспільства. Так, наприклад, діяльність у безпосередньому поєднанні з іншими і т.д. стала органом проявумого життяі одним із способів засвоєння людськогожиття.
Ясно, що людськеоко сприймає і насолоджується інакше, ніж грубе нелюдське око, людське вухо– інакше, ніж грубе, нерозвинене вухо, і т.д.
Ми бачили, що людина не втрачає саму себе у своєму предметі лише тоді, коли цей предмет стає для неї людськимпредметом, або опредмеченою людиною. Це можливо лише тоді, коли цей предмет стає для неї суспільнимпредметом, сама вона стає для себе суспільною істотою, а суспільство стає для неї сутністю в даному предметі.
Тому, з одного боку, в міру того як предметна дійсність всюди в суспільстві стає для людини дійсністю людських сутнісних сил, людською дійсністю, отже, дійсністю її власнихсутнісних сил, усі предметистають для неї опредмечуваннямсамої себе, утвердженням і здійсненням її індивідуальності, їїпредметами, а це значить, що предмет стає нею самою.Те, яквони стають для неї їїпредметами, залежить від природи предметаі від природи відповідної їй сутнісної сили;бо саме визначеністьцього відношення створює особливий, дійснийспосіб утвердження. Окомпредмет сприймається інакше, ніж вухом,і предмет ока – інший, ніж предмет вуха.Своєрідність кожної сутнісної сили – це саме її своєрідна сутність,отже й своєрідний спосіб її опредмечування, її предметно-дійсного,живого буття.Тому не тільки в мисленні, але й усімапочуттями людина утверджує себе в предметному світі.
З другого боку, з боку суб’єктивного: тільки музика пробуджує музикальне чуття людини; для немузикального вуха найпрекрасніша музика позбавленазмісту, вона для нього не є предметом, бо мій предмет може бути тільки утвердженням однієї з моїх сутнісних сил, тобто він може існувати для мене тільки так, як існує для себе моя сутнісна сила, будучи суб'єктивною здатністю, тому що смисл якого-небудь предмета для мене (він має смисл лише для відповідного йому почуття) сягає рівно настільки, наскільки сягає моєпочуття. Ось чому почуттясуспільної людини є іншіпочуття, ніж почуття несуспільної людини. Лише завдяки предметно розгорнутому багатству людської істоти розвивається, а частково і вперше з’являється, багатство суб’єктивної людськоїчуттєвості: музикальне вухо, око, яке відчуває красу форми, – коротше кажучи, такі почуття,які здатні до людських насолод і які утверджують себе як людськісутнісні сили. Бо не тільки п’ять зовнішніх чуттів, але и так звані духовні почуття, практичні почуття (воля, любов і т.д.), – одним словом, людськепочуття, людяність почуттів, – виникають лише завдяки наявності відповідногопредмета, завдяки олюдиненійприроді. Виникненняп’яти зовнішніх чуттів – це робота всієї всесвітньої історії, що минула до цього часу. Почуття,яке перебуває в полоні у грубої практичної потреби, має лише обмеженийсмисл. Для зголоднілої людини не існує людської форми їжі, а існує тільки її абстрактне буття як їжі: вона могла б з таким же успіхом мати найгрубішу форму, і неможливо сказати, чим відрізняється це поглинання їжі від поглинання її твариною.Пригнічена турботами, нужденна людина несприйнятлива навіть до найпрекраснішого видовища; торговець мінералами бачить лише меркантильну вартість, а не красу і не своєрідну природу мінерала; у нього нема мінералогічного почуття. Таким чином, необхідне опредмечення людської сутності – як у теоретичному, так і в практичному відношенні, – щоб, з одного боку, олюдинити почуттялюдини, а з другого боку, створити людське почуття,відповідне всьому багатству людської і природної сутності.
Подібно до того як завдяки рухові приватної власності,її багатства і злиднів – матеріального і духовного багатства і матеріальних і духовних злиднів – виникаюче суспільство знаходить перед собою весь матеріал для цього утворювального процесу,так виниклесуспільство виробляє, як свою постійну дійсність, людину з усім цим багатством її сутності, виробляє багату і всебічну, глибоку в усіх її почуттях і сприйняттяхлюдину.
Ми бачимо, що тільки в суспільному стані суб’єктивізм і об’єктивізм, спіритуалізм і матеріалізм, діяльність і страждання втрачають своє протиставлення одного одному, а тим самим і своє буття як такі протилежності; ми бачимо, що розв’язання теоретичнихпротилежностей саме виявляється можливим тільки практичнимшляхом, тільки за допомогою практичної енергії людей, і що тому їх розв'язання аж ніяк не є завданням тільки пізнання, а являє собою дійснежиттєве завдання, яке філософіяне могла розв’язати саме тому, що вона бачила в ній тількитеоретичне завдання.
Ми бачимо, що історія промисловостіі виникле предметнебуття промисловості є розгорнутоюкнигою людських сутнісних сил,чуттєво посталою перед нами людською психологією,яку досі розглядали не в її зв’язку з сутністюлюдини, а завжди лише під кутом зору якого-небудь зовнішнього відношення корисності, тому що, – рухаючись у рамках відчуження, – люди вбачали дійсність людських сутнісних сил і людську родову діяльністьлише у всезагальному бутті людини, в релігії, або ж в історії в її абстрактно-загальних формах політики, мистецтва, літератури і т.д. У звичайній, матеріальній промисловості(яку в такій же мірі можна розглядати як частину вищезгаданого всезагального руху, в якій сам цей рух можна розглядати як особливучастину промисловості, через те що вся людська діяльність була досі працею, тобто промисловістю, відчуженою від самої себе діяльністю) ми маємо перед собою під виглядом чуттєвих, чужих, корисних предметів,під виглядом відчуження, опредмечені сутнісні силилюдини. Така психологія,для якої ця книга, тобто саме чуттєво найбільш відчутна, найбільш приступна частина історії, закрита, не може стати дійсно змістовною і реальноюнаукою. Що взагалі думати про таку науку, яка зарозуміловідвертається від цієї величезної частини людської праці і не відчуває своєї власної неповноти, коли все це багатство людської діяльності їй не говорить нічого іншого крім того, що можна висловити одним терміном “потреба”, “звичайна потреба”?
