Тому весь рух історії є, з одного боку, дійснийакт породження цього комунізму – роди його емпіричного буття, – а з другого боку, він є для мислячої свідомості комуністів осягуванимі пізнаванимрухом його становлення.Вищезазначений же, ще незавершений комунізм шукає для себе історичногодоказу в окремих історичних утвореннях, що протистоять приватній власності, шукає доказу в існуючому, вириваючи окремі моменти руху (особливо люблять гарцювати на цьому конику Кабе, Вільгардель та ін.) і фіксуючи їх на доказ своєї історичної чистокровності; але цим він тільки доводить, що незрівнянно більша частина історичного руху суперечить його твердженням і що коли він коли-небудь існував, то саме не його минулебуття заперечує його претензію на сутність.
Неважко побачити необхідність того, що весь революційний рух знаходить собі як емпіричну, так і теоретичну основу в русі приватної власності,в економіці.
Ця матеріальна,безпосередньо чуттєваприватна власність є матеріальним, чуттєвим вираженням відчуженого людськогожиття. її рух – виробництво і споживання – є чуттєвийпрояв руху всього попереднього виробництва, тобто він являє собою здійснення або дійсність людини. Релігія, сім’я, держава, право, мораль, наука, мистецтво і т.д. є лише особливівиди виробництва і підпорядковані його всезагальному законові. Тому позитивне скасування приватної власності,як привласнення людськогожиття, є позитивне скасування всякого відчуження, тобто повернення людини з релігії, сім’ї, держави і т.д. до свого людського,тобто суспільногобуття. Релігійне відчуження як таке відбувається лише у сфері свідомості,у сфері внутрішнього світу людини, але економічне відчуження є відчуження дійсного життя,– тому його скасування охоплює обидві сторони. Зрозуміло, що коли у різних народів цей рух починаєтьсяабо в одній, або в другій з цих сфер, то це залежить від того, чи проходить справжнє визнанежиття даного народу переважно у сфері свідомості, чи може у сфері зовнішнього світу, чи є воно більш ідеальним, чи може реальним життям. Комунізм відразу ж починає з атеїзму (Оуен),а атеїзм на перших порах далеко ще не є комунізм;адже і той атеїзм, з якого починає комунізм, є ще переважно абстракція. Тому філантропія атеїзму з самого початку є лише філософська,абстрактна філантропія, тоді як філантропія комунізму відразу ж є реальноюі націлена безпосередньо на дію.
Ми бачили, як при припущенні позитивного скасування приватної власності людина виробляє людину – саму себе й іншу людину; як предмет, який є безпосереднім продуктом діяльності її індивідуальності, разом з тим виявляється її власним буттям для іншої людини, буттям цієї другої людини і буттям останньої для першої. Але таким же самим способом і матеріал праці і людина як суб’єкт є і результатом і вихідним пунктом руху (в тому, що вони повинні служити цим вихідним пунктом,у цьому і полягає історична необхідністьприватної власності). Таким чином, суспільнийхарактер властивий всьому рухові; яксаме суспільство виробляє людину як людину,так і вона виробляєсуспільство. Діяльність і користування її плодами, як за своїм змістом, так і за способом існування,мають суспільнийхарактер: суспільнадіяльність і суспільнекористування. Людськасутність природи існує тільки для суспільноїлюдини; бо тільки в суспільстві природа є для людини ланкою, яка зв’язуєлюдину з людиною,буттям її для іншої і буттям іншої для неї, життєвим елементом людської дійсності; тільки в суспільстві природа виступає як основаїї власного людськогобуття. Тільки в суспільстві її природнебуття є для неї її людськимбуттям і природа стає для неї людиною. Таким чином, суспільствов закінчена сутнісна єдність людини з природою, справжнє воскресіння природи, здійснений натуралізм людини і здійснений гуманізм природи.
Суспільна діяльність і суспільне користування існують аж ніяк не тількиу формі безпосередньоколективної діяльності і безпосереднього колективногокористування, хоч колективнадіяльність і колективнекористування, тобто така діяльність і таке користування, які проявляються і утверджують себе безпосередньо в дійсному спілкуванніз іншими людьми, будуть наявними всюди, де вищевказане безпосереднєвираження суспільності обґрунтоване в самому змісті цієї діяльності або цього користування і відповідає його природі.
Але навіть і тоді, коли я займаюсь науковоюі т. п. діяльністю, – діяльністю, яку я тільки в окремих випадках можу здійснювати в безпосередньому спілкуванні з іншими, – навіть і тоді я зайнятий суспільноюдіяльністю, тому що я дію як людина.Мені не тільки дано, як суспільний продукт, матеріал для моєї діяльності – навіть і сама мова, якою працює мислитель, – але й моє власнебуття є суспільна діяльність; а тому й те, що я роблю з моєї особи, я роблю з себе для суспільства, усвідомлюючи себе як суспільну істоту.
Моя загальнасвідомість є лише теоретичнаформа того, живоюформою чого є реальнаколективність, суспільність, але в наші дні загальнасвідомість являє собою абстракцію від дійсного життя і, як така абстракція, вороже протистоїть йому. Тому і діяльністьмоєї загальної свідомості як така є моїм теоретичнимбуттям як суспільної істоти.
Особливо слід уникати того, щоб знову протиставити “суспільство”, як абстракцію, індивідові. Індивід є суспільна істота.Тому всякий прояв його життя – навіть коли він і не виступає в безпосередній формі колективного,здійснюваного разом з іншими, прояву життя, – є проявом і утвердженням суспільного життя.Індивідуальне і родове життя людини не є чимось відмінним,хоч неминуче спосіб існування індивідуального життя буває або більш особливим,або більш загальнимпроявом родового життя, а родове життя буває або більш особливим,або загальниміндивідуальним життям.
Як родова свідомість,людина утверджує своє реальне суспільне життяі тільки повторює в мисленні своє реальне буття, як і навпаки, родове буття утверджує себе в родовій свідомості і в своїй загальності існує для себе як мисляча істота. Тому, коли людина є якийсь особливийіндивід і саме її особливість робить з неї індивіда і дійсну індивідуальнусуспільну істоту, то вона в такій же мірі є також і тотальність,ідеальна тотальність, суб'єктивне для-себе-буття уявлюваного і відчуваного суспільства, так само як і в дійсності вона існує, з одного боку, як споглядання суспільного буття і дійсне користування ним, а з другого боку – як тотальність людського прояву життя.
Таким чином, хоч мислення й буття і відмінніодне від одного, але в той же час вони перебувають у єдностіодне з одним.
Смертьздається суворою перемогою роду над певниміндивідом і неначе суперечить їх єдності; але певний індивід є лише якась певна родова істота іяк така смертна.
4) Подібно до того як приватна власністьє лише чуттєвим вираженням того, що людина стає в один і той же час предметноюдля себе і разом з тим чужим для самої себе і нелюдським предметом, що її прояв життя виявляється її відчуженням від життя, її прилучення до дійсності – виключенням її з дійсності, чужоюдля неї дійсністю, – так само і позитивне скасування приватної власності, тобто чуттєвепривласнення людиною і для людини людської сутності і людського життя, предметної людини і людських витворів,слід і розуміти не тільки у значенні безпосереднього,однобічного користуванняріччю, не тільки у значенні володіння, обладання.Людина привласнює собі свою всебічну сутність всебічним способом, тобто як цілісна людина. Кожне з її людськихвідношень до світу – зір, слух, нюх, смак, дотик, мислення, споглядання, відчуття, хотіння, діяльність, любов, – словом, усі органи її індивідуальності, так само як і ті органи, які безпосередньо, за своєю формою, існують як суспільні органи, – є у своєму предметномувідношенні, або у своєму відношенні до предмета,привласненням цього предмета, привласненням людськоїдійсності, їх відношення до предмета є здійснення на ділі людської дійсності...це – людська дієвістьі людське страждання,тому що страждання, яке розуміється у людському значенні, є одним із способів, за допомогою якого людина сприймає своє “я”.
